Важливо

Будні 17-го батальйону: випадково підбитий танк, кулінарія в картинках і пошуки сепаратистів

Світлана Листюк
Журналістка
Світлана Листюк
Журналістка

23 квітня річницю з дня заснування відзначає 17-й батальйон ТрО (з листопада 2014 року – окремий мотопіхотний батальйон 57-ї мотопіхотної бригади). Саме рік тому з кіровоградців, мобілізованих до лав Збройних сил України, було створено перший батальйон територіальної оборони Кіровограда.

До 10 травня проходило його «бойове улагодження». Хлопці, призвані на службу, готувалися захищати рідну область від зазіхань ворогів. Про виїзд кудись за межі Кіровоградщини, тоді мова не йшла. Офіційно було оголошено, що основні завдання батальйону – це боротьба з диверсійними групами, забезпечення проходження через Кіровоградщину військової техніки Збройних сил України, охорона стратегічних об’єктів області. Але, як завжди, не так сталося, як обіцяли чиновники. І хлопці з 17-го таки потрапили на Схід, як і 34-й і 42-й батальйони.

Про службові будні підрозділу територіальної оборони Кіровоградщини Першій електронній розповів старший солдат Юрій Грицик – 26-річний хлопчина із щирою, безтурботною посмішкою і пронизливим поглядом карих очей.

ГрицикУчитель історії за освітою і експедитор за професією, Юра говорить про війну вільно і легко, ніби про щось буденне. Хто знає, може для наших захисників небезпека, вибухи й стрілянина і справді перетворилися на буденність, на те, чим вони живуть.

На питання «як потрапив до 17-го батальйону», Юра зі змовницькою посмішкою відповів: «Мені подзвонили…». Хлопця попросили прийти на медогляд. Прийшов – одразу й повістку отримав. У військкоматі спитали, чи готовий Юрій захищати Кіровоград. І він одразу погодився, бо це ж рідне місто. А потім виявилося, що Кіровоград захищати треба там – на Донбасі.

Армія хлопця не лякала – після закінчення КДПУ ім. В. Винниченка Юра служив в 11-му зенітно-ракетному полку в Хмельницькій області, тож і устав добре знає, і військові порядки пам’ятає, і зі зброєю на «ти».

– Всі хлопці у нас після армії – той в Севастополі служив, той на Житомирщині, а були такі, що взагалі за Байкалом – в Радянській армії. Зброєю всі вміють користуватися, а от бойової злагодженості на той час не було ніякої. Нас відправили так швидко, що не встигли навіть обличчя усіх своїх запам’ятати. Я тут, серед мобілізованих, навіть свого сусіда по дачі зустрів.

Першим командиром 17-го батальйону був полковник Сергій Букорос, який займався і формуванням, і укомплектуванням. Він же фактично пішов проти вищого командування, не дозволивши хлопцям їхати в зону АТО без захисного обмундирування – ні бронежилетів, ні касок у бійців не було. Завдяки йому «броники» бійці отримали таки в Кіровограді, каски – вже там, в АТО.

Спочатку хлопці перебували у 50-му навчальному центрі (Кіровоград). Раз їх навіть возили на стрільби, щоб згадали, як зброю в руках тримати. Потім пригнали автобуси, видали автомати, розповідає Юра. Бійцям сказали, що везуть в Одеську область, а привезли – в Запорізьку. Дорогою колона поділилася на кілька частин і роз’їхались по Запорізькій області. Група, в якій служив Юрій Грицик, потрапила в село Коларівка.

– Там завод залізобетонних виробів, – пригадує боєць. – Скрізь купи щебеню, відсів під ногами… Там ми і жили. Палатки поставили. Спекотно, пилюка і щебінь, смердить. Потім поїхали в Мелітополь, Бердянськ і знову в Мелітополь. То аеродром, то мости, то радіолокаційні станції охороняли. Короче, виконували роль воєнізованої охорони з легкими автоматами. З собою возили гранатомети, але ніде їх не використовували, бо не було потреби.

У жовтні 2014-го батальйон повернувся в Кіровоград для доукомплектування. А в листопаді його переформатували у окремий мотопіхотний батальйон 57 мотопіхотної бригади, призначили нового командира (так би мовити, бойового) – Олександра Щербину.

