Важливо

Безіменна висота: неназвані учасники бою під Санжарівкою з 42-ГО мотопіхотного батальйону

Січневі бої на висоті 307,9 метрів біля села Санжарівка Донецької області ЗМІ сепаратисти висвітлювали як “свій Сталінград”. Українцям же мало відомо про бої на облаштованому там опорному пункті “Валера”, названому на честь командира взводу 17-ї танкової бригади, який першим його зайняв.

А адже, ймовірно, саме вони, наскільки це було можливо, не тільки відсунули за часом Дебальцевський котел, а й наполовину зменшили розмір захопленої бойовиками території в цьому районі. Про це йдеться у матеріалі Цензор.нет.

Цензор.НЕТ раніше писав про епізоди боїв під Санжарівкою, що відбулися 25 січня за участю сто двадцять восьмого гірсько-піхотної бригади. Тим не менш, танкові бої і артобстріли тривали там і в наступні кілька днів, коли на допомогу туди надіслали 42-ий мотопіхотний батальйон.

 Командир мимоволі

 Підполковник Костянтин Заїченко

Особовий склад 42-го мотопіхотного батальйону, створеного на базі кіровоградського батальйону територіальної оборони, тільки прибув на ротацію в Костянтинівку з Вуглегірська, коли зі штабу АТО попросили висунутися на підмогу під Санжарівку. Комбат – підполковник Костянтин Заїченко – зажадав чітко повідомити йому мету операції, завдання, і тільки дізнавшись, що потрібно протриматися там добу для підтримки інших, звернувся до підлеглих.

“Проблема була в тому, що всіх найдосвідченіших напередодні я відправив у відпустку. Тим не менш, охочих поїхати було більше сотні. Хоч всі знали, що стояти доведеться проти танків. З тих, хто викликався, я вибрав 65 осіб”.

З ними комбат відправився на опорний пункт “Валера”, який пережив 25 січня серйозні бої, що закінчилися перемогою ВСУ. Там на той час залишилася випалена танками і мінометами порожнеча, згоріла техніка противника, вогкість і постійні артобстріли.

“Один з них тривав без перерви 11 годин і 40 хвилин”, – згадує він. Новоприбулий комбат відразу взяв ситуацію у свої руки:  Довелося”.

Старший за званням на “Валері” самоусунувся від командування, пославшись на погане самопочуття. Підполковник першим ділом розподілив артилерію і корегувальників.

“Наш корегувальник Володимир Денисенко з позивним Кремень був, як мінімум, половиною всієї нашої оборони. Він працював три доби без сну, чітко і точно. Одного разу за годину отримав дві контузії, але все одно продовжував воювати”.

Зараз легендарний Кремень вже демобілізований, відпочиває і відновлює здоров’я вдома після року на війні – батальйон жодного разу не залишав зону АТО за рік існування.

Буквально через два дні вже ніхто на “Валері” не пам’ятав, що на опорному пункті є старший за званням – командиром всі вважали комбата Заїченко. Всі п’ять днів підполковник провів на “командному пункті” – невеликому підвищенні з мішків з піском посеред чорного від вогню і пороху поля. Відбувся кількома контузіями.  “Ніхто не здригнувся, ніхто не застогнав”, – розповідає комбат про поведінку підлеглих.

Артобстріли не припинялися три доби. Поступово комбат відправив назад в тил спочатку всіх поранених – двома партіями. Пізніше, напередодні виходу – всіх інших. Сам залишився на позиції ще з трьома своїми бійцями на прохання сто двадцять восьмого горнопехотной бригади та львівських десантників.

“Якби росіяни знали, скільки нас там, – жартує він, – зім’яли б одним кидком”.

З-під Санжарівки батальйон пішов через п’ять днів замість запланованого одного, виконавши завдання – утримавши висоту. На зміну їм прийшла 92-а механізована бригада і атаки противника після цього на кілька днів припинилися. “Валеру” українська армія все-таки залишила 18 лютого – утримувати цю висоту після здачі Дебальцеве не було ніякого сенсу, ворог обстрілював його вже навіть з тилу. Якби ми не втрималися тоді, то і Миронівське, і Луганське були б сьогодні за ворогом, а так вони залишилися нашими “, – переконаний комбат.

За бої на опорному пункті “Валера” його батальйон не отримав жодної нагороди від командування, тільки словесну подяку від десантників і сто двадцять восьмого бригади. Список з 20 бійців комбат подавав уже шість разів – востаннє навесні. Більшість з них вже демобілізовані і повернулися додому. З кількома, ще відбувають службу в ЗСУ, Цензор.НЕТ зустрівся в Донецькій області.

Максим Громов, сержант

Максим Громов

Рядовий Максим Громов з Кіровоградської області – наймолодший учасник бою на Санжарівка. 18 років йому виповнилося лише минулої осені – тоді ж він і підписав контракт зі Збройними силами України, потрапивши в 42-й батальйон. А до цього неповнолітнім у складі навчального центру розвідки побував на Саур-Могилі – попросту приховав свій вік. У Санжарівку він теж зголосився добровільно.

Незважаючи на вік, я вважав себе одним з найдосвідченіших в батальйоні – на той момент я вже півроку був у АТО. Тиждень провів на Саур-Могилі, більше місяця в Пісках, був в Дебальцеве і Вуглегірську. На Санжарівці я побачив маленьку Саур- Могилу – теж висота, теж все в воронках, теж жодного живого місця, теж випалене чисте поле “.

