Важливо

Пам’яті тих, хто пройшов через пекло нацистських таборів смерті

Світлана Листюк
Журналістка
Світлана Листюк
Журналістка

11 квітня світ відзначав Міжнародний День визволення в’язнів фашизму. Ця дата пов’язана з подіями на початку квітня 1945 року, коли в’язні гітлерівського концтабору Бухенвальд розпочали збройне повстання – роззброїли і захопили в полон понад 800 есесівців і солдатів охорони, взяли у свої руки управління табором. 

Дізнавшись про близький підхід американських військ, у неділю 8 квітня 1945 року по радіо англійською, німецькою та російською мовами вони благали про необхідність надання допомоги повсталим. 11 квітня американські війська звільнили в’язнів Бухенвальда, 22 квітня – в’язнів Заксенхаузена, 29 квітня – Дахау, 30 квітня 1945 року – Равенсбрюка.

Всього на території Німеччини і окупованих нею країн діяло більше 14 тис. концтаборів, тюрем, гетто, через які пройшло понад 20 мільйонів осіб з 30 країн світу. 12 мільйонів не діждалися визволення, серед них – близько 2 мільйонів дітей.

Під час гітлерівської окупації Кіровоградської області нацистами були створені табори для військовополонених та противників нацистського режиму у Кіровограді, Голованівську, Олександрії, Павлиші, Адабаші (Новоукраїнський район) та Терновій Балці (Компаніївський р-н). Особливо страшними були умови перебування військовополонених у шталагу №305 у Кіровограді та у його філії за №305/r на ст. Адабаш. Навіть самими гітлерівцями було складено акти про те, що доведені голодом до відчаю військовополонені у зазначених таборах вдавалися до канібалізму.

У звіті німецького військового командування від 21 грудня 1941 року, текст якого було оголошено на Нюрнберзькому процесі, з німецькою педантичністю вказана загальна кількість військовополонених, що утримувалася в чотирьох таборах (Кременчук, Хорол, Кіровоград, Новоукраїнка). На 20 грудня 1941 року їх було 52 тис. 513 осіб. А станом на 13 січня 1942 року їх чисельність зменшилася вже до 46 тис. 371 осіб. Тобто за неповний місяць померло понад 6 тис. в’язнів. В цілому по Україні в результаті голоду в таборах зони німецької групи армій “Південь” у лютому 1942 року померло 134 000 полонених (по 4300 осіб за добу).

На території Кіровоградщини гітлерівці створили пересильно-сортувальні табори (Dulag) у Голованівську, Павлиші, Знам’янці, Олександрії. У Голованівському дулагу накопичували бранців після завершення боїв в “уманському котлі” з 1 по 13 серпня 1941 року. У Олександрійському і Павлиському дулагах збирали полонених після ліквідації “київського котла“ у вересні 1941 року, “харківського котла” у травні 1942 року та розгрому Кримського фронту і взяття Севастополя відповідно у травні та липні 1942 року.

У Кіровограді восени 1941 року на території військового містечка 43-го стрілецького полку (нині це гарнізонні гуртожитки по вул. Шевченка) було створено шталаг №305. Його філія за №305/r була створена на ст. Адабаш у Новоукраїнському районі, де військовополонених розмістили у звичайних неопалюваних дерев’яних бараках і колишньому зерносховищі, огороджених колючим дротом. Письменник Олесь Гончар, який визволяв нашу область і побував у щойно визволеному Кіровограді, записав таке у своєму фронтовому щоденнику:“Рассказывают, как пленных, мертвых и живых, складывали в машины, чтобы везти на свалку. Сквозь доски кузова высо¬вывались еще живые руки, шевелились. Пленных закапывали в землю еще живыми. Кормили сырым просом. И били, били. Рассказ о наших пленных: их гнали много, колонна за ко¬лонной. Изнуренные, одни скелеты. К тюрьме народ валом ва¬лит, несут кушать. Немцы прикладами уже ничего не сделают, пустили воду из брандспойтов. На дорогу одна женщина вы¬несла вареной картошки. Пленные набросились, сбили ее с ног. Немцы тут же пристрелили 6 человек пленных и женщи¬ну избили прикладами”. А це запис у щоденнику О.Гончара за 26 березня 1944 року про адабашський табір:”Стоит в степи, как жуткое прошлое, как эмблема немецкого господства: лагерь. Толстые столбы с колючей проволокой. В средине одна солома. В ней спали. Тут умирали. Целые дни строили шоссе. Пленных не кормили. Еду носили тайком из окрестных деревень женщины, дети. Измученные, черные, грязные, голые жили. Жили, как дикари в степи, в тоске ожидая смерти среди камней”.

