Важливо

Несолодкі сільські будні чи Зубожіле багатство Мюдівки (ФОТО)

????????????????????????????????????

Село Мюдівка, розташоване всього за якихось 9 кілометрів від Бобринця, за логікою речей мало б входити до складу міської громади. Але не було такого везіння у маленької Мюдівки. З волі долі у часи територіально-адміністративного поділу її віднесли до розташованої кілометрів за 10 Сугокліївки, що не принесло селу ніякого розвитку, а селянам хоч трохи життєвого комфорту. Сьогодні вони криком кричать про бажання належати до міської території.

Багатство під ногами? 

Але спершу не про прекрасне майбутнє, яке можливе було б для мюдівців, будь у них щастя. Повернемося до часів в масштабах історії мізерних — до кінця 19 століття.

За оцінками, на території України зосереджено 10 відсотків світових каолінів. Знали про них здавна. Одне з таких родовищ, розповідали люди старшого покоління, є і в Мюдівці. Нібито з цієї глини робили відомий у всьому світі кузнєцовський фарфор, а сама глина була чудової якості. У розповіді вірилося мало, хоча глину, білішу за перший незайманий сніг, досі добувають тут і продають на міському ринку.

ястребовНедовго порившись в Інтернеті, я знайшла інформацію. Не від сучасних істориків, які іноді переказують чужі слова і вибудовують на них свої версії. Є два цілком достовірних документа, викладені в Інтернет обласною бібліотекою ім. Чижевського — опис історії нашої Олексіївки (села неподалік Мюдівки), зроблений відомим істориком Володимиром Ястребовим. Другий документ — “Матеріали для оцінки земель Херсонської губернії”, ґрунтовне дослідження, датоване кінцем 19 століття.

Володимир Ястребов пише: “После 1861 года в Алексеевке на участке Плоские камни были обнаружены залежи каолина. Купец Кузнецов 1879 приобрел у помещика 100 десятин земли для разработки этого сырья. В 1881 году вблизи Вертиевой балки открыли карьер, где добывали глину”.

В “Материалах для оценки земель Херсонской губернии” (нагадаю, в той час Бобринець був повітовим містом цієї губернії) читаємо: “В разных ярусах третичной формации находятся глины гончарные и красильные, — наконец по всему уезду, в полосе гранитов, встречается чуть не во всякой балке, фарфоровая глина (каолин), почти всегда белая, часто с зернами кварца, но нередко замечательно чистая. Из х. Кузнецова, лежащего на Вертиевой балке в Седневской даче, она вывозится в Москву для обработки”.

біла глинаЯкщо подивитися на карту родовищ каоліну, можна побачити, що біла глина була і в Росії. Навіщо ж було везти в таку далечінь каолін з Мюдівки? Напрошується проста відповідь — якість глини. Навряд чи заводчик масштабу Кузнєцова, який мав вісім заводів з виробництва порцеляни-фаянсу, став би витрачати гроші на звичайну глину. А те, що сировину для знаменитого посуду добували в Херсонській губернії, підтверджують багато статей, що містять біографічні дані Кузнєцова.

Місцеві люди, з якими ми спілкувалися днями,  з розповідей старожилів про минуле пам’ятають тільки те, що у них добували глину для Кузнєцова. Як раніше називалося село і чому воно носить назву Мюдівка – не знають. Одна з літніх жінок – негласна староста села Євгенія Плотникова – згадала про те, що році в 1988-му тут виявили поклади каоліну – метрів 200. А так, кажуть мюдівці, глина тут всюди. Був би кар’єр — була б робота, жили б краще.

Село в одну вулицю

Незважаючи на близькість до міста і таку-сяку асфальтовану дорогу, що проходить повз село, розвитку воно не отримало. У Мюдівці є всього одна невелика вулиця. Навіть не так — вуличка з чудовими і дружелюбними людьми. Подивившись на їхнє буття, послухавши, диву даєшся, як таке життя не розлютило їх і вони зберегли ще й почуття гумору.

