Важливо

Кінопрем’єра: битва за Севастополь очима «Незламної»

З 2 квітня на екрани кінотеатрів країни вийшов українсько-російський фільм, який в українському прокаті називається «Незламна», а в російському – «Битва за Севастополь».

Один фільм, дві війни, дві назви, два народи, набір парадоксів та різне сприйняття історії. Якби не гібридна сучасна війна між Росією й Україною, фільм сприймався б зовсім інакше: незвичайна історія звичайної жінки з українським корінням, яка волею долі стала радянським солдатом. Проте реальність зіштовхнула лобами два народи, не стверджуємо, що братні, але однозначно – сусідні.

Як результат – різне сприйняття однієї історії. Росіяни – у захваті, українці – обурені. І головний парадокс цієї ситуації у тому, що «Битва за Севастополь» має більше підстав для звинувачень у політизації і пропаганді, але російські глядачі оминули назву стороною і побачили на екрані нашу «Незламну». Українці ж закцентували увагу на «Битві за Севастополь». Істина, як завжди, десь посередині, бо насправді фільм і про жінку, і про битву, і про ВІЙНУ. Потворну і нелюдську.

В основу сюжету покладено події з життя жінки-снайпера, майора Людмили Павличенко, яку американська преса охрестила як Леді Смерть. Українка за походженням, студентка історичного факультету Київського університету добровольцем пішла на фронт і стала «найпродуктивнішою» жінкою-снайпером в історії Радянського Союзу – на її рахунку 309 німецьких солдат. Між війною, брудом і смертю Людмила Павличенко встигала любити і втрачати.

Особливість «Незламної» у тому, що її можна сприймати як біографічне полотно, де кадр за кадром розповідається історія жінки на війні, а можна просто забути про сюжет і про те, що на екрані «совєцька» дійсність і зануритися в образи. А образи говорять, що війна потворна і їй немає жодного виправдання. Тільки коли ти захищаєш свою землю, тобі можна пробачити усі гріхи. Чи принаймні їх зрозуміти.

Людмила Павличенко – це не статичний образ ідеального солдата. Це дівчинка, яка захоплено грається у війну, впивається своєю ненавистю, доки в один прекрасний момент не усвідомлює, що вона жінка. Із завзяттям малої дитини екранна Людмила ретельно рахує кількість убитих фашистів, насолоджується їхніми передсмертними муками, старанно збирає жетони убитих солдат аж поки не навчилася бачити у ворогові людину…яку треба просто знищити. Така робота. Коли приходить усвідомлення цього факту, набагато важче слухати як маленька дівчинка на зустрічі з військовими зі сльозами на очах у віршах закликає до ненависті і вбивства фашистів. Маленька дитина у серці з ненавистю… А у тебе така робота – вбивати. Ненавидіти необов’язково.

У фільмі немає оспівування сили і міці Радянського Союзу. Є історія, є Севастополь, який захистити радянські війська не змогли. Вивезли тільки архіви і партійну верхівку – людей же здали загарбникам. Остання сцена, в якій показують як знищують Севастополь і тисячі людей залишаються стояти під градом куль, говорить про Союз більше, ніж увесь фільм. Не замовчуються також і репресії СРСР. На прес-конференції у США журналіст-емігрант з України запитав у Людмили Павличенко, чи знає вона про політику Сталіна проти свого ж народу. Відповіді не було, але у даному випадку все зрозуміло і так, без слів.

Одним словом, політики й ідеології  у “Незламній” не багато, але те, що є, не суперечить історичній правді.

Стосовно українськості-неукраїнськості стрічки… Тут, звісно, трактувати можна по-різному. Фільм зняла українська студія «Кінороб» та російська «Новые люди». Знімали фільм російською мовою. Український дубляж робила студія Postmodern. Актори майже всі – теж російські, але грали на висоті. Стосовно фінансового питання: українська сторона профінансувала стрічку на 79% (з них 33% надало Держкіно, решта приватні кошти), російська – 21%. Батько картини Сергій Мокрицький – російський кінооператор і режисер українського походження.

Сухі, але переконливі факти, можуть декого наштовхнути на думку, що з українського тут тільки гроші й частина далекого минулого. І в той же момент «Незламна» – це сучасний українсько-російський продукт, де обидва партнери рівноправні, але у кожного з них своя сфера впливу. Росіянам дісталася історія, акторський і режисерський склад, мова, українцям – фінансування, територія, талановита снайперша і… один яскравий художній образ, який показує душу фільму.  Особисто мені цей образ відповів на усі ментальні питання фільму. Увага! Спойлер.

Подруга Павличенко, Марія, яка пішла на фронт медсестрою, вирішує одружитись зі своїм коханим-льотчиком. Всіх скликає на весілля. Гості приходять, а стіл порожній. Маша у вінку з білим простирадлом замість фати і говорить: “Запрошували на весілля – прийшли на поминки. Ну що ж, будемо веселитись”. І починає дико танцювати і співати українську народну жартівливу пісню. Вона кружляє як гуцули у “Тінях забутих предків”, як Солодка Даруся у весільному танці посеред дороги, як…як українська душа у прірві горя і відчаю.

І це не єдиний момент, який торкає за живе, показує війну без натужного патріотизму й ідеологізації, дає можливість зрозуміти військово-радянську Україну. “Незламна” варта уваги й українців, і росіян. Це фільм для людей, а не політиків чи ідеологій. Тут ми доступні один для одного. І ніхто нікого не принижує. Немає облюбованого росіянами шовінізму – тут українцям не приписують комплекс меншовартості, не ставлять тавро “молодшого брата”. Такого людського російсько-українського кінематографу нам не показували давно.

Ті, хто не зможуть посмакувати фільм, однозначно не лишаться байдужими до саундтреків – Океан Ельзи “Обійми” та Поліна Гагаріна “Кукушка” (кавер-версія пісні Віктора Цоя). Від такого натиску емоцій ніхто не встоїть.

Насолодитися фільмом і піснями можна у Кіровограді до 9 квітня.

Тетяна Колісник, Перша електронна газета

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*