Правда тут, на відміну від Савур-Могили, було чим протистояти танкам. “Я відразу побачив позиції, які можна зайняти, і три СПГ (станковий протитанковий гранатомет. – Цензор.НЕТ). Мені, правда, сказали, що вони не працюють, але я їх відремонтував за півгодини. На одному тільки прицілу не було, але хлопці коректували за мене “.

Розбиратися з технікою Громов навчився ще під час навчання – розвідникам переконували, що вони повинні вміти полагодити і користуватися всім. З відремонтованих гранатометів Максим випускав 60-70 зарядів за день. Його завданням було не підпустити танки противника до позиції. Впорався.

Слова хлопця можна було б вважати бравадою, якби не свідчення старших товаришів і відео, зняте саме ним з місця подій. Всього особисто Максим влучив з гранатомета в два танки – один знищив, другий задимився і пішов.

Він же привласнив собі документи Монгола – командира танкового взводу Михайла Євгеновича Савчина з “ЛНР”, підбитого в танку сто двадцять восьмого бригадою 25 січня. Його документи і блокнот з віршами Громов зберігає вдома як трофей.

Незважаючи на те, що Сахановка – це Донецька область, на російських танках там воювали луганчани з батальйону Плотницького “Август”. Список загиблих можна знайти на сайтах сепаратистів.

Танкістів супротивника український військовий хвалить: “На швидкості 50 – 60 км на годину з відстані 1000 метрів вони поцілювали в квадрат два на два. Хто розбирається, той зрозуміє”.

У Санжарівці Громов отримав тільки чергову контузію і осколкове поранення в лопатку, а також участь у телеефірі. Преміальні за збитий танк йому поки не дісталися.

Ось відео, яке сам Громов зняв з місця подій (за кадром голос комбата і Максима Громова)

Командиром батальйону він був представлений до нагороди. Станом на червень 2015 – не нагороджений.

Ігор Степанов, командир роти

Ігор Степанов

Ігор Степанов – доброволець з Харкова. Народився в Калмицькій АРСР, за національністю росіянин. На початку війни сам прийшов у військкомат. Через два тижні йому подзвонили і запропонували стати командиром взводу при військкоматі або поїхати Донецьк у складі 42-го батальйону. У виборі він не сумнівався. На Санжарівку теж зголосився добровольцем. Там, на місці, взяв на себе всю піхотну задачу – організацію охорони, оборони, захист лівого флангу, командування особовим складом. “Звичайно, у всіх очі від страху спершу опинилися на лобі, тому довелося, іноді і в різкій формі, чітко роздавати команди, щоб усі прийшли в себе”. Самого Степанова рідко який обстріл заганяв в бліндаж.

“Ще п’ять днів після 25 січня в Санжарівці відбувалися бої. І тільки кілька днів після нашого відходу було відносно спокійно”, – розповідає він.

Ті події і своє в них участь Степанов згадує скупо. Зате додає смішні деталі. “У нас там виявилася одна пляшка горілки, але й ту розбили. Прокинулися від того, що бушлат горить, а за ним і стіна – це саме в пляшку якимось чином потрапила бронебійно-запальна куля”.

А ще на другий день на висоті у них закінчилася вода. Пробували топити сніг, але він швидко перетворився на місиво з бруду і пороху. Врятувала упаковка пива – роздали випити всім по ковтку. Навіть 18-річному Громову.

“А якщо серйозно, то після трьох днів артилерійського обстрілу, що не припиняється, і без сну, ми вже попрощалися один з одним, сім’ям віддзвонили. Танки йшли, міномети працювали. Ми не могли скоординувати свою артилерію, бо просто не встигали, щільність вогню противника була дуже високою, а ще й туман густий, голову підняти було неможливо. Думали, не витримаємо. Але вистояли”.  Степанов був одним з чотирьох, які вийшли з Санжарівка останніми. Представлений до нагороди. Станом на червень 2015 року – не нагороджений.

Ігор Семенцов, старший лейтенант, командир взводу

Ігор Семенцов

Худорлявий дуже скромний Семенцов, що потрапив в армію тільки з військовою кафедрою за плечима, зовсім не схожий на людину, здатну добровільно зголоситися в бій проти танків і артилерії. Тим не менш, в його роті забезпечення таких опинилася половина – комбату довелося ще й вибирати.

“Увечері ми склали списки, озброїли людей, завантажили машину боєприпасами, їжею і вирушили в район Луганського (населений пункт недалеко від Дебальцеве. – Цензор. НЕТ)”, – соромливо згадує він.

На опорний пункт добиралися трьома партіями. При вивантаженні третьою в БТР потрапив снаряд – загинув замполіт і водій БТР. Це були перші й останні неповоротні втрати батальйону. Зате поранених тільки за перший день виявилося 11 осіб.

Семенцов соромиться розповісти, що особисто врятував на висоті сімох. Перед бліндажем, в якому частина групи перечікувала обстріл, вночі скинули боєприпаси – інтенсивний вогонь не дав можливості їх нормально розвантажити. Вночі в них потрапив снаряд і сталася пожежа. “Ми не могли вийти і почали задихатися”, – розповідає він.

Комбат дав наказ кинути зброю і прориватися наверх. Семенцов виштовхав на поверхню сімох. Сам отримав проникаюче поранення в праве око. Після – мучився по госпіталях. Зір відновити так і не вдалося.

Представлений до нагороди. Станом на червень 2015 року – не нагороджений.

Анастасія Береза, Цензор.НЕТ


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*