Ой сербине, сербиночку
Годі сербувати:
Бери серп та йди в степ
Пшениченьку жати!
Сербин того не злюбив,
Тільки вусом закрутив…
У сербина чужа хата,
Бо й сам сербин, як гармата,
Худибоньки тільки в нього
Серп та плахточка картата.
Чом сербина не любить,
Чи не подобонька?
Як сів на коня
То й вся худибонька.
Українська народна пісня, складена десь на просторах нинішньої Олександрійщини
На новообжитих землях Нової Січі козакам не судилося стати господарями. 24 грудня 1751 року, вийшов указ імператриці Єлисавети Петрівни „О принятии в подданство Сербов, желающих поселиться в России и служить особыми полками, о назначении на границе со стороны Турецкой выгодных мест к поселению; об определении жалованья по окладу Гусарских полков конным, а пешим оклада полков пехотных, и о подчинении оных полков Военной Коллегии”.
З цієї дати починається офіційна історія Нової Сербії — військово-землеробської колонії, територія якої тепер майже повністю знаходиться у Кіровоградській області. Колонію створено ніби-то для оборони південної України від нападів турків і кримських татар. Але до цього моменту із цим чудово вправлялися українські козаки. Тепер цю місію доручено сербським переселенцям. Таким чином Росія дала знати — козакам з їх вільностями час підкоритися загальним правилам Імперії. Хто бажає залишитися на обжитих місцях, має відмовитися від статусу козака, оголосити себе звичайним підданним Росії і перейти в услужіння до адміністрації сербських колоній — війська ж-бо потрібно було комусь утримувати.
Ось що писав про це у своїй праці „Народу самосійні діти” професор Леонід Куценко: „Із заснуванням 1752 року імперською владою на козацькій землі Нової Сербії, Малоросійську адміністрацію було зобов’язано звільнити обжиті села, слободи та хутори й передати їх адміністрації Нової Сербії. Так більшу частину переселенців Задніпровських місць змушують повернутися за Дніпро або знову переселитися на нові землі. Конкретизую. Ми розбудували мережу переселень на землях колишнього Дикого поля, що на початку століття лише подекуди мало козацькі зимівники, ми розробили землі, освоїли води і луки, а нам кажуть — залиште все і йдіть собі. Українці збунтувалися, і процес переселення частково був призупинений, хоч новосербські колоністи зайняли наші села і містечка, не збудувавши самі жодного населеного пункту. Велика територія від Синюхи до Дніпра була віддана переселенцям — сербам, чорногорцям, молдаванам, волохам, болгарам. Це був акт наруги над українським населенням, що знайшов відлуння навіть ународній пісні:
За превражими панами:
Гей, Хорват листи розсилає,
На нашу Вкраїну жити закликає.
Гей, дарує степами,
І рибними плесами,
Ще й до того вільготами.
Керівник Нової Сербії Іван Хорват призначив свою адміністрацію в містах, селах та хуторах, хоч частина першопоселенців-українців залишилася проживати в них. Інша частина українських поселенців заходилася створювати нові слободи, обживаючи південні степи, що стануть згодом основою Слобідського козачого полку. Знову повторивши подвиг піонерів освоєння Дикого поля.
Проте й новопосталі села та слободи потіснять згодом нові переселенці з молдаван, болгар, волохів, сербів, російських старообрядців, які щедро десятками і сотнями тисяч запрошуватимуться владою імперії аж до кінця 18 століття. Російська імперія творитиме на українських землях новий Вавилон, притісняючи й обмежуючи в правах корінне населення. А завершить процес колонізації освоєного українцями степу — закріпачення колишніх підкорювачів Дикого поля, і посполитих, і козаків. Великі містечка і села ще певний час відстоювали свій козацький статус, частина з них перетвориться на казенні села. Але й на них імперська влада знайде управу”.
