Минулого тижня у Кіровоград завітав уродженець Дніпропетровщини, колишній старшина добровольчого батальйону «Айдар», – Микола Павлюченко. Саме він разом зі своїми друзями та однодумцями врятував колекцію старовинного українського одягу, що раніше перебувала у приватній колекції однієї з народних майстринь Старобільська (Луганщина). Спочатку цю дивовижну колекцію народного одягу представили у Національному музеї народної архітектури та побуту України, який розташовано у Пирогово (там вона стала однією з ключових експозицій серед раніше зібраних експонатів науково-просвітницької виставки «Земля Мамаїв», яка присвячувалась воїнам-захисникам нашої землі). Далі колекція вирушила у мандри по Україні. І першим у списку міст, де показали «Евакуйовану колекцію», став Кіровоград. Її нам привезли спеціально до Дня незалежності.
На жаль, тоді Микола Павлюченко не зміг приїхати на відкриття виставки, оскільки наприкінці літа інтенсивно займався патріотичним вихованням молоді та вирішував нагальні проблеми внутрішньо переміщених переселенців зі сходу. І от нарешті айдарівцю вдалося завітати у Кіровоград, щоб розповісти про себе, війну та евакуйовані експонати.
Читайте більше: У Кіровограді презентували унікальну виставку, яку айдарівець врятував з Луганщини ціною власного здоров’я
Микола Павлюченко – один з тих, хто починав Революцію Гідності. Під час протистояння на Майдані дніпропетровець отримав тяжкі опіки легень (у ніч з 18 на 19 лютого 2014 року, коли силовики почали застосувати проти мітингувальників отруйний газ та зброю). Майже 3 місяці після цього він лікувався, а потім довго проходив реабілітацію. Але це не зупинило його – у розпал військового конфлікту на сході Павлюченко подався добровольцем в «Айдар». Туди, де вже знаходились його побратими з Майдану.
На один день розминувшись зі своїм другом (його вбили за день до того, як Павлюченко приїхав на схід), Микола вирішив зайняти його місце в батальйоні. Тоді, на початку війни, ніхто з лікарів призовної комісії не звертав особливої уваги на здоров’я добровольців. Про хімічні опіки легенів і про те, що інколи майбутній доброволець змушений спати сидячи – Микола змовчав.
Далі, під час бойових дій, айдарівець отримав дві контузії та поранення. Враховуючи все зазначене, військово-лікарська комісія винесла рішення про подальшу непридатність бійця до служби і комісувала його.
З лютого місяця цього року Микола Павлюченко поповнив собою армію вітчизняних безробітних. При цьому за допомогою до державної служби зайнятості так і не звернувся. Іншої, передбаченої законом допомоги, теж не отримує – це тому, що не може оформити собі інвалідність – і досі не має на руках офіційних висновків слідчої комісії ГПУ, стосовно отриманого поранення на Майдані. У нього, як у багатьох перших добровольців, ще й досі немає посвідчення учасника бойових дій. Але боєць на це реагує просто: «До мене теж колись дійде черга».
Незважаючи на життєві перипетії, Павлюченко продовжує займатись волонтерською та громадською діяльністю. У проміжках між стаціонарним лікуванням організовує поїздки дітей та молоді зі сходу до Карпат, опікується долею внутрішньо переміщеними осіб, і по ньому видно, що робить набагато більше, ніж говорить.
Війна на сході: що робити?
Про війну Микола згадує неохоче. У досить тяжкій розмові він більше говорить про причини виникнення військового конфлікту, ділиться своїми думками про те, що робити та як повернути «нашу не свою землю».
«Наш добровольчий батальйон більше року перебував на Луганщині. Самі ж місцеві дуже неохоче йшли на захист своєї домівки, боялися передчасно проявляти своєї позиції, не вірили у нашу перемогу над росіянами, звинувачували в усьому, що сталося, перш за все, майданівців, – згадує Микола Павлюченко. – Розумію, що вони зомбовані російським телебаченням, яке й сьогодні без перешкод продовжує віщати на їхній території. При цьому, якщо бути відвертими, то ми й раніше дуже мало звертали увагу на патріотичне виховання проблемного регіону.
