На початку березня в Кіровограді відбулася хресна хода за мир, яку організувала УПЦ МП. Ця хода викликала неоднозначну реакцію кіровоградців, адже проходила вона з портретом російського царя Миколи ІІ. За день до того по маршруту ходи у місті з’явилися написи, які носять ознаки сепаратизму, винуватці не знайдені правоохоронцями і досі. Ще за кілька днів вандалами були облиті зеленкою пам’ятні дошки герою Небесної Сотні Віктору Чміленку на будівлі ОДА, пам’ятник Героям Майдану, знищений прапор і фотографії воїнів на імпровізованому пам’ятнику загиблим на Сході “спецназівцям” 3-го полку спеціального призначення у Ковалівському парку.
Перша електронна свого часу брала коментар у представників російської церкви в Україні – УПЦ (МП), наразі публікуємо коментарі з приводу цих подій священнослужителя української церкви Єпископа Кіровоградського і Голованівського, владики Марка:
Щодо вшанування російського царя Миколи ІІ
На мою думку, бажання нав’язати українському народу шанування російського царя Миколи ІІ як святого має на меті нищення української ідентичності, насаджування потреби належати до «великої російської імперії». Ціль – підготувати українських православних до відновлення цієї імперії, переконати у потребі такої імперії нібито для власного спасіння, бо, мовляв, її відновлення – задум Бога щодо збереження християнських чеснот серед людства.
Хресна хода УПЦ (МП) у Кіровограді. Фото порталу gre4ka.info
Тож таке вшанування, акцентування в ньому на царственості «мучеників» межує із єрессю, а часто і є єрессю, проповідуваною Московським Патріархатом. Адже цій особі присвоюються такі визначення і якості – «страстотерпець», «мученик», – які спотворюють християнське розуміння цих термінів, а отже і сам християнський світогляд. І вже цар подається не як приклад для наслідування християнських чеснот, а постає як певне символічне знамено для всіх носіїв імперської ідеології, а також як чинник впливу на тих, хто ще вагається у потребі відновлення такої імперії.
У християнську цінність вноситься не життя людини, її чеснотливі вчинки, а її певний статус, і сам цей статус ще й обожнюється. Таке спотворене вшанування сміливо можна назвати «царебожництвом», воно ніякого відношення до спасіння душі людини не має. За ним приховується політична ідеологія сусідньої держави, яка використовує Церкву, її термінологію та практику, як ширму для просування своїх ідеологем на наш простір.
В українців ставлення до царату інше, ніж у народів Росії. Український народ ніколи не сприймав деспотичної форми державного правління, тим більше чужоземної, на відміну від російського, для якого цар – Богом обрана, сакральна особа, всі вчинки якого потрібно терпіти, будь-які рішення сприймати як волю Всевишнього. Тож для українського народу таке шанування є неприродним.
Тут варто згадати, яким чином узагалі в біблійній історії з’являються перші царі. Царі були у язичників. Єврейський народ теж захотів земного царя, як у язичницьких народів, з чим і звернувся до пророка Самуїла. Біблія це подає як певне відступництво народу від Бога, відмова керуватися Ним напряму, «заміну» Небесного Правителя на земного. Господь попереджає про зловживання, які може допускати людина, наділена великою владою, про втрату особистої свободи від прийняття такої форми правління. Тобто поява царів не є волею Бога. Це бажання людей мати зверхника над собою, певним чином відкидання Божої волі, прямого Божого керування. Нині народ обрав демократичну форму організації суспільства. Краща вона чи гірша – інше питання, проте варто завжди пам’ятати: не можна обожнювати жодну владу.
Щодо хресного ходу в Кіровограді
Як би не маскувався Московський Патріархат за юридичною назвою УПЦ, які б не висловлював «офіційні позиції», його проросійська, а часто-густо імперська сутність раз по раз проявляється у його діяльності. Так і з тим «хресним ходом за мир». Дуже дивною, а можливо, й ні, є поява напередодні проросійських, сепаратистських написів по місцю проходження цього «хресного ходу».
Та й молитва за мир в Україні й перебування там же «ікони» російського царя? Що це – вболівання за долю України, підтримка нашої армії у справі захисту держави від російського вторгнення чи таке собі таємне послання: «Хлопці, хто там в „ДНР“ і „ЛНР“, – ми з вами! Все одно „русский мір“ тут буде!»?