Новозбудована Єлизаветградська фортеця (сучасний Кіровоград) мала прикривати сербські колонії з боку турецького кордону. Вона також була центром імперського нагляду для Нової Сербії. Через це коменданти фортеці св. Єлизавети та командир Новосербського корпусу — генерал-поручик Іван Самойлович Хорват — знаходилися у стані перманентного конфлікту. Столицею (штаб-квартирою) Новосербського корпусу став Новомиргород.
Керівники Нової Сербії підпорядковувались напряму російському Сенатові, а не місцевим урядовцям, що відразу породило цілий ряд проблем, створило благодатні умови для корупції та надуживань новосербських урядовців будь-якого шаблю. Особливо відзначився сам голова місцевої адміністрації генерал-поручик І. С. Хорват, за що і був зрештою засланий у 1762 р. до Вологди.
Утворення Нової Сербії на землях, на які традиційно претендувало Запоріжжя, було явним викликом для козаків. Не дивно, що ворожнеча між запорожцями і переселенцями не припинялася аж до останніх днів Січі (новосерби, зокрема, стали частим об’єктом гайдамацьких наскоків).
Місцевим козакам, аби не перетворитись на „підданих” для новосербів, лишалося продавати за безцінь свої господарства та переселятися на терени Новослобідського полку. Про конфлікти між новосербами та козаками-„новослобідцями” свідчить і слідча справа про наїзд 9 липня 1759 р. омельницького сотника Хоми Лішевського на слободу 7-ї роти Пандурського полку шанця Чанад. У кращих традиціях „наїзду” нападники (сотник і 20 козаків) вибрали час, коли ротний командир прапорщик Янів, так само як й інші військові (яких, либонь, було тут обмаль) були відсутні. Вони перелякали і розігнали жінок і дітей, яких застали в слободі (причому 5-річний син пандура Микити Обертаса захворів з переляку), захопили служницю, що втекла від Лишевського, та місцевого чередника, якого відвезли на хутір сотника.
Тут останній, зв’язавши руки і ноги в’язня, бив його канчуками та розпитував чи багато „недовірки” (цікаве в вустах українця прізвисько для „новосербів”) покрали коней. Обклавши згаданого Янова та його однополчан „непотребными бранными словами”, козаки влаштували бенкет у сотницькій оселі, а чередник, дочекавшись, коли горілка приспить увагу охоронців, розв’язався і втік.
Типовий перелік шкод від сусідів-сербів містить донесення 1753 р. цибулівського сотника Д. Байрака. Тут маємо і лайку, і побиття, і пошкодження майна, і незаконне ув’язнення, і спроби зґвалтування.
А ось як описує проблеми свої та обивателів з вояками-новобранцями формованого Болгарського полку його перший командир С. Пишчевич:
„Я с етими людмы с перваго зачала превеликое мучение и труд имел, всио то было строптиво, развращено, пияно и всякои день происходилы между имы и с обывателямы драки и сори, и такое то зборище людей было, каторие по несколко раз из адного государства в другое преходилы и служилы и потом уходилы, а напоследок дошлы в Россию и ко мне в каманду, а при всеи тои моеи трудносты еще болше то было что ни жалованыя, ни мундира, ни провианта нет, и тако принужден я был по повелению Хорвата продоволствовать своих людей пищею от обывателей и требовать хотя нащет заплаты, однак не без отягощения обывателям то было от чего зашлы великие со мною и с земским правлением препыски и затруднением, почему принужден я был изъискивать способы как успокоить жалобщиков, обнадеживая их что по получении жалованыя всио будет им уплачено, и давал в том обывателям писменные виды, а своих подкомандных также воздерживал с перва хорошими словами, а дале по приличеству и штрафом удерживал их от междуусобного забойства каковы часто происходилы, ибо оны как от разных всего света нацыев состоялы. То и подружилысь было на партий всяк по своей природы и языке, и происходило у ных часто сори, драки, даже что и ножами некоторие резались, а особливо те наиболше безпокойны были кои природные турки и татаре были и крестилысь, и бывали иногда как между собою напившись пияние подерутца, то со страху обывателы из села вон бегут, а другие запиралысь в домы свои…”
Однак при цьому мали місце і дружні контакти між офіцерами-сербами та козацькими старшинами. Зокрема, той самий Пишчевич писав про свою дружбу з білоцерківським сотником Жуковським.