Протягом 1941-1943 років у зазначених таборах було знищено десятки тисяч військовополонених, імена більшості з яких невідомі. Авторові вдалося віднайти дані тільки про 4 військовополонених, які загинули у кіровоградському шталагу №305: Єрошкін Сергій Васильович, 1916 року народження, уродженець Саратовської області; Томилін Федір Іванович,1912 року народження, уродженець Курської області, обидва померли від виснаження та мордувань відповідно 16 та 18 листопада 1941 року; Курочкін Євстахій Тихонович, 1905 року народження, уродженець Луганської області, помер від голоду в 1943 році; Горєлов Віктор Петрович, 1912 року народження, уродженець м. Оренбург, рядовий 294-го стрілецького полку, у полон потрапив у 1941 року у “київському котлі”, помер 19 січня 1943 року, у Книзі пам”яті числиться загиблим у бою у 1942 році.

Політичні вороги рейху або “расово неповноцінні” особи направлялися для знищення у концентраційні табори (КZ-lag). На Кіровоградщині такий табір був у селі Тернова Балка  Компаніївського району, де утримувалися учасники комуністичного підпілля, підпілля ОУН, а також євреї, цигани, душевно хворі.

Ось як описав вигляд цього табору один з його в’язнів, якому вдалося звідти втекти: “Огорожа з 2-х рядів колючого дроту висотою приблизно в два – два з половиною метри, внутрішній ряд дроту під електронапругою. Вежі, собаки з усіх боків. Табір мав форму прямокутника, бараки дерев’яні, розділені на секції. Один барак відгороджений від загальної зони – жіночий. Одне невелике приміщення – карцер – з якого рідко хто виходив, а якщо і виходив, то калікою з коротким життям. Постільних приналежностей ніяких, вода привізна, давали її дуже обмежено, спрага ніколи не покидала людей. Харчування погане – баланда без жиру, хліб, якість якого визначити, просто неможливо. За зоною – одне приміщення для охорони та кухня, інше – для коменданта, третє, очевидно, склад. Навколо концтабору яри, височини, немає населених пунктів, немає близько орної землі, неприваблива навколо природа. Метрів за сто від зони на схилі яру вирили траншею довжиною метрів 50-60, шириною 2 метри і глибиною метрів 3 (майбутня братська могила). Звірячі знущання влаштовували євреям і циганам. Змушували лягати в ту траншею, довго там тримали, допити не вели. В кінці дня, коли всіх приведуть з роботи, проведуть перевірку, видадуть вечерю, починається «повірка». При цьому присутні комендант, охорона, собаки. Виводять жінок – циганку і єврейку, роздягають догола і б’ють до напівсмерті, після чого заносять їх в барак. І так майже щодня знущання, розстріли”.

Кожен військовополонений після надходження до табору проходив реєстрацію. На нього заводилася спеціальна картка з усіма особистими даними, військовим званням та посадою у Червоній Армії, датою взяття в полон, станом здоров’я на момент полонення, домашньою адресою. На зворотному боці картки було місце для записів про переміщення з табору у табір, трудове використання, хвороби і дисциплінарні покарання. Сьогодні картки є одним з найважливіших джерел, які допомагають встановити умови життя військовополонених у таборах та причини їх смерті. Особові справи документували не тільки особисті дані військовополонених, але й наміри німецького керівництва на знищення ідеологічних ворогів чи осіб, які не вписувалися у стандарти гітлерівської расової теорії.

Автор проаналізував віднайдені в архівах особові картки полонених. Пропонуємо вам кілька історій про наших земляків. Можливо серед цих прізвищ хтось впізнає своїх родичів.