До сьогодні так і не спромоглися в УПЦ (МП) визначитися – в нас війна, вторгнення Росії чи громадянські протистояння, внутрішні заворушення, спровоковані «київською хунтою». Офіційна позиція УПЦ (МП) – «ми за єдину Україну в її межах». На ділі – допомога у захопленні військових частин російськими солдатами, «благословення» терористичних організацій, закликання Путіна, прокльони та зневаги української армії й народу окремими кліриками.
А згадаймо проповіді минулих років: «Україна і Росія – це одне ціле», «українська мова – неблагодатна», «українського народу не існує», а Україна – «тимчасове утворення, недодержава». Дійшло до безумства: стверджувалося, що росіяни, білоруси й українці, як Свята Трійця, нероздільні. Це ще одне підтвердження того, що РПЦ погрузає у єресі. Зрозуміло, сьогодні таких тез ми вже не чуємо. Але не тому, що змінився світогляд зверхників МП, а тому, що народ у масі своїй вже не сприймає цих заяв.
А які плоди хибної науки та спотвореного світогляду? От хіба ми можемо пригадати з історії таке явище, як «православний джихад»? Говорилось: не може бути тероризму у православних і католицьких країнах, це притаманно країнам, де переважають мусульманські течії, або це звершують люди, які дотримуються ісламу. Тепер ми свідки того, що православні активісти підривають себе на блокпостах, чинять теракти. І вся війна на нашому Сході є ділом рук ярих проповідників «русского міра». Створена ціла «Російська православна армія». Православ’я у російському поданні має агресивну політичну імперську складову – і має дуже мало Христа.
Хоча на словах його інколи дуже багато. Я з зачудуванням читаю їхні розмірковування та заклики про любов до ворогів. Та коли мова йде про «розкольників», вони різко про таку любов забувають. Ставтеся до нас хоча б як до ворогів!
Просто спробуйте зрозуміти, чого ми прагнемо. А ми хочемо, щоб в Україні була помісна Православна Церква, щоб ніякі іноземні центри не керували нею, не всовували всюди політику, не використовували її для поневолення народу, для будівництва якихось квазідержав. Щоб Церква спокійно займалася своїм служінням.
Великою проблемою Російського Православ’я, на мою думку, є поступова втрата християнської ідентичності, вихолощення духовного, церковного, переважання світського, імперського. Ця Церква перетворюється в якусь страшну тоталітарну організацію, яка щодалі, то містить усе менше ознак християнських і все більше ознак пропагандистського апарату сусідньої держави.
Повернімося ж до «хресного ходу». Якби вони не проповідували «русского міра», не проповідували ті божевільні ідеї ненависті до своєї Батьківщини, – не потрібні були б ходи за мир, бо був би мир. А тепер проливають крокодилячі сльози. Промовляють гарні слова про Україну, проклинають терористів на Сході, хвалять нашу армію. Проте, повірте, як тільки – хай Бог милує – зміниться внутрішня політична ситуація чи, не доведи Боже, путінські війська прийдуть на наші терени – залунають геть інші речі.
Лукавство і лицемірство! От, наприклад: чому ви зараз називаєте терористами тих, хто на Сході? Ви ж говорили, що то ваші парафіяни, які є і з того, і з іншого боку. Ви їх такими виховали, вклали в голови «русский мір», у руки – зброю, духовно скалічили. Чому ви відмовляєтесь від них? Ви їдьте до них, проповідуйте, закликайте скласти зброю, навчайте того, що в нас одна земна Батьківщина, яку треба любити.
Про роль МП у розпалюванні війни в Україні
Сьогоднішні проукраїнські заяви представників УПЦ (МП), на мою думку, – це намагання перечекати і вижити у цих умовах війни, яка виникла і за їх активної діяльності.
Не таємниця, що вплив Росії, її політичних ідеологем на уми українців через світські проросійські організації був незначним, можна сказати – нікчемним. Витрачалися великі кошти, звітували до Москви про свою діяльність, а в реальності навіть у Криму Аксьонов мав декілька процентів підтримки. І це – в найбільш проросійському регіоні й одна з найбільших проросійських організацій. А от тисячі парафій по Україні, які в єдності з РПЦ, через проповіді, різні заяви, тези та посили дуже дозовано, та все ж доносили інформацію, потрібну Росії для поширення тут свого впливу. Вода камінь точить, так і різні імперські ідеї, які прокрадалися в проповіді, відкладаються в серці, і навіть із патріотично налаштованою людиною з часом може зіграти таку нехорошу річ.