Новослобідський козацький (малоросійський) полк мав розташовуватись на 20 верст нижче новосербського кордону і підпорядковувався коменданту Єлісаветградської фортеці. За указом 1756 року на його ім’я за Новослобідським полком затверджувалися річки Самоткань, Бешка й Верблюжка. Його авторитетний серед козаків полковник Микола Степанович Одобаш (Адобаш) був турецького походження та ще з 1737 р. служив на Україні.
Вступ до лав новоутвореного полку рятував від закріпачення багатьох збіднілих козаків Лівобережжя. З іншого боку, це протиставляло інтереси українців-поселенців і українців-запорожців, адже саме землі останніх відводилися урядом для нових поселень.
Пандурський полк, що взагалі знаходився на периферії інтересів Хорвата (за його родом закріплено було спадкове полковництво в гусарському полку), укомплектований був у 1762 р. рядовим складом на 9,1% (412 осіб) та офіцерським на 32,6% (32 особи). Утім, його керівництво проявило свої таланти у вербунку „денщиків” з місцевого українського населення, які мали „допомагати” сербам нести службу. В 1763 р. у цьому полку було 847 осіб „денщиків” (замість 263 визначених на всю Нову Сербію).
Новосерби лише один раз за свою історію взяли участь у воєнних діях (під час Семилітньої війни, 1757 р., в Пруссію до складу діючої армії був відправлений загін у складі 1000 вояків, але протягом усього існування Нової Сербії її кордони „прикривав” Український корпус з російських солдат та українських козаків, чисельність якого (2438 осіб) перевищувала весь наявний склад „новосербів” (1815 осіб).
Один з наймудріших російських діячів XVIII ст. граф М. Панін у 1764 р. писав у своїй „Записці” для уряду, що для держави вигідніше вивести все населення з Нової Сербії, ніж утримувати там сербські полки. У 1765–1766 рр. в уряді виник план передати всі правобережні землі Запоріжжю, компенсувавши виселене населення запорізькими угіддями над р. Орель (проект цей, прийнятний для запоріжців, обговорювався аж до 1775 р.)
О. Андрієвський, один з нечисленних дослідників історії Нової Сербії відгукнувся зрештою про „новосербський проект” таким чином: „Не залишається вже жодного сумніву в тому, що то був один із невдаліших заходів уряду, і що прийняті ним тоді „братушки”, що дістали полковничі та генеральські ранги, були ніщо інше, як спритні авантюристи, краще мовити — волоцюги, які порушили спокій країни. Які залляли її неможливим набродом злочинних людей різних національностей, що дістали пошану та багатства й проковтнули без користі та потреби величезні державні кошти”.
З чим залишилися українці? Фактично, без прав і без земель. Професор Куценко аналізує списки землевласників: „Їх була майже тисяча (до колонізації). На тисячу українських прізвищ заледве збиралося два десятки чужинецьких. Ми володіли своєю землею, ми відвойовували її в степу й обживали.
Тож я вирішив підняти списки землевласників Олександрійського і Єлисаветградського повітів за 1896 і 1897 роки, поставивши собі складне завдання: знайти через півтора століття хоч одне прізвище із отих отаманів, військових товаришів, сотників, значкових, козаків, які освоювали землі і володіли ними 1752 року. Наївний чоловік… До 60% віласників — це військові чи спадкоємці військових, чи відставники, які не залишили Україну після служби. До 25% — світське російське дворянство, яке казна-яким робом так „полюбило” Україну, що залишило етнічні землі Росії.
А серед 15 відсотків, що залишилися, окрім міщан, знаходимо й селян з українськими прізвищами. У дворянство вони не вийшли, бо їх туди не пустили. Вистачило усім, окрім нас. І це при тому, що перепис 1897 року засвідчив у Єлисаветградському і Олександрійському повітах понад 90 відсотків українського населення”.
Володимир Міхалєвич