Військовий аптекар 716 польового шпиталю інтендант 3 рангу, уродженець Голованівська Бріск Абрам, 1891 року народження, потрапив у полон у “київському котлі“ 22 вересня 1941 року. На картці є відмітка про те, що як єврей він переданий до СД/гестапо. Розстріляний у рову під Білою Церквою. Книга пам’яті не містить про нього жодної інформації.

Фельдшер 54-го артилерійського полку 60 гірськострілецької дивізії Борисов Борис Павлович, 1919 року народження, який до армії мешкав у м. Кіровограді по вул. Гоголя, 107, потрапив у полон 7 серпня 1941 року у Зеленій Брамі. Як єврей переданий до СД/гестапо. Доля невідома. До обласної Книги пам’яті також не занесений, хоч зрозуміло, що він загинув від рук гітлерівських катів.

Молодший лейтенант Бондаренко Володимир Григорович, 1922 року народження, уродженець с. Мар’янівка Новоархангельського району, потрапив у полон 27 травня 1942 року у “харківському котлі“, 16 червня 1942 року переведений з Уманського шталагу до офлагу XI A на території Німеччини. 22 липня 1943 року переданий до гестапо, бо виявили, що він офіцер. Подальша доля не відома. До Книги пам’яті не внесений.

Також до гестапо переданий 12 липня 1944 року в’язень №20938 того ж офлагу XI A – військтехнік Медведєв Микола Гнатович, 1915 року народження, уродженець Кіровограда, який потрапив у полон 14 травня 1942 року під Севастополем. Подальша доля невідома. До Книги пам’яті не внесений.

Червоноармієць Сорока Зіновій Ісайович, 1899 року народження, з Канатового, що під Кіровоградом, потрапив у полон 12 червня 1942 року, з шталагу №363, де був в’язнем з №1235. 24 червня 1943 року переданий до СД/гестапо у м. Любліні (Польща), звідки направлений у концтабір Майданек. Подальша доля невідома. До Книги пам’яті не внесений.

Уродженець м. Олександрія старший лейтенант 107-ї прикордонної застави Савачевский Іван Кирилович, 1906 року народження, у Книзі пам’яті числиться як зниклий без вісти у жовтні 1941 року. Але з картки військовополоненого видно, що 26 червня 1941 року під містечком Піад (Литва) він потрапив у полон, був переданий до гестапо. Подальша доля невідома.

Як загиблий у бою, у Книзі пам’яті значиться уродженець с. Володимирівка Кіровоградського району Терещенко Іван Петрович, 1914 року народження. Його дружина Терещенко Олена Василівна, яка проживала у Кіровограді по вул. Андріївській, 1 після війни отримала повідомлення, що він пропав без вісти на фронті. З картки військовополоненого офлагу XIII D (62) дізнаємося, що він потрапив у полон 28 червня 1941 року у Білорусії (с.Піски), йому присвоєно табірний № 1166. 19 липня 1941 року він утік з табору, 19 вересня був спійманий. 8 січня 1942 року переданий до гестапо. За непокору страчений.

За непокору у робочій команді у каменоломнях був арештований і переданий до гестапо 15 листопада 1943 року в’язень №26994 офлагу XIII капітан Фоменко Іван Якимович, 1918 року народження, уродженець Кіровограда. Він потрапив у полон тяжкого літа 1942 року у Ростовській області. У Книзі пам’яті числиться як загиблий у бою, проте з інших архівних документів дізнаємося, що воєнний комісар дивізіону 147-ї стрілецької дивізії старший політрук Фоменко Іван Якимович, був звільнений з концтабору Дахау і 23 червня 1945 року репатрійований в СРСР, де проходив принизливу процедуру спецперевірки аж до листопада 1945 року. На заваді для подальшої служби в армії кадровому військовому стало не стільки підірване табором здоров’я, скільки відома аксіома, що живими з гестапо ніхто не виходив.