Наприклад, сама теза «неблагодатна мова», яку вони запустили в дев’яностих роках. Тобто мова, яка позбавлена благодаті, іншими словами – проклята. А цією мовою говорять їх парафіяни. І якщо вона не надається до вжитку в молитві, то, закономірно, виникає сумнів, чи варто таку мову, безблагодатну, взагалі використовувати у своєму побуті, чи не перейти на російську, бо про неї ж не говориться, що вона «неблагодатна». Не говорити ж церковнослов’янською! Значить, треба тікати від українства, висміювати українство.
А заяви, що українців як нації не існувало і не існує?! «Мы все русские». А що ж це за нація така, «русские»? В Київській Русі жили русичі (русини, руси чи роси). Та хай з ним. Далі. «Україна – це тимчасове непорозуміння». І це говорять їхні «старці», культ яких на дуже високому рівні серед багатьох мирян. Ці так звані старці плетуть що-небудь, що запалений розум їм скаже. Люди то все засвоюють. І тоді дивишся – ніби притомна людина, ніби себе реалізувала у цій країні, та як починає говорити про своє розуміння Бога, сьогодення та майбутнє народу і держави, дивуєшся – ну звідки це все? А потім розумієш: а, ясно! Занадто ти «воцерковився» в МП, дуже добре над тобою там попрацювали, а як наслідок – яничарство, злоба і ненависть.
Тож сама Церква Московська потребує очищення від тих єресей, які обсіли її, переосмислення свого служіння. Не може священик бути пристосуванцем. Не може він, служачи Богові, грати таку от роль: «Мені тут вигідно, я тут маю заробіток, то буду пропагувати те, що мені скажуть. Хай навіть і не має воно відношення до Бога, суперечить моїм переконанням та сумлінню, відкидає природну любов до Батьківщини. Та все ж буду проповідувати так, як мені скажуть, бо я в цій системі».
Ось така позиція, виховання у специфічному середовищі, подвійні стандарти, підміна понять призвели до того, що в Україні багато людей було виховано яничарами, які, щоб довести свою любов сусідній державі чи уявному «русскому міру» зненавиділи все українське. Це і стало ґрунтом для російської агресії, всім трагічним подіям у Криму та на Донбасі.
Про застосування щодо УПЦ назви “Московський Патріархат”
Справді, часто чуємо заяви представників УПЦ, що «ми не Московський Патріархат, ми Українська Православна Церква, бо так написано в статуті». Тож давайте по порядку. Їх Патріарх – Кирил. Це вони визнають. Патріарх цей очолює Російську Православну Церкву, інша назва якої – Московський Патріархат. УПЦ є невід’ємною складовою цієї Церкви.
Коли Патріарх Кирил робить заяви, що на Луганщині знищують храми Російської Православної Церкви, – що він має на увазі? Що крім УПЦ в Україні є окремо РПЦ? Ні. Для нього УПЦ й РПЦ – одне й те ж саме. Якщо так вважає їхній Патріарх, чому вони самі це заперечують?
Зайдіть на сайт РПЦ в розділ «Персоналії» і ви побачите, що усі єпископи так званої УПЦ там розміщені за алфавітом разом із російськими в підрозділі «Епископат РПЦ». Московська Патріархія ніякої різниці не робить між архієреєм з Одеси, наприклад, і архієреєм з Камчатки. Це все архієреї Російської Православної Церкви.
Взагалі для світового Православ’я такої помісної Церкви як УПЦ не існує. Є РПЦ. А те, як внутрішньо вона ділиться на екзархати чи умовно самоврядні частини, це внутрішня справа самої РПЦ. Захотіли – дали комусь більше прав, захотіли – забрали назад.
Тому заяви, що вони не є РПЦ, Московським патріархатом, – це лукавство, розраховане на тих людей, хто або лінується знайти інформацію в офіційних джерелах, або хто хоче вірити в це, або хто просто не має доступу до інтернету.