Важливо

Зрозуміти й пробачити: чужий і рідний Донбас (ФОТО)

Донецьк для України – територія протиріч. З одного боку – яблуко розбрату між проєвропейським і проросійським вектором розвитку, мала батьківщина президента-бандита, земля шахтарів і терористів, з іншого – промисловий регіон, земля, що подарувала світу Володимира Сосюру, частина України, за яку гинуть наші військові. І поки одні ненавидять цю землю і її населення, інші намагаються порозумітися, показати, що схід і захід разом. Хоча часом обом їм не надто легко вжитись в силу різних історично-культурних причин.

Дивно й показово, але саме аматорські колективи Кіровоградщини не словами, а ділом вирішили показати, що ми єдині. Виявилося, для того, щоб дарувати людям радість багато не треба – лише бажання, талант і транспорт. Оскільки з талантом і бажанням проблем не виникло, то транспорт довелось пошукати. Компаніївські волонтери звернулися за підтримкою до народного депутата України Станіслава Березкіна та ФК «Зірка», які надали для поїздки великомісний автобус футбольного клубу.

У неділю, 15 березня, осідлавши величезний комфортабельний автобус, аматорські колективи Кіровоградщини вирушили у вокально-інструментальне турне Донецькою областю. Першопочатково мету ставили скромну – трохи розважити наших військових у тяжких буднях на передовій. Проте з військовими не надто склалося (на двох організованих концертах були присутні близько двадцяти прикордонників) – служба кликала, тому основною публікою були донеччани, а точніше жителі селищ Ялта та Мангуш Донецької області (населені пункти знаходяться неподалік Маріуполя). Отак, не відаючи не гадаючи, кіровоградці-аматори стали культурними волонтерами і виконали ту функцію, про яку Україна забувала 23 роки – стали містком порозуміння, хай ще не надто міцним та укріпленим, між центром та сходом.

«Це не перша наша поїздка у зону АТО, – говорить Катерина Артем’єва, директор Компаніївського районного будинку культури. – Була Масляна, ми організували ярмарок. Думали назбирати кошти, а за ці кошти поїхати в зону АТО і підтримати наших бійців на передовій, та не вдалося – один з військових попросив про допомогу. Всі зібрані гроші віддали йому. А потім Олександр Вороний, волонтер місцевого благодійного фонду «Перемога», допоміг нам знайти автобус – і все, ми вже тут».

Читайте більше: Як Донбас шаленіє під звуки української пісні

Артистів поїхало ні багато, ні мало – 24 особи, які подарували сходу частину української України, а взамін отримали великий шматок дивного і непізнаного Донбасу.

Що ми знаємо про Донбас? Багато чули, багато читали, не рідко зі знаком мінус, часто-густо – суцільний негатив, а вечорами у відвертих розмовах з найближчими, сумніваємося, чи не занадто велику жертву платять наші чоловіки, сини, батьки за той шматок землі й чи не простіше віддати їм те, що вони хочуть – хай насолоджуються. Проте у істини, як і у місяця, дві сторони. І Донбас виявився таким різним, і таким… малозрозумілим. Працівник СБУ з Кіровоградщини з позивним Санін у приватній розмові охарактеризував його як «специфічний регіон», де  геополітичні симпатії розділилися 50 на 50. І з цим важко не погодитись.

Читайте більше: Кіровоградці у Ялті співають, танцюють та допомагають військовим

Першотравневий район Донецької області, який належить до військового сектору М і куди власне приїхали артисти Кіровоградщини, – полінаціональний регіон. Тут тісно переплелися українська, російська та грецька культура.  При чому українців тут мешкає більше 50%, росіян – близько 30 %, а греків – трохи більше ніж 20 %.

Перша зупинка і перший концерт – Ялта – курортне селище, розташоване на березі Азовського моря, засноване у XVIII грецькими переселенцями, знаходиться за 40 км до Маріуполя. Інколи сюди долітають звуки військових канонад. Усі 6 тис. місцевих жителів живуть на  валізах, але покидати нажите добро не поспішають. Мені пощастило знайти хорошого  гіда, який розповів про життя цього регіону все і навіть трохи більше, адже займається тут активною громадською роботою. Проте дівчина попросила не називати її прізвища. Тому буде лише ім’я – Ірина.