Ще у 1944 році жителька с. Петрового Знам’янського району Соколова Фросина Парфентіївна була повідомлена військкоматом, що її син лейтенант Соколов Григорій Григорович, 1919 року народження пропав без вісти у тому ж 1944 році. У Книзі пам’яті він значится зниклим без вісти, причому чомусь у званні рядового. Але заведена нацистами картка військовополоненого на Соколова Г.Г. свідчить, що він потрапив у полон у Білорусії в районі Мінська 7 липня 1941 року. З табірним №2184 знаходився у офлагу XIII D (62) у Хаммельбурзі. 5 листопада 1941 року переданий до гестапо і був негайно розстріляний.

Інженер понтонного парку 26-ї армії інтендант 3 рангу Бель Олексій Михайлович, 1902 року народження, уродженець Кіровограда, у полон потрапив 23 вересня 1941 року під Оржицею на Полтавщині. З табірним № 9637 працював у каменоломні, 12 липня 1944 року переданий за спробу саботажу до гестапо у Нюрнбергу. Після визволення з концтабору (при рості 170 см важив усього 49 кг) пройшов спецперевірку, був звільнений у запас і поселився у Петрівському районі. У Книзі пам’яті чомусь числиться зниклим без вісти у 1944 році.

Повернувся з полону і колишній командир інженерного батальйону 22-го інженерного полку РГК капітан Березовський Павло Казимирович, 1910 року народження, уродженець Кіровограда. Він був включений у список осіб, “на которых имеются компрометирующие материалы“, бо потрапивши у полон під Мінськом 2 липня 1941 року, через 3 роки поневірянь по таборах, був переданий до гестапо у м. Регенсбург. Якби ви тільки бачили, які особи були включені співробітниками СМЕРШу до того списку – агенти абверу, співробітники розвідцентру “Цеппелін“ добровольці з власовської РОА, і такі, як Березовський П.К. – люди, які побували в гестапо і залишилися живими. Чому держава від них відвернулася? Бо спрацювала відома аксіома про те, що живим з гестапо ніхто не виходив.

В’язнем концтабору Бухенвальд та його філій у Кельні та Дуйсбургу був відомий в нашій області краєзнавець Плотнір Федір Миколайович (1918-2011). Був на посаді начальника артпостачання 783-го стрілецького полку 229-ї стрілецької дивізії 20-ї армії Західного фронту. Військтехнік 2 рангу Плотнір Ф.М. потрапив у полон у грудні 1941 року під Москвою. Пройшов пекло німецьких таборів під №35949. 29 квітня 1945 року був звільнений американцями, переданий радянській окупаційній адміністрації. Після перевірки-фільтрації лише восени 1945 року повернувся додому. Довго відчував на собі недовіру з боку влади та ставлення як до людини другого сорту.

Серед багатьох тисяч архівних документів було знайдено персональну картку на в’язня концтабору Аушвіц Ботнара Володимира з села Сотницька Балка Новоукраїнського району. З її змісту невідомо, за що 17-літній юнак потрапив до табору смерті, але червоний трикутник свідчить про його особливу небезпечність для гітлерівського режиму.

Картки на 16-літнього в’язня концтабору Ромбах (провінція Лотарінгія) Носенка Павла з села Сметанівка Онуфріївського району знайти не вдалося, але знайдено копію його присуду гітлерівцями до смертної кари. Він звинувачувався у тому, що разом з іншими членами підпільної організації, що діяла у концтаборі, у вересні 1944 року намагалися захопити зброю у охорони і втекти на волю. Спроба закінчилася невдачею. Павла повісили на площі. Як написано у документі, останніми його словами були “Хай живе Батьківщина!”.

У листопаді 1944 року біля стіни крематорію концтабору Дахау гітлерівці розстріляли 74 радянських військовополонених-офіцерів, звинувачених в активній підпільній антинацистській діяльності. Серед них був і капітан Шалар Григорій Лук’янович з с. Лозовата Ульяновського району нашої області. До Дахау він потрапив за спробу втечі з табору для військовополонених.

Не забуваймо усіх, хто був за колючим дротом гітлерівських катівень, хто навіки залишився там – у безіменних могилах чи печах крематоріїв, і тих, хто вижив усім смертям назло, живучи за мертвих. Як закликав поет, згадаймо усіх поіменно.

Василь Даценко, історик-краєзнавець для Першої електронної газети

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*