Колись, кілька десятиліть тому, тут жило людей 120. Була ферма біля села — 200 корів, 400 голів молодняка старше року, 150-180 телят до року. Почали реформу АПК, розвалилася ферма, а за нею – зубожіли і роз’їхалися люди. Зараз у Мюдівці мешкає близько 20 сімей (це ще оптимістичні підрахунки), у яких загалом 8 дітей. Від кількох сотень корів залишилися тільки домашні — штук 30 на все село – та 23 кози.

Сюди не заїжджають чужі і навіть свої. Голову Сугокліївської сільської ради тут не бачать місяцями. На моє запитання, чи приїжджає місцева влада сюди хоча б раз на місяць, люди розсміялися і довго згадували, коли ж хтось з начальства тут був.  Запитали про субсидії, чи розповідав хто людям про можливість їх отримати? Ніхто і нічого. Просто сказали: вам не положено, не виходять у вас субсидії…

По всьому тому, що ми побачили і почули, виходило: цим людям багато чого не положено. Нещодавно місяць не було світла — пошкодився кабель. Просили голову сільради відремонтувати — годувала обіцянками. Тим часом водокачка не працювала. І доводилося людям добувати воду для себе й для господарства з колодязя. А криниця тут — в крутому вибалку кілометра за півтора-два від села. Ризикнув пробратися до неї по землі зі стоками від водойми, крізь вишняк, тільки фотограф Віталій Москалик і то, з обов’язку служби, щоб зробити фото.

Колодязь — спорудження ще те — поламане дерев’яне. Як ходять сюди люди за водою взимку по слизьких схилах і глибокому снігу — не збагнути. Це зараз літо і тварини, які для селян годувальники, і яких у кожному дворі по кілька штук, п’ють з водойми. А пізньої осені та взимку? Просили люди в сільраді пробити свердловину посеред вулички для всіх. Сказала влада — немає грошей у сільській казні. Немає навіть тепер, коли, як запевняють у Кабміні, місцеві бюджети наповнилися? Купили мюдівці за свої гроші два генератори, качають воду зі старої водокачки. Пробити свердловину самим справа непідйомна — від 350-450 гривень за метр. А до води цих метрів — від вісімнадцяти й більше. Історія з кабелем тривала місяць, поки люди не подзвонили в райдержадміністрацію і до начальника РЕМу. Тільки тоді електрику відновили. А так сиділи без світла. Уявити, як саме обходилися в цей час, складно. Працюючих на підприємствах та в організаціях тут немає — всі живуть від домашнього господарства — здають молоко, обробляють півторагектарні городи. Деякі гроші підкидають фермери за оренду паїв.

Радіють селяни тому, що їздить до них постійно молоковоз. І навіть мало переймаються з того приводу, що молоко дешевше за воду — по 2,50 за літр.

Тепер про те, чого ще немає у селі. Немає школи. Учнів у Бобринець не підвозять. Євгенія Плотнікова, що опікується онуком, який перейшов у третій клас, каже, що не в змозі платити по 20 гривень за літр бензину, щоб наймати машину і возити дитину. Тому піде Сергій (чудовий і вихований, до речі, хлопчисько) на наступний рік у Бобринецький інтернат, де й буде жити цілими тижнями. Тільки на вихідні — додому. Все б нічого — інтернат у Бобринці хороший, вчителі-вихователі на рівні. Тільки заклад зі статусом “спеціалізований”, і програма така ж.

Немає тут ні аптеки, ні ФАПу, “Швидка” не завжди може доїхати, коли дорогу замете. Згадують люди, як у минулому році приїжджав кілька разів на скутері практикант, чи то лікар, чи то майбутній медбрат. Напевно, совісний попався чоловік. А так — ні зеленки, ні бинта, ні валідолу. Як виживають — незрозуміло. 46-річна Тетяна Шах, наприклад,  переїхала сюди вона з родиною 15 тому. У село її потягнуло через важку форму астми – потрібне свіже повітря. У місті задихнулася б, каже жінка. Тут же повітря лікує. А син — у місті, нічого йому тут робити. А ще тут без аптеки і лікарні обходиться 51-річна Валентина Ільїнова, яка доглядає за лежачою мамою і тримає 6 корів.