Я дуже довго не міг зрозуміти, як українці за походженням можуть вимагати йти у прийми до сусідньої держави. Потім місцеві хлопці, які разом зі мною прийшли добровольцями до батальйону, пояснили, що місцеве населення ще з радянських часів перебуває під потужним пресом місцевих злочинних угрупувань. Вони ніколи не мали можливості через міліцію, прокуратуру та суди відстояти свої законні права. За часи незалежності у східних областях міліція й прокуратура повністю зрослися зі злочинним світом – усі накопичені проблеми регіону і стали однією з причин виникнення військового протистояння. Ті, хто підбурював місцеве населення на відокремлення території просто звинувачували центральну владу країни у виникненні своїх же давнішніх проблем. Місцеві бандити разом з продажними силовиками та чиновниками дуже швидко озброїли місцевих наркоманів та п’яниць, показали їм «ворогів». Це і стало благодатним ґрунтом, не тільки для прояву місцевого сепаратизму, а й для замаскованого вторгнення російських військ. Що відбулося далі – ви вже бачили самі…
Операція «Врятувати Донбас»
На думку Миколи Павлюченка, врятувати Донбас можуть лише жителі сходу. І то, коли закінчиться війна:
«Врятувати життя на Донбасі можуть лише вони самі. Прозріння і до них нарешті приходить – це вже після того, як напилися горя від війни. Вони вже розуміють, що всі військово-промислові підприємства з Луганщини та Донеччини Росія демонтувала і вивезла назавжди – тобто вкрала у них. Всі інші підприємства та шахти, озброєні сепаратисти порізали на металолом. Тобто, подальшої можливості самостійно забезпечувати себе у них більш немає. Ми ж знаємо, що вони й зараз здебільше живуть за гуманітарну допомогу. Що далі? Рано чи пізно більшій частині жителів окупованого сходу треба буде остаточно перебиратись до нас чи в Росію.
Я доросла людина, на цій війні мені не тільки легені опали, а й душу – мене не може гріти чуже горе. Але і прощати їх буде дуже важко, бо завжди буду пам’ятати обличчя своїх товаришів, розірваних на шматки. Я бачив своїми очима території – руїни: випалена земля і все знищено. І я постійно молюсь, щоб війна стихла, щоб це страшне горе не пішло далі.
Думаю, колись усім нам доведеться примиритись.. Якщо війна вщухне і російські військові підуть геть… Зрозуміло, що подібні речі не відбуваються самі по собі. Поки що сам намагаюсь оклигати і потихеньку готуюсь йти туди, де був. По другому колу».
Україна і схід – спільне і відмінне
«Евакуйована колекція» – спосіб довести, що Донеччина і Луганщина частина України. Вони носять наші прізвища, ті ж самі українські прізвища викарбовано на могильних хрестах їхніх батьків, є багато вулиць у селах та містах з українськими прізвищами. Там завжди була наша територія. Сільське населення Ново-айдарського, Старобільського, Новопськовського районів Луганщини з великою теплотою продовжують зберігати українські вишиті сорочки та рушники. Вони щороку з дітьми відтворюють орнамент Слобожанщини на писанках. Там, де був розташований наш добровольчий батальйон, ми звідусіль чули українську мову і пісні. Та вони й не заперечують, що вони українці. Просто русифіковані більше, ніж ми. А ще вони й досі вважають себе покинутими центральною владою.
Привезене зібрання старовинного одягу з Луганщини – речовий доказ того, що місцеве населення на зазначених теренах по суті українське. Вони не винні у примусовій русифікації. Адже саме це населення більше за інших постраждало під час голодомору. І саме в їх спорожнілі хати ешелонами завозили росіян, як тоді пояснювали, для подальшої індустріалізації. Це діти та онуки тих, колись завезених, переселенців тепер так озвіріло рвуться в Росію, бо в декого з них і справді є спільне коріння з сусідньою державою», – переконаний Павлюченко.
Порятунок українського одягу з Луганщини: як то було
Історія порятунку колекції старовинного українського одягу зі Старобільська вже встигла обрости легендами. На відкритті виставки Олександр Босий, керівник відділу народного мистецтва в етнографічному музеї народної архітектури і побуту з Пирогово, багато розповів і про самого Миколу Павлюченка, і про порятунок колекції.
