Важливо

Вулиці некомуністичного Кіровограда. Вулиця Євгена Чикаленка

Перша електронна газета продовжує знайомити кіровоградців з видатними постатями, на честь яких цього року було перейменовано ряд вулиць нашого міста. Цього разу ми познайомимо вас із особистістю визначного громадського діяча і публіциста, мецената, видавця і агронома Євгена Чикаленка, на честь якого було перейменовано вулицю Медведєва.

Чикаленко Євген Харлампійович (9 грудня 1861 р., с. Перешори Херсонської губернії -20 червня 1929 р., м. Прага, Чехія) — визначний громадський діяч і публіцист, меценат української культури, видавець і агроном, землевласник.

“Легко любити Україну до глибини серця,
значно важче до глибини кишені”.
Євген Чикаленко

Євген Харлампієвич Чикаленко народився 9 грудня 1861 року на Херсонщині в селі Перешори в родині землевласника Харлампія Чикаленка. Дід Євгена Чикаленка служив козаком Бузького козачого війська, дослужився до підхорунжого і залишився жити на Херсонщині.

Мати Євгена не ладила з батьком. Життя в Перешорах було їй чужим. Вона переїздить до повітового міста Ананьєва, куди до неї привозять дітей на побачення. А діти, як згадує Євгеній Харлампійович, ростуть “самопасом, в достатку, але без батьківської уваги і піклування”.

Степ, виповнений пахощами трав, отари овець, жваві гурти хлопчаків-односельців та тужлива українська пісня вкарбувалися в душу молодого українця, і він проніс любов до них через усе життя.

Батько не встиг вивести дітей у люди, помер 1871 р. на 41 році життя. Діти залишилися під опікою дядька, Петра Івановича Чикаленка. Виконуючи волю брата, дядько влаштував дев’ятирічного Євгена до великопанського пансіону англійця Рандаля. Цей пансіон через три роки очолив Соколовський і перетворив його на прогімназію. До закладу прийшли нові вчителі, на той час відомі люди. Це Олексій Андрієвський, Петро Ніщинський, Леонід Смоленський та інші. За порадою Соколовських, хлопець перечитує “ Тараса Бульбу” Гоголя, і відтепер “ не міг ні про що думати, як тільки про запорожців у червоних жупанах з оселедцями на голові; вечорами довго не міг заснути і все мріяв про те, як би йому, як Колумб, знайти нову землю і там заснувати Запорозьку Січ”.

У прогімназії Соколовських Євген Чикаленко навчався два роки. За цей час перечитав багато українських книжок. У вересні 1875 р. дядько віддав його до реальної школи в Єлисаветграді (заснована місцевим земством). Тут на шкільній лаві він сидить разом з Панасом Тобілевичем (пізніше знаний як Панас Саксаганський). В Єлисаветграді потоваришував з Тобілевичами — Іваном (майбутній драматург І. Карпенко-Карий) та Миколою (актор Садовський). Брати Тобілевичі при Громадському клубі організували аматорський театральний гурток і по суботах ставили українські вистави. Ці вистави назавжди запали в душу молодому Чикаленку. У Єлисаветграді хлопець уперше бере участь і в політичних розмовах.

Весною 1881 року Чикаленко закінчив реальну школу і вирішив вступити до вищої школи (агрономічної). За порадою Михалевича їде до Києва. Як людина, що закінчила реальну школу, він не мав права вступати до університету. Юнак вирішив стати вільним слухачем на природничому факультеті університету.

Михалевич як член Старої громади дав юнакові рекомендаційного листа до В. Антоновича. В ньому він просив професора допомогти Є. Чикаленку вступити слухачем до Київського університету. В. Антонович гаряче заходився допомагати, але не зміг. Він потім запросив юнака до співпраці в “Словарній комісії” при Старій громаді. Хлопець охоче погодився.

У вересні 1882 року їде до Москви, де вступає в Петрово-Розумовську господарську академію (нині Тимірязівка). Та оскільки в Москві почалися студентські заворушення, академію закрили на невизначений час. Тоді юнак їде до Харкова, де його зараховують вільним слухачем “природописного відділення” Харківського університету. Три роки хлопець навчався тут. Під керівництвом професора Зайкевича пильно студіює агрономію.

