“Обіцяю й присягаю Всемогутнім Богом і святим Євангелієм, що буду служити, не жаліючи свого життя, вірно і щиро аж до останньої краплі крові Українській Державі і ясновельможному Гетьманові, військовому вождеві Української Армії й Флоту. Я буду ставити в усіх випадках якнайбільший опір ворогам Української Держави, буду пильнувати всіх інтересів Української Держави й свято берегти доручену мені службову таємницю і слухатись без заперечень усіх наказів для потреби служби й Держави, совісно виконувати всі мої обов’язки й нічого задля власної користі не робити такого, що перечило б моїй службі й присязі. Я ніколи не покину своєї частини й свого Прапора і в усіх випадках буду поводитись, як личить чесному, вірному, совісному, хороброму й свідомому (офіцерові або воякові). Хай мені в цьому Бог допоможе! На закінчення цілую св. Письмо і мого Спасителя Амінь!”.
(Текст військової присяги, затверджений наказом військового міністра Української Держави № 339 29 липня 1918 р.)
Після припинення існування Російської імперії у часи революцій і національно-визвольних змагань колишні вихованці Єлисаветградського кавалерійського юнкерського училища (ЄКЮУ) – Єлисаветградського кавалерійського училища (ЄКУ) опинилися по різні боки барикад, обравши свій подальший шлях і власну долю у складі армій різних держав і урядів, утворених на теренах колишньої “єдиної і неділимої”. Національно свідома частина колишніх юнкерів-кавалеристів вступила в герць за незалежність України, відродження слави предків часів Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Запорізької Січі й Гетьманщини, формуючи еліту своєї армії.
Виходець із харківських дворян Євген Білецький 1894 року із кавучилища вийшов підпрапорщиком до драгунського полку, служив у жандармерії, у т. ч. помічником начальника Херсонського губернського управління в Єлисаветградському повіті, начальником Одеського управління. 1917 року входить до Українського Генерального Військового комітету, у 1918 – 1919 раках – начальник Херсонської ремонтної комісії з поповнення кінським складом Армії Української Держави (згодом – Дієвої армії УНР). 1920 р. стає командиром Учбового куреня 4-ї запасної бригади у Кам’янці-Подільському, потім – начальником Тилу АУНР, генерал-хорунжим. 1945 року Білецький заарештовується у Польщі радянськими військовими. У 20-річному віці закінчив ЄКЮУ виходець із Полтавщини Юрій (Георгій) Глібовський. 1917 року на ІІ Всеукраїнському з’їзді полковник обраний до Українського генерального військового комітету. Увійшов до складу ЦР. Очолював штаб міського гарнізону під час оборони Києва від більшовицького війська Муравйова. Восени 1918 року служив помічником Генерального писаря гетьманської канцелярії І. Полтавця-Остряниці – випускник єлисаветградського навчального закладу, став отаманом козацтва Київщини. За Директорії отримав звання генерал-поручика.
На рубежі 1918 – 1919 років кілька місяців очолював Лубенський кінний полк армії Директорії, кавалер ордена св. Георгія ІV ст., полковник, випускник училища Микола Вергелес. Випускник Ярославської гімназії і ЄКУ Леонтій Жуковський служив у Звенигородці, на Волині у прикордонній сторожі, брав участь у Першій світовій війні. З весни 1920 року – в АУНР, де через рік стає полковником і начальником Спільної школи підстаршини 3-ї Залізної стрілецької дивізії.
Уродженець Умані Микола Кохно-Кутів, закінчивши єлисаветградські реальне та кавалерійське училища, служив корнетом, ротмістром у Крем’янці. Із 1.11.1920 року завідував господарством 6-го кінного полку ім. Костя Гордієнка. Помер у польському таборі Каліші. Сотником в гетьманській армії служив випускник ЄКУ 1907 року, колишній командир ескадрону 10-го гусарського полку ротмістр Б. Луговий. Загинув під Полтавою, де був помічником коменданта залізничної дільниці. Уродженець Полтавщини (за іншими даними Єлисаветграда), випускник ЄКЮУ 1895 року, полковник Костянтин Середін перейшов до АУНР з оголошенням незалежності України. 1918 року став військовим аташе Української держави в Румунії. Був консулом на Дону. Виходець із Білої Церкви, вихованець ЄКУ Михайло Сидорянський (Палій-Сидорянський) отримавши освіту ще й у Петербурзькому гірничому інституті, Артилерійській технічній школі, служив у 1-му Залізничному полку Армії Української держави. Взяв активну участь в антигетьманському повстанні на Київщині. Був отаманом повстанських загонів у р-ні Таращі, старшиною Київської групи Дієвої армії УНР. 1920 року призначається начальником розвідвідділу штабу 4-ї Київської дивізії Армії УНР. Наступного року на чолі Відділу окремого призначення перейшов на територію УСРР, де брав участь у бойових діях під час ІІ Зимового походу Ю. Тютюнника, коли зазнав поранення. Відмовився повертатися до таборів інтернованих у Польщі. В еміграції мешкав у Чехословаччині, очолив Спілку українських інвалідів у Празі, де й помер.
Сергій Шевченко, краєзнавець, кандидат історичних наук