Важливо

Волинська трагедія 1943 року. Що саме сталося?

фрагмент обкладинки номеру часопису "Ї", присвяченого Волинській трагедії

Перебільшена кількість нападів на польські села стала хибним засновком, з якого зроблено висновок про масштабну операцію по всій Волині. А звідти зроблено висновок про існування наказу, що приписував цілковите знищення поляків, етнічну чистку.

Наближення сімдесятих роковин трагедії польсько-українського конфлікту на Волині інтенсифікує не стільки історичні, скільки політичні дискусії.

Гарячою темою дискусії в медіа став проект ухвали сенату про встановлення 11 липня Днем пам’яті і мучеництва кресов’ян [36 – дивись список джерел наприкінці тексту]. Тобто — про вшанування жертв конфлікту лише з одного боку.

Така пропозиція не нова для польського парламенту — ще в червні 2011 року аналогічну ідею озвучив депутат сейму Францішек Єжи Стефанюк [40]. В обґрунтуванні вказано: саме 11 липня 1943 року відбулася масова антипольська акція, яка охопила близько сотні населених пунктів.

Наскільки історично коректною є дана теза, спробую розібратися у цій статті.

Що саме сталося 11 липня 1943 року?

Відповідь важлива не тільки для з’ясування деталей перебігу протистояння між українцями та поляками, але й для загальної його оцінки.

Адже концептуальні висновки багатьох істориків про те, що антипольська акція УПА мала скоординований характер і ставила за мету знищення усього польського населення, базуються саме на тезі, що в ніч із 11 на 12 липня відбулася масштабна операція, яка водночас охопила десятки, а то й понад сотню населених пунктів.

Причому розмах операції в історіографії постійно зростає: у книзі Ґжегожа Мотики “Українська партизанка” йдеться про 96 населених пунктів [33, 328]; у вступному слові до збірника документів, виданого Інститутом національної пам’яті Польщі та Службою безпеки України у 2005 році,  — про 99 [11, 54]; у роботі Владислава Філяра — 150 [38, 37-38], про понад півтори сотні у монографії Ігоря Ільюшина [5, 261]; врешті, в американського історика Тімоті Снайдера наведено найбільшу наразі кількість — 167 [24, 207].

Зокрема, ці цифри та висновки істориків стали підставою для юридичних обґрунтувань про антипольські акції як геноцид – а, отже, й ґрунтом для підготовки відповідних політичних рішень Сейму та Сенату [нижня і верхня палати парламенту Польщі – ІП].

Верифікація тих чи інших фактів історії завжди починається з верифікації джерел. Тому слід з’ясувати, на які джерела опираються висновки про масштабну операцію 11 липня 1943 року.

Проаналізувавши польську історіографію, неважко помітити: головним джерелом інформації для таких висновків слугували спогади, видані у збірнику Владислава та Єви Семашків [39].

У своїх роботах я неодноразово наголошував: спогади, особливо записані через десятки років після описуваних подій, є доволі непевним джерелом, а тому історики повинні використовувати їх обережно, обов’язково зіставляючи з іншими видами джерел [1, 21-23].

Що стосується конкретно зібраних Семашками матеріалів, то тут іноді ще й маємо справу з умисними спробами підлаштувати усні свідчення під власні концепції.

Спогади, зібрані українськими краєзнавцями Ярославом Царуком, Іваном Пущуком та Іваном Ольховським з цих самих місць, часто подають діаметрально протилежну картину подій сімдесятирічної давності [8-9; 13-22; 25].

Історик Роман Кутовий провів цікаве порівняння свідчень, записаних у 607 населених пунктах 11 районів сучасної Волинської області, згаданих у Семашків та названих українських пошуковців.

Кількість жертв, наведена польськими і українськими дослідниками, збігається або неістотно вирізняється лише у близько 20%, приблизно для такої ж кількості випадків розбіжність в оцінці кількості жертв коливається в діапазоні 20-100%.

У близько 60% випадків розходження в інформації величезні: стосовно кількості українських жертв доходить до різниці у 50 разів, а щодо польських жертв — навіть у 150 разів [6, 102].

Тож маємо серйозні підстави сумніватися в достовірності спогадів (незалежно від того, зібрані вони польськими чи українськими дослідниками) як об’єктивного джерела.

Спробуємо з’ясувати, яку інформацію про 11 липня 1943 року містять документи того часу. Насамперед, матеріали головних учасників протистояння — польських та українських підпільників, а також, додатково, матеріали німецької окупаційної адміністрації та радянських партизанів.

Розгорнута мережа польського підпілля у своїх звітах ретельно описувала наростання польсько-українського конфлікту, починаючи з весни 1943 року.

