Важливо

“Кіборг”, який пройшов донецький аеропорт і Дебальцеве, вчиться жити без руки і ніг

23-річний ветеран третього окремого полку спецназу з Кіровограду пережив таке, що мало кому вдавалося. Роковим для вже досвідченого “кіборга” став в перший день останнього перемир’я під Дебальцевим. Стікаючи кров’ю, замерзаючи та потерпаючи від жаги та голоду він протримався четверо діб, сподіваючися дочекатися своїх.

Вадим Довгорук навчався в Київському будівельному технікумі. Одного дня хлопець отримав повістку й наполіг, щоб його оформили у частину, яка була недалеко від дому. Але це лише початок історії, котру дізналися Патріоти України.

– У той час армія розвалювалася й було багато проблем, але мені дуже пощастило, – згадує Вадим, – я служив з чудовими хлопцями, які так само як і я, вирішили після закінчення першого контракту підписати наступний. Я дуже любив стрибки з парашутом, навчання й для мене зовсім не пусті слова: “Є така професія, як Батьківщину захищати”.

Коли майбутньому спецназівцю було лише 5 років, мати (Наталя Вікторівна) розлучилася з чоловіком. З тих пір хлопчик став у родині єдиним чоловіком, захисником мами. Мати Героя – звичайна вчителька, а батько – звичайний механік. Пізніше мати вийшла заміж вдруге й у Вадима з’явився вітчим, який служив в міліції. З вересня минулого року бійця відправили захищати донецьке летовище. У той час тих, хто там воював ще не називали “кіборгами”. Саме там Вадим отримав своє перше поранення. Куля ввійшла в груди з лівого боку, трохи нижче ключиці. В Дніпропетровському шпиталі зашили рану й зупинили запальний процес.

Вже “кіборгом” через півтора місяці знову повернувся в свій підрозділ, а в лютому його разом з іншими бійцями відправили захищати від російських загарбників Дебальцеве.

– 16 лютого під час останнього перемир’я, наш БТР вів колону з Дебальцевого у Артемівськ, – згадує боєць. – При виїзді з міста нас почали обстрілювати. Думаю, що вистрілили скоріше за все з ручного гранотомету. Один зі снарядів залетів усередину, мені відразу відірвало руку. Броньована машина проїхала ще трохи, а потім зупинилася. Ми з хлопцями вибралися з неї. Далі, я майже не пам’ятаю, що було навколо, проте у той час, я дуже добре розумів, що треба добігти до придорожньої посадки. Мені – це вдалося, я впав десь в кущах, там і пролежав кілька днів, – розповідає Вадим. – В ті ночі і дні був мороз, так, я був взутий в берці, але я лежав на землі, не рухаючись. Ще, коли був у машині, хотів ввести обезболююче та шприц випав з руки. Коли вже прийшов до тями в кущах, дістав джгут, але через те, що був у бронежилеті не зміг дотягнутися до плеча, щоб його затягнути. Далі, все було немов в тумані.

Іноді Вадим приходив до тями. Чув якісь постріли. Пізніше боєць дізнався, що це розстрілювали їхні війська, які 18 лютого виходили з Дебальцевого. В Героя не було сил покликати когось на поміч. Проте усе одно до останнього сподівався, що його знайдуть живим. У ці дні Вадим жував сніг замість води, адже йому дуже хотілося пити. 19 лютого бійця знайшли патрульні ЛНР. Вони відразу ввели обезболююче, дали напитися води й відвезли у Луганську лікарню. У той час на телефон матері Вадима почали надходити дзвінки.

– Спочатку подзвонила якась жінка, – розповідає Наталя Вікторівна. – Казала про те, щоб я думала, як буду сина викупати. – Потім лікар швидкої. Трохи пізніше з телефону медсестри подзвонив Вадим. Він сказав лише два слова: “Мама, я живий”. Далі трубку взяла медсестра й пояснила, якщо я не заберу Вадима якомога скоріше, то за ним прийдуть бійці “ЛНР”. Я дуже злякалася, подзвонила до військової частини сина.

Перемовини про звільнення важкопораненого бійця вели представники Спілки ветеранів Афганістану Луганської області і згодом хлопця передали через представників ОБСЄ.

Наталії Вікторівні дуже важко було змиритися з тим, що сталося, але слова сина «Давай вчитися далі жити з тим, що є» висушили її сльози й додали сил та мужності аби спробувати витримати й хоч якось змиритися з тим страшним лихом, яке пережив її син.

Вадим дуже просив прапор підрозділу спеціального призначення та в реанімації його не дозволили повісити. Тому мати Героя привезла сину маленький, на якому розписалися друзі бійця.

– На жаль, у Вадима постраждали не лише ступні, але й голені, – каже Наталя Ісаєнко, завідувачка гнійно-септичною реанімацією столичного центру термічних травм та пластичної хірургії київської клінічної лікарні №2. – Є відмерші частини шкіри. Та ми не здаємося й б’ємося за кожен сантиметр постраждалих тканин. Але некроз дуже глибоко уразив ступні й те лікування, яке ми проводили не дало ефекту. Мені дуже боляче говорити, що цьому молодому бійцю, який залишився без руки, ми ампутували ще й обидві ступні.

Ми звертаємося до всіх українців, які можуть хоч якось допомогти Вадиму. Родина Героя вже почала збір коштів на придбання трьох протезів для Вадима. Будь-ласка, не залишайтеся байдужими.

Номер картки Приват Банку 5168 7420 2080 3460. Одержувач Вадим Довгорук.
Зв’язатися з мамою Героя можна за телефоном (066) – 825 – 44 – 26.

Інна Орлова, Патріоти України.


Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*