Микола Павлюченко спростовує створену легенду про себе, але не заперечує, що згаданий одяг він по частинам викуповував у народної майстрині за солдатську зарплатню. За сорочки, згідно отриманої розписки, військовий заплатив близько 8 тис. грн. Інші речі Єлизавета Главацька подарувала йому як своєму однодумцю. Стосовно лікування обпечених легенів у Польщі – Микола дійсно отримував запрошення, але не мав для поїздки потрібних коштів. У цьому році, завдячуючи давнім друзям та волонтерам, айдарівець 2 місяці перебував на стаціонарному лікування в одній із Київських лікарень.
«У купі за все я віддав майже дві своїх зарплати Єлизаветі Главацькій. Викупити намагався в основному українські сорочки. Коли нам обом стало зрозуміло, що подібне зібрання справді зможе пропагандувати культуру та історію місцевого населення, майстриня розчулилась і подарувала мені верхній одяг, який зараз представлено в колекції – розповідає Микола Павлюченко. – Єлизавета Главацька, не тільки зберегла все те, що бабуня й матуся вишили протягом свого життя, але й багато чого вже вишила власними руками або придбала у місцевого населення. У
У якості приватного підприємця Главацька довгий час утримувала цех, по шиттю сценічного одягу та етнокостюмів. Сьогодні, вона як народна майстриня, здебільшого займається виготовленням мініатюрних ляльок-мотанок, яких продовжує одягати в народний одяг Слобожанщини. Власне з моєї відвертої зацікавленості місцевим орнаментом і почалося наше знайомство. Коли мене друзі привели до неї в майстерню я багато чого для себе встиг розгледіти у її виробах.
Пізніше, дивлячись як Главацька допомагає військовим та біженцям, я намагався зі своїми друзями допомагати їй. Так із кола однодумців і виник Центр української культури на базі виставочної зали Лізиної майстерні. По правді кажучи, їй здебільше були потрібні свіжі ідеї, а не наша матеріальна та фізична допомога – Главацька досить самодостатня людина, але їй як і кожному з нас, час від часу потрібна впевненість у правильності обраного шляху.
Не буду приховувати, іноді бісять зарозумілі фізіономії, які стверджують що на Луганщині і Донеччині немає українців, немає справжніх патріотів. Саме ця тендітна і з виду досить слабка жінка переконала мене у зворотному. Її внутрішня міць тримається саме на тих орнаментах, що вона десятки тисяч разів повторювала протягом свого життя. Думаю, що це і є приклад генної пам’яті, приклад ототожнення себе зі своїм, приклад внутрішнього зв’язку з попередніми та майбутніми поколіннями», – ділиться роздумами Микола Павлюченко.
«Вже десь у січні-лютому місяці, коли почали готувати документи на звільнення зі ЗСУ, між мною та Лізою відбулася досить відверта розмова, стосовно її можливого переїзду в іншу частину країни, – ділиться спогадами айдарівець. – Ми обоє добре розуміли, що її відкрита проукраїнська позиція не залишилась непоміченою і їй, швидше за все, не уникнути розправи над собою. Тоді досить багато хто говорив про ймовірний наступ сепаратистів та російських найманців. Не дивлячись ні на що, вона категорично відмовилась покидати свою домівку і лише попросила мене евакуювати її дорогоцінні сорочки. Я розумів, що речі зібрані нею за все життя дуже потужні, але мене тоді більше цікавив не орнамент та вартість експонатів, а сама ідея – показати населенню центральних і західних областей ці артефакти.
Ще під час лікування у шпиталі Івано-Франківська я почув, що діти з тих місць невідомо за що воюють і гинуть, а ті, хто можливо з російськими прапорцями бігали на референдум, тепер сидять у місцевих ресторанах і просаджують свої заощадження, кожного дня обнімаючи дітей і жінок. Подібні речі я вперше почув від жінки, у якої син на цій війні зник безвісті. Вона говорила щиро, зі сльозами на очах – і я не посмів заперечити тоді жодному її слову, але задумався над причинами виникнення подібної недовіри.
«Евакуйована колекція» і стала моїм речовим доказом того, що наші сини і чоловіки воюють за сотні і тисячі кілометрів від власної оселі за свою землю і за своїх же людей, які досить довго були русифіковані, але ж залишились для нас своїми».
Чому саме Кіровоград став першим містом, куди привезли евакуйовану колекцію
Микола Павлюченко переконаний, що вирішенням питання як у подальшому буде називатися обласний центр – це не питання самої громади міста Кіровограда чи Дніпропетровська. Це питання всього населення області, питання усієї України.