Найраніше з відомих на сьогодні повідомлень, яке стосується антипольських акцій на Волині в липні 1943 року, датовано 31 липня. Невідомий підпільник під псевдонімом “Соболь” інформував міністра внутрішніх справ еміграційного уряду Владислава Баначика:

“Вбивства польського населення Волині, здійснювані українцями, посилюються. У період із 13 до 18 липня масові вбивства мали місце у: Гурові, Гурові Великому, Гурові Малому, Вигнанці, Здзярах, Забoлотці, Садовій, Новинах, Загаях, Порицьку, Олені, і Ожешині. У луцькій єпархії з 11 липня цього року вбито 40 ксьондзів” [12, 518].

Описані в документі події не стосуються дня, який нас цікавить – адже згідно зі звітом вони сталися наступного тижня, однак у пізніших документах польського підпілля більшість із названих населених пунктів будуть віднесені саме до тих, які атаковані в ніч з 11 на 12 липня.

Натомість у звіті генерала Тадеуша Коморовського, командувача Армії Крайової, від 19 серпня 1943 року згадуються антипольські акції саме в ці дні. Тут вказано: “11 і 12 липня вирізано 60 польських сіл на Володимирщині та Горохівщині” [28, 59].

Це коротке речення у звіті, по суті, є єдиним документальним підтвердженням великого географічного масштабу акції. Жодних деталей генерал не передає, хоча від описуваних подій минуло достатньо часу — більше місяця. Документ не містить наголосу на одночасній атаці протягом однієї ночі, а йдеться про результати нападів за дві доби — 11 і 12 липня.

20 серпня 1943 року міністр внутрішніх справ Владислав Баначик звітує про ситуацію на окупованих німцями колишніх теренах Другої Речі Посполитої за останні півроку.

“Останнім часом ці формації — пише він про відділи бандерівської та мельниківської ОУН, а також загони Тараса Боровця “Бульби”, — на які великий вплив мають радянські агенти, розпочали масове вбивство польського населення.

Акція спочатку була спрямована проти поляків, залучених до німецької адміністрації, сільської та лісової, а потім поширилася і на місцевих польських селян. У Ковельському повіті у селах Голоби, Мельниця, Порицьк, Велицьк, Жмудче та інших українські банди вимордували близько 150 польських родин.

У Володимирському повіті українські вбивства зачепили 360 родин. Криваві розправи українців із поляками мали місце також у Костопільському повіті. Загалом жертвами українських злочинів стало близько двох тисяч осіб польської національності” [30, 45].

Жодних конкретних хронологічних прив’язок це повідомлення не містить, із контексту зрозуміло лише, що мова йде про літо 1943 року загалом. Важливо, що, згадуючи про ті ж терени, що й Коморовський (Володимирський повіт), Баначик не пише про жодну масштабну одночасну акцію протягом 11-12 липня.

У грудні міністр внутрішніх справ, отримавши додаткові звіти з місць, опрацював докладніший звіт про події на східних теренах у липні – серпні 1943 року. Тут у розділі “Волинь” знаходимо конкретну інформацію про знищені польські населені пункти.

Баначик уже пише про те, що “в середині липня одночасно в низці місцевостей українські банди напали на польське населення в західних повітах Волині, а саме Володимирському, Горохівському, в яких за минулі місяці панував ще відносний спокій” [29, 44].

Далі, спираючись на свідчення біженців із Волині, які опинилися в Галичині, він наводить перелік місцевостей, атакованих у Горохівському (25 сіл і колоній), Луцькому (8 сіл і колоній), Дубенському (17 сіл і колоній) та Володимирському (27 сіл і колоній) повітах [29, 44].

Отже, мова йде про 77 населених пунктів (цифра, близька до наведеної Коморовським), але точної інформації про час цих атак не наводиться, і знову-таки, з контексту можна зрозуміти, що йдеться або про липень та серпень 1943 року, або загалом про населені пункти, знищені від початку конфлікту до серпня 1943 року.

Натомість далі в тексті подано детальний звіт про події в околицях села Порицьк, які безпосередньо стосуються днів, що нас цікавлять. Тому дозволю собі розгорнуту цитату з цього документа:

“На цьому терені банди 11-13 липня водночас провели напади на низку місцевостей. До складу цих банд входили між іншим українці-селяни з сіл Самоволя, Грушів, Печихвости, Стрільці, причому в цих бандах було чимало жінок і підлітків.

Українці були озброєні в різнорідну зброю від автоматичних карабінів і гранат до лопат і вил. Вогнепальна зброя була як радянського, так і німецького походження. Акція почалася масово й майже одночасно 11 липня.