У Харкові Євген входить до складу української студентської громади. В Харкові Євген Чикаленко одружився з курсисткою з Лубенщини — Марією Вікторівною Садик. А тим часом поліція напала на слід гуртка, й молодого землевласника було засуджено на 5 років під явний нагляд поліції (із забороною проживати у Києві, Харкові, Петербурзі й Москві). Чикаленко для проживання обирає село Перешори, куди й переїхав з родиною у травні 1885 року. Десять років під наглядом поліції (спершу явним, а потім таємним) прожив Євген Харлампійович у Перешорах. Спираючись на знання одержані під час навчання у Харкові, та на інформацію з фахових журналів, він почав порядкувати по-новому.

І не тільки своїм господарством славився Є. Чикаленко. У Перешорах він подарував селянам грунт і хату для школи та домігся, щоб навчання в ній велося українською мовою. Тут селянським дітям їх рідною мовою читали книжки й співали пісні. В 1894 році Є. Чикаленко переїздить з родиною до Одеси. Тут входить до української Громади й стає її активним членом. Першу скрипку в цьому гурті грає колишній учитель Євгена Харлампійовича — Леонід Анастасійович Смоленський, який непохитно вірив у життєздатність української нації та у її відродження. Саме в Одесі Є. Чикаленко допоміг Михайлу Комарову згуртувати осередок для укладання російсько-українського словника. В 1896 році на кошти Є. Чикаленка цей словник вийшов у Львові в 4-х томах.

Перебуваючи в Перешорах, ще 1892 року Чикаленко задумав написати для селян популярну книжечку про “ чорний пар”. В Одесі він цей задум здійснив, створивши “Розмови про сільське хозяйство”. Брошуру вперше надрукували 1897 р. в Одесі. Потім багато разів передруковували, і розійшлася вона тиражем понад 500000 примірників. Селяни, навіть переселяючись до Західного Сибіру, брали її з собою.

Відтепер Чикаленко цілком присвячує себе інтересам українського національного руху. Меценатство стає справою його життя. У 1895 році до редакції “Київської старовини” він уніс 1000 крб. на премію для найкраще написаної популярної історії України. Згодом Є. Чикаленко виділив тисячу карбованців для гонорару Данилу Мордовцю за українську історичну повість “Дві долі”. Мордовець від гонорару відмовився. Тоді на ці гроші Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові заснувало фонд ім. Д. Мордовця для допомоги українським письменникам.

З 1897 р. журналу “Київська старовина” дозволили друкувати художні твори українською мовою. Та часопис не мав коштів для сплати гонорару. Є. Чикаленко зі своїх статків виділив певну суму на оплату праці українських письменників. На сторінках часопису з’явилися твори Михайла Коцюбинського, Дмитра Яворницького, Володимира Винниченка, Миколи Чернявського та ін. Допомога Євгена Чикаленка дала змогу журналу стати цілком українським виданням з відділами критики, хроніки та бібліографії.

У ці ж роки М. Грушевський через пресу звернувся до українського загалу зібрати кошти на будівництво у Львові Академічного дому для студентів-українців. Євген Харлампійович для цієї справи дав 25 000 карбованців. При цьому поставив одну умову: студентам з Наддніпрянщини слід надавати тут кімнати в першу чергу. В 1904 році М. Грушевський організував у Домі літні університетські курси, на які приїхало кілька десятків чоловік (у тому числі і діти Чикаленка). Видатки на ці курси покрив Євген Харлампійович.

З 1900 р. переїздить на постійне проживання до Києва, де його прийняли до Старої Громади. Громада тоді видавала щомісячник “Київська старовина” й активно працювала над упорядкуванням словника, яким опікувалися кілька поколінь ентузіастів ще від часів “Основи” П. Куліша. А упорядкувати “Словарь української мови” Громада доручила Б. Грінченку, якого задля цього було викликано з Чернігова. У Києві Б. Грінченко жив у Є. Чикаленка (словник вийшов друком протягом 1907-1909 років у редакції “Київської старовини”).

