Містичний роман «Сновида» 26-річної кіровоградки Ольги Мігель отримав спеціальну відзнаку від Київського Національного Університету Шевченка на конкурсі «Коронація слова-2015». Ольга потрапила у список 60-ти щасливчиків з 6000 учасників, роботу та талант яких відмітило висококваліфіковане журі.
“…вони щиро вірили, що коли закритися у власному, паралельному всесвіті, то війна назавжди так і залишиться далеко-далеко, ніколи не прийде до їхнього дому, ніколи не забере когось з їх близьких і ніколи не зруйнує їхнього звичного спокійного життя. Життя, в якому вони уявляли себе свідомими громадянами своєї держави, які насправді роблять для неї все на світі; яким достатньо просто любити свою країну, а вже боротиметься за неї хтось інший” (Ольга Мігель, “Сновида”).
На перший погляд Ольга справляє враження надзвичайно ексцентричної особи з яскраво вираженим холеричним темпераментом, який тисне на тебе голосною некерованою лавиною емоцій. Насправді ж це дуже добра, розумна, наполеглива і працелюбна дівчина, яка повністю віддалася улюбленій справі – письменництву. Зараз Оля власними зусиллями готує містичний роман «Сновида» до друку. Дівчина вже сама змонтувала буктрейлер, зробила обкладинку, працює над художнім оформленням книжкового блоку, займається версткою, і частково – вичиткою тексту. Плани у авторки масштабні – презентувати книгу на «Книжковому форумі видавців» у Львові серед дипломантів «Коронації слова-2015». А потім вже буде знайомство з кіровоградським читачем.
Як запевняє Ольга, в житті їй ніколи нічого не давалося легко – вона страждає на розлад аутичного спектру (синдромом Аспергера – форма високофункціонального аутизму, яка характеризується нестандартними чи слаборозвиненими соціальними здібностями, яскраво вираженою незграбністю; часто через це їх емоційний та соціальний розвиток, а також інтеграція відбуваються зазвичай пізніше). Але наполегливість дівчини і вміння долати життєві труднощі, привели темпераментну кіровоградку у світ фантазій та творчості, де вона досягла свого успіху.
Перша електронна газета занурилася у химерний світ Ольги і Мігель і просто… потонула в ньому. Незважаючи на те, що такі люди доступні та зрозумілі не всім, вони підкупляють своєю відкритістю і безпосередністю, вірою у те, що роблять.
– З чого почалася Ваша письменницька кар’єра?
– Я все життя пишу, приблизно з 7 років. Зараз позиціоную себе як професійний письменник, який заробляє творчістю на життя. Перший мій роман видано власним коштом у 17 років (я тоді навчалася на І курсі КДПУ ім. В. Винниченка на факультеті філології та журналістики). Після того було декілька років затишшя. Потім переїхала у Львів на навчання в академію друкарства. Зміна обстановки, 2 тижні без Інтернету – і знову захотілося писати. Спочатку були публікації в журналі «Дніпро», потім продавати свої книги в електронному варіанті на сайті «Призрачные миры». Найпопулярніший жанр на цьому ресурсі – романтична фантастика. Але я друкую все, що пишу – пригодницькі фентезі, хоррор.
– Письменників умовно можна розділити на дві категорії: письменники-ремісники і письменники, які пишуть, бо не писати не можуть. До якої категорії належите Ви?
– До обох. Я пишу, бо інакше не можу, але гарую, як проклята, щодня вдосконалююся. При цьому всьому моя робота – далеко не комерційний проект. Так, доводиться балансувати між тим, що подобається мені і публіці, але поки часу і бажання на все вистачає.
– Що для Вас значить роман «Сновида», що в ньому особливого?
– На сьогоднішній день це найкраще з того, що я написала. Звісно, не збираюся на цьому зупинятися – мені хочеться писати краще, глибше. Але такі речі даються важко.
Стосовно роману «Сновида», то писався він швидко – пару місяців. А от виношувався у голові довше. Як тільки-но з’явилася ідея для роману, я повністю занурилася в містичну атмосферу – дивилася фільми на дану тематику, читала відповідну літературу, слухала «темну» музику. Відповідно, це налаштувало мене на створення гнітючої атмосфери роману. До того ж видресирувала себе писати не менше 1500 тис. слів на день. Самодисципліна допомагає не ледарювати та працювати щодня (багато письменників грішать тим, що самодисципліни позбавлені, тому й кропають одну книжку роками).
– Як створювався образ головного персонажу?
– Спочатку виникла ідея. Я довго спостерігала за суспільством, все перетравлювалося в моїй голові і створювались образи. Деякі приходили у снах.
Ідея образу Сновиди як істоти, що забирає звичайних маленьких людей, якщо вони не лягають вчасно спати і задумуються про те, про що не варто задумуватися. Я довго придумувала образ Сновиди, бо не хотілося описувати якусь банальщину типу чудіка з 10 тентаклями і 16 зубами. Не хотілося плагіатити якогось слендера. Хотілося створити щось, що буде дійсно оригінальним і створюватиме моторошну атмосферу. Це мав бути такий образ, на який дивишся і думаєш: з одного боку – наче немає нічого особливого, але якщо придивитись… Так з’явилась думка про спляче обличчя і зовнішність чекіста.