У місцевості Ожешин з тамтешніх 350 поляків живими залишалося заледве 60. Вціліли переважно ті, котрі в момент нападу перебували поза домом, і тільки вони змогли втекти поза кордони Волині.

Банда прийшла в 9-й годині рано під керівництвом знаного місцевими поляками Ґжегожа Возняка, вбраного в якусь радянську уніформу, у своєму розпорядженні мали тяжкий машиновий карабін і 6 автоматичних карабінів. Польське населення забрано з домів і вбито на краю лісу.

В містечку Порицьк 11 липня близько 11-ї з’явилася велика банда в німецьких мундирах. Польське населення на той момент перебувало в костелі на недільному богослужінні. По людям, що виходили з костела, відкрито вогонь із карабінів і закидано їх ручними гранатами.

Вбито близько 100 поляків, важко поранено перед вівтарем ксьондза, також зруйновано вівтар підірванням під ним гарматного снаряду. Банда пограбувала містечко і близько 17-ї години відійшла в ліси.

В місцевості Заболотці українська банда замордувала 12 поляків, серед них одного священика.

В колонії Здзяри близько 17 польських родин було вбито місцевими українцями.

В місцевості Садова вбито коло 400 поляків. Вчинила це банда, яка складалася з 100 людей, озброєних у лопати й вила. Банда гуляла по околиці, довший час виловлюючи поляків, яким вдалося спочатку сховатися в сусідніх лісах.

В місцевості Новини замордовано 35 поляків.

В місцевості Загаї з близько 300 поляків, що мешкали там, вціліло заледве п’ять. Провідниками банди, що складалася з 100 людей, були знані місцевим полякам українці Федак і Жук” [29, 44—45].

Отже, тут маємо перелік із семи сіл, які були атаковані між 11 і 13 липня 1943 року.

Інформацію про антипольські виступи 11 липня на Володимирщині підтверджує звіт командування АК Львівського регіону. Тут ідеться про напад на шість населених пунктів, які включали всі згадані у звіті Баначика (не враховано колонію Здзяри) [5, 262].

Згадка про антипольську акцію 11 липня 1943 року міститься також у польській листівці “Українці за Збруч”, виданій у липні 1944 року [23, 74-75].

Слід нагадати, що ті самі населені пункти згідно з уже цитованим звітом від 31 липня зазначені як такі, що були атаковані між 13 і 18 липня.

Додаткову інформацію про антипольські акції, які відбулися в ніч із 11 на 12 липня у двох південних гмінах Володимирського повіту, містить спогад неназваного очевидця, наданий МВС як додаток до звіту в Лондон із жовтня 1943 року.

Ця розповідь відкриває важливі деталі: на думку автора спогаду, підготовка до акції стартувала напередодні, 10 липня, коли почалася мобілізація українців у селах. Увечері на місцях зборів пройшли віче, де мобілізованим оголошено, що вночі відбудеться акція проти поляків.

“О годині 2:30 по півночі 11 липня 1943 року, — читаємо у свідченнях, — почалася різня. Кожен польський будинок оточили не менше як 30-50 селян з холодною зброєю і двоє з вогнепальною.

Наказували відчинити двері, а у випадку відмови рубали двері. Кидали всередину будинків ручні гранати, рубали людей сокирами, кололи вилами, тих, хто тікав, застрелювали з автоматичних карабінів” [31, 48].

Убивства тривали до 11-ї години ранку. Після того почався грабунок майна розгромлених колоній. Крім перелічених в інших свідченнях семи населених пунктів, тут фігурують іще п’ять: Гурів Великий і Малий, Вигнанка, Зигмунтівка, Вітолдівка. При цьому, знову-таки, три з них у звіті за 31 липня фігурують як знищені між 13 і 18 липня.

Загалом, за твердженням очевидця, в результаті цієї акції загинуло більше тисячі осіб. Схожа атака, на його думку, відбулася і на півночі Володимирщини, але він не був її свідком, тому жодних деталей про це спогад не містить.

У дещо пізнішому звіті МВС, написаному на початку 1944 року, ці події названі організованою “національною революцією”, яка вилилася у вбивства польського населення в “кільканадцяти селах Володимирського повіту 11-12 липня” [32, 40].

Отже, в польських документах того часу знаходимо доволі детальні описи кільканадцяти (тобто між 11 і 19) акцій, які відбулися в ніч із 11 на 12 липня, точно названо 12 місцевостей (хоча датою знищення частини з них також названо період між 13 і 18 липня).