«Друзі мені сказали, що у вашому місті у червні місяці було проведено науково-практичну конференцію по перейменуванню Кіровограда. Мені проблема вашого міста досить близька – Дніпропетровськ теж стоїть перед вирішенням такого болючого питання. Користуючись законом про декомунізацію мешканцям наших областей слід позбавитись не тільки комуністичного маркера, але й зробити все можливе, щоб не повернути до назви наших міст старі імперські маркери.
Рік тому, коли не було армії, першими до купи зібрались добровольці і з великими людськими втратами стримали цю навалу. Це, здебільше, й були люди, які десятки років популяризували ідею козацтва. Вони й зараз продовжують захищати нашу землю з втратами – з набагато більшими втратами, ніж нам озвучують ЗМІ. І виходить так, що наші хлопці змушені кожного дня класти свої життя, проливати кров, а ми ніяк не наважимось щось змінити на краще у докорінних питаннях . Нам, представникам титульної нації, давно вже пора пред’явити права на домінування своєї мови, історії та культури. Назви наших міст і сіл теж повинні говорити, хто в цій хаті головний і кому належить ця територія.
Ті, хто вже загинув вимагають від нас ставити ці питання у жорсткій формі, і не тільки щоб вшанувати їх світлу пам’ять, а для того, щоб довести до кінця розпочату ними справу і не допустити подальшої війни, в яку вже будуть втягнуті наші діти та ненароджені ще онуки. Сподіваюсь, кожен освічений чоловік, якої б національності він не був, вважатиме за честь жити у місті козацької слави – Січеславі та Січеславській області відповідно. Стосовно Кіровограда, то згідно існуючих правил топоніміки, вважаю за потрібне, перейменувати ваше місто саме за назвою річки, що протікає через місто. Не знаю, що ви вирішите для себе остаточно? Я не приїхав до вас нав’язувати свої особисті погляди. Я приїхав привернути увагу кожного до вирішення УКРАЇНСЬКОГО питання. Адже ми не маємо права дати російській пропаганді дві нові мішені – Єлисаветгад та Катеринослав. Не потрібно, щоб Путін у подальшому посилав свої танки на порятунок «багаточисельної» російської громади цих міст та областей».
Читайте більше: Боєць “Айдару”: «Не вибори, а перейменування Кіровограда – проблема №1»
Отак маленькі люди роблять велику справу: без багатотисячних фінансувань популяризують українське, захищають своє, ризикуючи власним життям та здоров’ям. На жаль, у цю солодку українську бочку меду кіровоградці умудрилися вкинути величезну ложку дьогтю. Як писала на початку цієї статті Перша електронна газета, Микола Павлюченко поки не отримав посвідчення учасника бойових дій. У нього на руках є лише довідка про безпосередню участь особи в антитерористичній операції, забезпеченню її проведення і захисту її незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. Довідка завірена мокрою печаткою та кутовим штампом військовий частини В2950. Згідно існуючого законодавства довідка завірена мокрими печатками та підписом відповідальної посадової особи.
Про його безпосередню участь в бойових діях, отриманих при цьому контузії та пораненні є відповідні записи на 12 сторінці військового квитка, але показувати ці записи всім охочим айдарівець не бажає – платити так платити, що тут розповідати. Мовчки заплативши повну вартість квитка, Микола покинув Кіровоград.
Цікаво, що за допомогою цієї довідки Микола Павлюченко без проблем користується правом пільгового проїзду по Україні. Всюди, тільки не в Кіровограді. На Новому автовокзалі касирша відмовила у праві на пільговий квиток, мотивуючи свою відповідь тим, що «нє положено».
Бойові дії для айдарівця, схоже, закінчилися, але війна на УКРАЇНСЬКОМУ фронті для нього триває і досі. І щоб перемогти, кожному з нас треба вийти за рамки формалізму і комфорту, взяти себе в руки і нарешті полюбити своє. Не лише шаровари і вишиту сорочку, а всю країну з її проблемами і негараздами. І починати, як би банально це не звучало, треба з поваги і підтримки для тих, хто захищав і захищає нас від зазіхань закоханого в імперію сусіда.
Тетяна Колісник, Перша електронна газета