Оселившись у Києві, Чикаленко особливо близько зійшовся з групою молодих українців, що гуртувалися біля видавництва “Вік”, а особливо з С. Єфремовим та Ф. Матушевським. В Києві він заснував і славнозвісні “понеділки”, своєрідний літературний салон. Був Є. Чикаленко, до речі, разом з Василем Смиренком, ще одним видатним українським меценатом, також і засновником української газети “Рада”. З кожним роком Є. Чикаленко дедалі тісніше пов’язує свою долю з “Радою”, постійно покриває її дефіцит і оплачує роботу співробітників та гонорари. “Рада” стала всеукраїнською газетою в Росії (як “Діло” в Галичині).

Газета висвітлювала найдрібніші факти українського культурно-національного життя. Чикаленко вважав, що газета стала прапором українського національного руху, а для нього самого — питання національної честі.

Щоб підтримувати газету, Є. Чикаленко не раз виявляє героїчні зусилля. Щорічно покриває дефіцит видання (на його долю випадає 10000-12000 крб.), облаштовує будинок, продає землю. Відрадою для нього було те, що родина підтримувала його.

1914 року розпочалася Перша світова війна. За наказом військових властей газету Є. Чикаленка було закрито. Поліція почала пильно придивлятися до особи та діяльності видавця “Ради”. Євген Харлампійович їде до Петербургу, а звідти у Фінляндію, де й пробув у санаторії до весни 1915 року. Тут почав писати свої “Спогади”.

Весною не витерпів і повернувся в Україну. Побувши трохи в Перешорах, поїхав до Києва. Відразу ж до нього завітала поліція. Чикаленко зовсім хворий тут, у Києві, зліг у ліжко. Але в цей час у Кононівці, в його садибі жандармський полковник з цілим відділом жандармів робив обшук. Шукали друкарню, в якій нібито друкувались “австрофільські відозви”.

До самої революціїї 1917 року Чикаленко хворий був змушений блукати з місця на місце, перебуваючи то в Москві, то в Петербурзі, тайком навідуючись до Києва.

Революція застала Євгена Харлампійовича в Києві. Почав працювати український уряд на чолі з В. Винниченком. Старший син Чикаленка був членом Центральної Ради й Київської міської думи, а менший — Петро працював секретарем Голови Генерального секретаріату Володимира Винниченка.

Після жовтневого перевороту в Петербурзі Україні довелося пережити низку трагічних подій. У січні 1919 року Чикаленко виїздить до Галичини. Перебуваючи в еміграції, він і далі вів свій “Щоденник”, куди занотовував усе, що чув, бачив і думав про Україну. На початку 1920 року Євген Харлампійович зумів перебратися до Варшави, де зустрівся з С. Петлюрою, який допоміг йому виїхати спершу до Чехословаччини, а звідти до Австрії. Тут у 1922 році переніс дві тяжкі операції, які лише уповільнили розвиток хвороби. В 1925 році він переїздить до Праги, де очолює Термінологічну комісію при Українській Господарській Академії в Подєбрадах.

Змучений хворобами, 20 червня 1929 року Євген Харлампійович помер у Празі, його тіло було спалене в крематорії Ольшанського цвинтаря, а урну з прахом перевезено до Подєбрад і поставлено в спільному колумбарії, де стоять урни інших українських діячів. Євген Чикаленко всі свої сили й знання віддав рідній Україні. І сьогодні ми його шануємо як одного з тих, хто готував грунт для здобуття державної незалежності.

***

Громадський рух “ Не будь байдужим” проводить щорічний Історичний табір імені мецената Євгена Чикаленка для дітей з багатодітних сімей різних областей України (2010 року проведення табору профінансував Олег Скрипка).

Chykalenko2.jpgНа вшанування пам’яті про Євгена Чикаленка Державний комітет зв’язку та інформатизації України випустив поштовий художній конверт із його зображенням (художник О. Соболевський).

Chykalenko3.jpg1998 року Ліга українських меценатів заснувала премію імені Євгена Чикаленка, яку присуджують за благодійницьку діяльність. Її девізом є слова Євгена Чикаленка: «Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені».

за матеріалами wiki.library ОУНБ ім. Д. І. Чижевського


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*