Очі, які врізаються в пам’ять і не дозволяють забути, відтворює у своїх картинах кропивничанка Вікторія. Аби пережити життєві негаразди, вона наслідує принципам рідновірства. А в повсякденності – працює над створенням дизайну інтер’єрів.
Із 13 до 18 років кропивничанка Вікторія Белінська навчалася скульптурі у столичній школі-інтернаті, куди багато років намагалася потрапити, аби стати художницею. Продовжила освіту за спеціальністю дизайнера інтер’єру. Зараз щиро вірить у те, що все що б не траплялося – для чогось людині потрібне. А у вільний час все-таки малює. Змальовує очі, які не дозволяють себе забути.
У пошуках себе
Перш ніж знайти своє, Вікторія спробувала на смак різні напрямки мистецтва. Хоча з дитинства на всіх можливих «палітрах» відтворювала те, що їй подобалось:
«Мама казала, що стіни, постіль – все було обмальовано».
Саме завдяки мамі дівчина почала серйозно займатися малюванням, адже це вона дізналась про ДХСШ ім. Шевченка (у столиці) і не побоялась маленьку 13-річну донечку відпустити в чуже місто. Мама щиро вірила, що її донечка – справжній талант, який визнають.
Вікторія вступила в школу-інтернат з другого разу. Вперше – не вистачило балів, адже її захоплення було аматорським. Наступного року – не було набору до цього навчального закладу. Цих два роки дівчинка вчилася малюванню у місцевій школі. На третій рік ДХСШ ім. Шевченка уже приймала учнів, але набір був тільки на скульпторів. Вікторія вирішила використати цей шанс, аби потрапити до лав учнів омріяної школи.
«Уже там, у школі, виявилося, що скульптура це більше, як то кажуть, «моє», ніж малювання. Після школи я хотіла вступити в академію і продовжити займатися скульптурою, але це було непросто. Адже роботи ставали все більшими, каркаси треба було робити самій».
Це позначилося і на здоров’ї дівчини – від роботи з холодною глиною почали боліти суглоби. Зрештою, Вікторія вирішила знову міняти вектор навчання – вступила на архітектурний факультет за спеціалізацією «дизайнер інтер’єру», чим вона займається і досі.
Чорним, сірим по пастельному
У творчому доробку Вікторія має три скульптури, дві з яких зараз прикрашають її квартиру, а одна – лишилася в університеті. Зараз у паузах між роботою – переважно малює. Каже, найбільше подобається малювати людські очі:
«Можливо, очами я можу передати якийсь свій внутрішній стан. Навіть вчитель у школі нам казав, що очі і руки – це перше, на що звертається увага. Ймовірно, це на підсвідомому рівні. Але все-таки це такі два елементи, які повинні бути найкраще пропрацьовані».
Свої роботи Вікторія створює в стилі «реалізм», матеріали – переважно пастель. Найбільше картин – у чорно-білому кольорі.
«Пробувала малювати кольорові, але зрозуміла, що чорно-білі мені даються краще. Тим паче саме так можна передати свої відчуття. А колір – збиває від основної емоції».
Тож зараз кольори Вікторії – сірий, чорний, білий на папері пастельного відтінку.
Очі, які не відпускають
Найкращими Вікторія вважає кілька картин. Одна з них була намальована у 2014 році. Саме це було першим портретом після довгої перерви у творчості художниці.
«Увесь час у дизайні, в комп’ютері, кресленнях, 3Д, яке мене затягнуло з головою. І рідні мене спитали: «Чому ти перестала малювати, ліпити?». Тоді я в Інтернеті випадково побачила фото дівчини, я так розумію, з якихось азійських країн. Така дитина замурзана, видно, що там військові події відбувалися – у неї були злякані очі… Я її намалювала і потім подарувала цю картину. Мене просили знайомі, щоб намалювала ще раз. Але я ніколи те ж саме не малюю, тому що вдруге ту ж емоцію уже не передати. Звісно, можна відтворити візуально, але відчуття повторити неможливо».
Друга улюблена картина намальована теж на основі фотографії:
«Там була зображена дівчина-африканка. У неї теж вражаючі очі. Картина зараз висить у мене вдома».
Очі в її картин – завжди сумні
Люди, які бачать її картини, питають у Вікторії, чому очі на них завжди сумні. Художниця каже, що саме так можна передати найглибші емоції:
«Я завжди в очах промальовую відображення, як падає світло… Це передає емоцію суму, глибини. Мені здається, що веселі очі не можуть передати «саме тієї» глибини та сили. Можливо, це в мені щось таке. А може відзначилось те, що батько дуже рано пішов. Минуло вже майже 10 років, але якась туга не покидає».