Немає тут автобусного сполучення. Їздить повз село по трасі два автобуси з устинівського напрямку. Місцеві кажуть, скоро і вони перестануть, бо дорога геть розбита.

Немає магазину, хліб печуть самі. Немає відділення пошти або листоноші. Газет-журналів тут ніхто не передплачує: нікому доставляти. Пенсію привозять раз на місяць. Тоді ж і деякі продукти підкидає пошта.

На газовиків мюдівці не скаржаться (втім, вони взагалі ні на кого не скаржилися, просто розповідали про своє життя). Привозять їм газ по 320 гривень за балон. Вистачає кому як — на півтора-два місяці. Дрова торік возили, пропонували по 2,5 тисячі за машину. Цього року не було ще ні тих, хто продає дрова, ні тих, хто вугілля.

Що ж є в цьому селі, що не за тридев’ять земель від міста? Є кілька орендарів-фермерів. На них теж не скаржилися. Один з них дав аж тисячу гривень для розвитку села. Для довідки: машина у нього тягне на півтора мільйона. Решта орендарів (не бідніших) не дали й того.

Є трактор в одного з місцевих і деякі пристосування для сівби. Люди кажуть: свою землю обробляє. Хоча на перший погляд ці сільгосппристосування, акуратно розставлені біля балочки, дуже схожі на металобрухт на “чорний” день.

Є тут люди, що навчилися виживати. Старі й молоді. На в’їзді нас зустрічали і проводжали 23 кози. Їх тримає сім’я Самаріних — Інна та Юрій. Їй 25, йому — 29. Двоє діток чотирьох і двох років. Інна каже — кози — це не все господарство. Є ще корова, однорічний бик, дві однорічні телиці, п’ять телят, два барана. Було ще два — втекли. За всім цим господарством, зрозуміло, потрібно рук і рук. А вона їм взимку ще й чай з трав заварює. Але ці молоді люди не скаржаться, Інна спокійно розповідала, як купили тут за тисячу гривень будинок і почали господарювати.

Що ще є у селян, крім рук і надії на себе? Є телефони попереднього глави РДА Кравченка і теперішнього Шевченка. Кравченко, кажуть, приїжджав, чимось допомагав. Шевченко допоміг з кабелем. Є й телефон голови громади. Тільки вона всі їх номери знає і чомусь на дзвінки вже не відповідає.

Отже, є сільрада і голова, якого мюдівці теж обирали. Тепер же, зачувши про добровільне приєднання територій, усі в один голос кажуть: хочемо до Бобринця. Нам сільрада потрібна, аби взяти довідку, а везти її треба все одно в Бобринець.

Бажання людей настільки очевидне й настільки ж зрозуміле. Тільки ніхто їх думки не питав, ні на  який сход громади не збирав. Люди прямо кажуть:  а навіщо це їм, сільрадівським, вони за свої крісла тримаються.

Життям цього села можна було б лякати усіх, хто вважає, що живе погано у квартирі з водою і тимчасовою відсутністю якихось зручностей. Навіть за кілька годин перебування тут, послухавши тільки частину розповідей, розумієш — так не повинно бути. Це не життя, а каторга. Фізична, духовна, моральна. Відразу ж напрошується питання: за яку роботу голова громади, секретар, землевпорядник отримують великі гроші, якщо не можуть приділити елементарної уваги людям, які живуть несолодко?

І ще один висновок можна зробити з поїздки: всі ці протоколи зборів-сходів з приводу територіального об’єднання громад потрібно перевіряти і перевіряти, запитуючи безпосередньо думку людей на територіях.

Про глобальні речі, на зразок, а чи можна було б відкрити тут кар’єр, промовчу. Напевно, можна. Але про багатство під їх ногами вже не хочеться говорити — хоча б про хліб і валідол для цих людей.

Зінаїда Пирля для Першої електронної газети.
Фото Віталія Москалика.


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*