По приїзду на Луганщину бійці 17-го нарешті отримали обіцяні каски та інші засоби захисту. Батальйон розтягнувся по позиціях вздовж кордону. Група Юрія зупинилася біля Біловодська. Разом з ним служили бійці зі Львова, Києва і навіть Донецька. Професії у хлопців теж найрізноманітніші: експедитор, різноробочий, пенсіонер-бджоляр, учитель, водій зерновоза, технолог з «Креатива». Позивних не було, а от дружні клички роздали всім. Львів’янина, наприклад, звали Бандерою, а найстаршого вояку-добровольця – Дід.

– Біловодськ – спокійне містечко, люди нормальні, адекватні. Головлікар місцевої лікарні дозволив пожити у пральні. Там тепло було (сміється – ред.) і речі прати можна. А чергували в сусідньому лісі і на блокпосту за містом. Там до нас стояла 128 гірсько-піхотна бригада (хлопці дали їй кличку «горно-копитна»). Так от вони там капітально окопалися, бліндажів міцних наробили, укриттів. Нам після них добре укріплені позиції дісталися, – сміється солдат.

Щодо забезпечення хоч якоюсь технікою, то тут бійцям залишалося тільки мріяти. Під рукою була лише «таблетка» – стара переобладнана «швидка допомога» – і тій дісталося.

– Раз їхали на «таблетці» на склад. Їхали-їхали і стали. Що таке? А виявляється – хлопці злили бензин для генератора і не попередили водія. Вертаємось пішки, набираємо в баклажки бензину. Приїхали на склад, а зупинитися не можемо – гальма відмовили. Вдарились в стінку смачно так… Машина хоч і стара, але міцна виявилася. Бампер тільки погнувся, а фари навіть не тріснули, – з гордістю в голосі за “залізного товариша” розповідає Юрій.

Власне на посту (неподалік Горлівки), хлопці тулилися у бліндажах. Кожен розрахований на чотири особи, а фактично там жило по шість бійців. Спали на дерев’яних піддонах, на які кидали каремати, матраци і все, що мали. Матраци і подушки їм видавали ще в Кіровограді, але вони довго не протягнули. «Ми ж речі перевозили у вантажівках (зерновозах). А збиралися похапцем – за півгодини. Швидко хапаємо все, що бачимо, закидаємо на кузов (болото-не болото, ніхто не видиться) і самі сідаємо. Все. Часу на пакування-загортання немає!», – пояснює Юра.

Харчуванням й іншими необхідними речами бійців забезпечували штаб і волонтери. Найбільше хлопцям не вистачало зимової форми. У Юри, наприклад, був німецький камуфляж, який він купив років 5 тому для риболовлі. Лише згодом на пост привезли теплі комбінезони, пошиті на кіровоградській «Зорянці».

– Нам помагали волонтери з Харкова, Києва і місцеві – Луганські. Місцеві взагалі молодчинки – генератор, запчастини до машини, їжу привозили, брали у нас речі на прання. Привозили сухі борщі і кашу з м’ясом в банках консервовану. Смакота. Ми і самі готували.

Про свої кулінарні експерименти солдат розповідає, не стримуючи щирого сміху.

– Дзвоню до мами. Ну, кажу, пояснюй, як борщ варити, що за чим кидати? Пам’ятаю сидів, чекав, доки воно почервоніє, купу грошей виговорив, але борщ зварив. Якось варив суп, накидав картоплі, посолив – наче нормально. Потім кинув туди брикет сухого супу – таке солоне стало, що не можливо їсти. А там же в складі солі більше, ніж самого супу! Вилив. Хлопці голодні. Готую заново.

А картоплю як вчився тушити! Зайшов у гугл, а там рецепт з картинками – для дурнів, мабуть, щоб бачили, як та картопля має виглядати. Звіряв своє з картинками – у мене майже таке ж вийшло. Взагалі на буржуйці готувати весело і захоплююче! Чайник на 2 літра закипає півтори години. Хочеш чаю попити – наливаєш води, ідеш поспати з годинку, потім ще по дрова в посадку можна збігати. Повернешся – водичка доти може й закипить.

Поміж чергуванням на посту і приготуванням чогось їстівного, у хлопців залишалося зовсім трохи часу, але і ці хвилини вони умудрялися проводити з користю і гумором. Наприклад, Дід з різного мотлоху змайстрував справжнє крісло. Хлопці жартома хотіли поставити його на відкритому майданчику і вранці каву там пили – на заздрість ворогам. Хотіли ще намет садовий встановити і кілька шезлонгів, але не знайшли такої розкоші серед своїх скупих армійських пожитків.