«Люди втомилися і просто хочуть миру. Часто – навіть під будь-якими прапорами: українськими, російськими чи китайськими. Ми загалом люди не злі, ми хочемо дружити. В тому числі й з Росією. Розумієте, ми не від Путіна фанатіємо, просто Росія нам ближча – там друзі, родичі, у декого там навчаються діти. А Європи ми не знаємо. І якщо чесно, трохи боїмося. Боїмося і Правого Сектору, хоч до української армії ставимося цілком нормально. Коли весною минулого року сюди кинули українських контрактників – голих і босих – ми всім селом несли їм продукти харчування, сало, м’ясо, светри. І так, поки начальники не додумалися самі, що кидати голодних і босих людей у лісосмузі не можна. Навіть до батальйону «Азов», про якого тут ходять неоднозначні відгуки, ми намагаємося не бути байдужими – розповідає Ірина.  – Багато бізнесменів вже повтікали. Більше в Росію, бо там вони жертви війни, а в Україні – переселенці, які не хочуть захищати свої землі. І я їх розумію. Ти йдеш в армію, будь-яку, і тобі треба буде стріляти по своєму колишньому домові, по тому самому Донецьку. А у тебе там друзі, однокласники, одногрупники, родичі, можливо, діти вчаться…».

У той же час працівники місцевого будинку культури, схоже, визначилися зі своєю позицією. Всюди висять українські прапори, організовують концерти для військових, залучають їх до культмасової роботи.

«Донецьк – це Україна! – говорить Оксана Шевчук, художній керівник Ялтинського будинку культури, в жилах якої тече українська, грецька та російська кров. – Я була у Придністров’ї. Не хочу, щоб така розруха оселилася і на нашій території».

Донецькі так само проводжають своїх загиблих Героїв в останню путь з жовто-блакитними прапорами і заплаканими очима, щорічно відзначають День Незалежності України, шанують жертв пам’яті голодомору. Правда, поруч біля них живуть і грецькі традиції – відзначають грецькі свята, танцюють народні танці, а в школі навчання проводиться російською мовою. Українська та грецька теж вивчаються, але по 1 чи по 2 години на тиждень.

Кіровоградських артистів ялтинці зустріли тепло – зал був майже заповнений. І це враховуючи той факт, що про візит гостей з центральної України повідомили тільки у п’ятницю.

Наступна зупинка – Мангуш, 8-тисячний районний центр Донеччини. Тут теж зустріли компаніївців тепло, але важко було позбутися відчуття, що ти гостюєш у якихось дуже далеких родичів. Саме тут, вперше за всю поїздку, відчулося наскільки ми різні і скільки всього ми не додали Донбасу. Ми – українці, наші політики, активісти, просвітники, письменники, всі, хто так гордо величає себе українцями. Виявилося, що ми майже не знаємо чим живе цей регіон у повсякденному житті, які в нього інтереси (крім шахт), які захоплення, що треба  велика війна, щоб накінець-то ми зацікавились цим питанням, а не просто ставили тавро зрадників і «руського міра».

Культура – така річ. Політики і прагматики мало на неї уваги звертають, фінансуючи за залишковим принципом, деякі скептики навіть підсміюються з непрактичності всіх цих танців, пісень і віршів. А дарма… У цьому саме і криється духовний ресурс регіону. Тому коли на сцену районного будинку культури вийшли артисти місцевої самодіяльності у блакитних сарафанах і заспівали щось у стилі ансамблю «Золотое кольцо» і Ваєнги, а потім гарненькі дітки у гарненьких грецьких костюмах танцювали грецькі танці – мене як не підготовленого глядача охопив культурний шок. І справа не в тому, що я не люблю російське чи грецьке,  адже мистецтво не має будь-яких регіональних чи територіальних обмежень. До того ж виступили мангушівці справді шикарно і талановито. Справа в іншому. Такі регіональні колективи – носії місцевого культурного коду, це показник того, чим живе регіон.  А регіон спромігся заспівати тільки одну українську пісню. Наостанок. Правда, співали шикарно. Компаніївці теж достойно представили Кіровоградщину гостям – з бандурою, баяном, українськими народними та сучасними піснями.

Вже потім, за вечірнім столом ми всі, кіровоградці і донеччани, обговорювали одне – як нам не вистачає миру, що можливо і непорозуміння оці через те, що ми так мало один одного знаємо, що треба була ціла війна, щоб почати спілкуватись. І оцей крок – крок примирення і обмін культурним досвідом – неоціненний. Якби таку систему культурного спілкування підтримала й інші народні колективи (й не тільки Кіровоградщини), може через роки ми б досягли як не гармонії, то миру і порозуміння – точно.

Компаніївцям за починання й ініціативу глибокий низький уклін. І якщо хтось з «розумних, далекоглядних і власть імущих» дочитає цей матеріал до кінця – було б чудово, якби він допоміг Україні зрозуміти себе.

Декілька фото про життя українського Донбаса від місцевого фотографа Ольги Монастирської:

Текст: Тетяна Колісник, Перша електронна газета

Фото: Ольга Монастирська, Тетяна Колісник

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*