Портрети «на замовлення» Вікторія не малює. Пише, коли приходить натхнення. Інколи трапляються в Інтернеті фотографії, які хочеться відобразити.
«Я не пишу портрети конкретних людей. Буває просто трапляються такі фото, що я дивлюсь і розумію, що це треба малювати тут і зараз. А якщо хтось просто попросить намалювати портрет, то я не впевнена, що це вийде так на 100% гарно як має бути. Примусово поки що мені важко».
Тож картини залишаються для Вікторії лише як хобі, можливість виплеснути свої емоції, які зазвичай вона ховає десь глибоко.
Хиткий каркас – розбивали вщент
Поки навчалася в школі-інтернаті, робила академічні скульптури. Найчастіше – бюсти. Переліпили бюсти багатьох відомих людей античності: і Сократ, і Гомер. У старших класах – почали ліпити з натури у масштабі 1 до 2. Усю підготовку тендітна Вікторія, як і усі інші учні, робила сама:
«Каркаси робили самі: молоток, дошка проволока. І вчитель завжди казав, що хороший каркас – 50% роботи. Він дозволяв ліпити тільки якщо каркас був міцний. Якщо він десь трошки хитався, вчитель при тобі це все розламував і змушував починати спочатку. Навіть якщо вже було виліплено обличчя».
Щоб зробити каркас для скульптури, треба на дошку прибити міцну проволоку, вибити основу з інших дощечок. Потім накрутити з проволоки каркас – наприклад, голови і шиї. І тільки потім обліплювати глиною. За місяць треба було створити певну кількість робіт, які виставлялися для оцінювання. Після оцінки ці всі роботи ламалися і потім, ту ж глину, використовували знову і знову.
Рідновірство: пробуджуватися від сну
Згодом, коли Вікторія вже почала здобувати освіту дизайнера інтер’єру, в її життя знову повернулася скульптура, яка зіграла переломну роль. До дизайну кімнати у дипломі, Вікторії треба було додати художню роботу, яка доповнила би дизайн приміщення. Можна було додати картину або скульптуру. Звісно, дівчина обрала другий варіант.
«Я тоді зробила скульптуру дівчини. Мені треба було її назвати. Я не знала, як краще. Пропонувала своєму науковому керівнику ім’я якоїсь грецької богині. Наприклад, Афіни. А він мені каже: «Навіщо тобі грецькі боги, якщо є наші». Окрім назви треба було зробити опис роботи і розказати, що до цього надихнуло. Я тоді обрала Лелю – богиню весни».
Вікторія почала читати книжки про історію старослов’янських Богів і поступово захоплювалася рідновірством:
«Я почала сама, як то кажуть, пробуджуватися від сну. Мене дуже зацікавила ця тема».
Спочатку Вікторію відштовхувала фанатичність рідновірців. Адже сліпе поклоніння божествам, яке змушує відрікатись від усього чим ти живеш на все життя, лякало дівчину. Тим не менш, Вікторія знайшла точку дотику між глибоким віруванням у слов’янських богів та сучасним постулатом віри:
«Найбільше, що я ціную у рідновірстві – відання. У нас є Пан Вогнедар. Він учить нас не зважати на свої емоції. Це робить мене сильнішою і вчить проживати життєві проблеми спокійно і з розумінням», – каже Вікторія.
Вікторія каже, що саме свідоме осмислення того, що з тобою відбувається, і дає сили переживати наступні життєві труднощі. Тоді починаєш розуміти, чому це з тобою сталося і чому воно потрібно було тобі саме зараз.
«Глибокі річки течуть нечутно»
Вікторія Белінська займається дизайном інтер’єру «від А до Я». Починає з розробки креслень, які необхідні для будівельників: це і електрика, і перепланування, якщо треба. Тобто все, що всередині будинку. Якщо треба, розробляє креслення всіх меблів – і кухонних, і м’яких. Також контролює втілення її проекту в реальність – працює з будівельниками та підбирає необхідні матеріали.
Спілкуючись із цією сильною та впевненою в собі жінкою, ніколи не скажеш, що у її житті можуть траплятися негаразди. Зовнішній спокій не відображає те, що коїться всередині. Вікторія каже, що керується простим, але влучним висловом:
«Глибокі річки течуть нечутно». Не люблю показовості та шуму навколо себе, бо все то мішура».
Завдяки не фанатичним основам рідновірства Вікторії вдається тримати свої емоцій у правильному руслі, а фітнес дозволяє тримати у тонусі тіло. Тож у вільний від роботи та захоплень час, дівчина дозволяє собі вийти на подіум у презентаціях топових колекцій та навіть взяти участь у конкурсах краси, де під час презентації ніколи не скаже зайвого…
Про рідновірство як спосіб пережити життєві негаразди читайте у наступних публікаціях Першої електронної.