– Але «Сновида» – не класичний хоррор. У романі чітко простежується психологічна лінія, ряд соціальних проблем… Мало того, у Ваших описах легко впізнати Кіровоград – селище Нове, психлікарня, описи прощання із загиблими солдатами, міська рада. Чи я помиляюся?
– Заради створення деяких описів я спеціально їздила у селище Нове, придивлялась до психлікарні, потім фотографувала. Ці світлини використаю як ілюстрації до книги. Стосовно містики, психологізму та соціальних проблем, то тут напруга у романі йде по спіралі – нарощування, нагнітання, заглиблення.
І головний жах не тільки в тому, що селищем ходить якийсь чудік, а в тому, що він уособлює. Сновида – це страх людини перед усвідомленням істини. Тобто, мета не просто налякати читача образом, а зробити все можливе, щоб образ проник усередину, проліз у шпаринки у свідомості.
Зараз я працюю над художнім оформленням роману, щоб воно працювало на розкриття містичної атмосфери книги. Оскільки роман я видаю власним коштом, то й оформлення займаюсь самостійно – спеціальність дозволяє мені таку розкіш. Слава богу, червоні дипломи не за просто так, а за знання видають.
Знаєте, своїм романом мені хочеться до людей донести банальну істину – зараз у нас нічим не краще, ніж було раніше, що москалі не єдина наша проблема, що всі ми знаходимося під владою Сновиди, який нас повністю контролює.
– А чому роман виходить власним коштом?
– Я не стала лауреатом цьогорічної Коронації слова», а лише отримала спеціальну відзнаку Київського Національного Університету Шевченка від професора Анатолія Ткаченка за художність твору. На жаль, містичні жанри в Україні – неформат, вони нецікаві для видавців. У нас є три основні сегменти «комерційної» сучасної прози: любовний жіночий роман, книги про страждання, «пєчальку і бєзисходность» та історичні романи.
Всі видавництва, куди я відправляла «Сновиду», пояснювали мені свою відмову тим, що вони не працюють з жанрами «фантастика» і «містика». Винятки становлять вже розкручені автори. Тих самих Дяченків не друкувалися в Україні, доки вони не стали популярними в Росії.
– Бути українським письменником непросто. Бути українським письменником, який пише «неформат» – взагалі складно. Ви не боїтеся, що станете одним з багатьох забутих?
– Мені все життя доводиться боротися зі своїми страхами і сумнівами, але я вирішила й обрала свій шлях і жанр попри обставини та моду.
Після розмови ще довго не могла викинути Ольгу з голови. Щось у ній є дивне, недоступне і якесь по-особливому захоплююче. Хотілося написати наостанок про Ольгу таке, щоб виразніше розкрити її особистість, щоб усі відчули цю чарівну дівчину. Написати про те, що вона косплеїть, сама собі шиє костюми для того, непогано малює та цікавиться аніме – якось занадто банально. До того ж усім відома істина – ніщо не говорить краще про автора, ніж його творчість.
“Світло на кухні вже згасло і час було б іти спати, але Роксана затрималась. Сірі очі за скельцями окулярів заворожено дивились крізь тонку пошкрябану шибку, на подвір’я. Звичайний дворик, мляво освітлений жовтуватим світлом ліхтаря, яке долинало від дороги. Звичайні гойдалки, що нерухомо застигли посеред дитячого майданчика, огородженого покришками. Звичайні гілки дерев, які вже поскидали білі квіти, і тепер жовтіли обвітреними тичинками.
Роксані здалося, що вона чує звуки кроків – незграбних, немов чоловік, який йшов цією безлюдною вулицею, не достатньо піднімав ноги, і підошви його старих чобіт шаркали об асфальт. Але це, звісно, було неможливо – її квартира знаходилась на четвертому поверсі, та й вікно трохи ізолювало від гомону знадвору.
Старомодний, підперезаний поясом плащ: двобортний, чорний, шкіряний. З-за його горловини маленькими прапорцями виглядали червоні вставки на комірі піджака. Високі важкі чоботи. Синій кашкет, за козирком якого ховалося обличчя. Міцна офіцерська постава, руки сховані в кишенях. Проте кроки, попри всю їх твердість, все одно виходили трохи незграбні та весь час тягнулися так, що підошви терлися об асфальт. Роксана не могла чути цього звуку, але ж він здавався таким реальним!
Було просто неможливо відірвати погляд від цього чоловіка. Тож Роксана зачаровано спостерігала за ним, аж доки він не сховався за дверима сусіднього під’їзду” (Ольга Мігель,уривок з роману «Сновида»).
А далі буде ще цікавіше!
Тетяна Колісник, Перша електронна газета