– Сидимо, а над нами гаубиці стріляють… Снаряди туди-сюди над головою літають… Романтика! А з вогнепальної зброї по нас терористи не цілились, лише вечорами вели неприцільний вогонь. По-перше, відстань не та, щоб поцілити (більше 2 км). А по-друге, чого по нас стріляти, як тут ні важкої техніки, ні артилерії? Сидять вони (терористи) в приватному секторі – всі нормальні люди звідти втекли в мирну Україну чи вглиб Горлівки. Вийшов мужик з хати, постріляв по українським позиціям і назад зайшов. Так само танк виїхав, «шмальнув» по нас боєкомплектом і ховається в зеленці чи між хатами. Ми раз так по одному танку стріляли, а попали по іншому, про існування якого і не знали. Там же місцевість горбиста. Чуєш, де танк гуде, а не бачиш. От так ми на звук «накидали» і попали в танк, який стояв тихенько в посадці.

А коли між Україною і терористами було укладено чергове перемир’я, на позицію до 17-го батальйону приїхала ремонтна бригада з Горлівки – відновлювати електричні, газо- і водопостачальні мережі, які проходили вздовж лінії розмежування. В одного з чоловіків була синьо-жовта запальничка, ще й з українським тризубом. Така приємна дрібничка дуже потішила наших бійців.

– Приїхали ремонтники. Дивимося, а їхня «Газель» тягне за собою дріт «путанку», що був розкиданий під нашою посадкою (дуже класна штука, яка навіть танк може спинити!). А на ту «путанку» ще дві гранати і протипіхотна міна зачепилися. Хлопці в сорочці родилися! Їм пощастило, що нічого не вибухнуло (суто з технічних причин).

На чергуванні теж немало пригод було. Але якби хлопці підходили до свого завдання менш серйозно і патрулювали абияк, то і згадати не було б чого.

СБУ видало бійцям пачку документів – особи і транспорт, які в розшуку, а ще інструкції, як відрізнити підроблений паспорт, техпаспорт і посвідчення від справжніх. Завдяки цьому хлопці з 17-го затримували сепаратистів, які з «липовими» документами намагалися вийти за межі зони АТО.

– Так само і з професійними посвідченнями. Нас попередили: якщо номер посвідчення у міліціонера починається на 076, то це зрадник. Але не сказали, що це стосується лише працівників з Донецької і Луганської областей. А їхав через наш пост правоохоронець з Харкова. Номер 076 побачили – «сєпар!» – і скрутили його. А що – треба було чекати, доки він витягне зброю і нас пристрелить? Це вже потім СБУ розібралося… Хлопці кажуть, що харків’янин ніби не образився, – лукаво всміхається Юра.

Чимало через цей пост їздило і росіян. В основному – мешканці прикордонних районів.

– Зупинили мікроавтобус. Пасажири – жіночки років по 40-50. Як там у вас в Росії, питаємо. «Все хорошо!», – відказують ледь не хором. А куди їдете? «В Харьков на базар – тут дешевле!». Так у вас же в Росії все хорошо! Чого ж у нас скупляєтесь!? У відповідь – тиша. Пропустили їх.

Там минуло півроку. У Кіровоград Юра з бойовими побратимами повернувся у п’ятницю 13 квітня о 4 ранку. На площі їх зустрічало лише кілька родичів.

– Соромно було просити, щоб нас зустрічали, бо всі хлопці брудні, небриті, в чунях резинових, хто в мультикамі, хто в німецькій, хто в канадській формі, а то взагалі в чорній куртці і шкіряних штанах.

Юрій рідних не попереджав про повернення. На площі його зустріли два друга, завезли в магазин по квіти і додому. У під’їзді солдат подзвонив мамі і попросив відкрити двері. Матір, без тями від щастя, все бідкалася, що не приготувала сину нічого смачного на честь приїзду. Але Юрі було не до їжі – спати хотілося.

Зараз хлопець добуває останні дні заслуженої відпустки і повертається до мирного життя і мирної роботи. У його військовому квитку стоїть штамп, який зараховує хлопця до першої категорії резерву. Через рік, у випадку потреби, його знову можуть мобілізувати до 17-го батальйону. Повертатися в АТО Юра не боїться. Лише хоче, щоб швидше закінчилась ця безглузда війна.

П.С. За рік існування 17-го батальйону 41 боєць отримав поранення. А 6 воїнів – полягли смертю хоробрих: Артем Пойда з Нової Праги, бобринчанин Ігіт Гаспарян, Вадим Харті з Ульяновського району, Андрій Ільїн зі Світловодська, Віталій Костюк з Олександрійського району та кіровоградець Артур Доматашенко (загинув після демобілізації, рятуючи своїх сусідів).

Світлана Томашевська, Перша електронна газета.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*