Проте немає свідчень про наведені Коморовським масштаби – 60 населених пунктів – тому можна припустити, що у звіті генерала йшлося про результати антипольських операцій протягом цілого липня 1943 року.

Тим паче ніде в польських документах немає підтвердження про понад 150 сіл, атакованих протягом однієї ночі.

Очевидно, що операція, яка передбачала би одночасну атаку хоча б 60 населених пунктів, вимагала серйозної координації, і тому мала би залишити бодай якісь документальні сліди і в матеріалах УПА, у звітах різних її територіальних підрозділів. Натомість такої інформації (принаймні поки що) не віднайдено.

Маємо лише два українські документи, які детально переповідають про антипольські акції 11 липня. Одним із них є звернення до поляків штабу загону УПА “Січ” (діяв на теренах Володимирського повіту) від 15 липня.

Тут ідеться про спробу встановити домовленості між українським підпіллям і штабом якогось із польських партизанських загонів. Із монографії Рафала Внука і Гжегожа Мотики дізнаємося, що йдеться про Зиґмунта Румеля — “Кшиштофа Порембу” та Кшиштофа Маркевича — “Чарта”. У версії польських авторів відсутні деталі цього інциденту, подано лише, що польські командири були вбиті українцями під час переговорів [34, 75—76].

Ці домовленості було зірвано атакою поляків у ніч із 10 на 11 липня на український штаб. Українські повстанці атаку відбили і у відповідь “рішили покарати польський штаб з найбільшою суворістю, що і зробили, причому потерпіло польське населення, на терені якого цей штаб знаходився” [7, 754].

Детальніше про ситуацію, описану в документі, можна прочитати в Івана Ольховського. Дослідник вказує, що у квітні 1943 року вояки повстанського загону “Січ” звільнили від німецької окупаційної присутності кілька сіл Турійського району. Серед цих населених пунктів було польське село Домінополь.

Попри те, що довкола вже вирувала війна між українцями і поляками, тут до протистояння не дійшло. Більше того, командування “Січі” звернулося до місцевого населення з пропозицією сформувати військовий відділ, який би разом із вояками УПА тримав оборону проти можливого наступу німців.

Такий загін із 90 осіб було створено, проте мирне співіснування було нетривалим і завершилося кривавими подіями у Домінополі.

За версією командування загону “Січ”, польські вояки почали передавати інформацію про повстанський штаб, його розташування, особливості охорони та плани німецькій поліції, а в ніч із 10 на 11 липня спробували захопити сам штаб. У відповідь українські повстанці наступного дня знищили польський відділ та все село Домінополь, що було його базою [9, 16-18].

Отже, маємо інформацію про антипольську акцію, проведену 11 липня, визнання того, що під час неї постраждало цивільне населення. Але в цьому документі не знайдемо даних про те, що згадувана подія була елементом ширшої антипольської операції, розпочатої того ж дня.

Навпаки, тут міститься виправдання за вбивство цивільного населення: “Вияснюємо, що ми не маємо наміру ліквідувати польського населення, а те, що сталося, ― було конечним у власній обороні. По кров мирного польського населення не посягаємо” [9, 16-18].

Про ці події розповідає ще один документ українського підпілля “Звіт з боїв загону “Січ””. У ньому читаємо: “11.VІІ. на Бискупчин в боївку Ч. 6 виїхало 30 чоловік, щоб провести ліквідацію сексотів, рекрутованих переважно з польського населення. Знищено около 2 тисяч осіб.

По нашій стороні жертв не було. 12.VІІ. виїхало на Домінополь 150 стрільців, де провадили ліквідацію польського штабу і польських сексотів. Знищено приблизно 900 осіб, у тому числі 10 польських партизанів, що знаходились в цьому штабі” [4].

Отже, на терені діяльності загону “Січ” протягом двох днів, 11 і 12 липня, відбулися антипольські операції, жертвами яких стало близько трьох тисяч осіб, серед них цивільне населення. На думку українського історика Івана Патриляка, ці акції “вписувалися в загальну канву т. зв. боротьби з польськими “сексотами” та осередками польської самооборони, які тероризували навколишні українські села і були “випадовими базами” для німецько-польської поліції та радянських партизанів.

Однак доволі масштабні втрати, яких зазнало польське населення під час цих нападів, і відверте небажання повстанців розбиратися, хто був “сексотом”, а хто ні, породили пізніші уявлення про особливий розмах акції” [10, 408].

Схоже пояснення своїх дій потім давало саме командування загону “Січ”, при цьому намагалося заспокоїти поляків, що жили на контрольованих ним теренах.

У листівці “До польського населення” від 17 липня 1943 року зазначалося: “Міри, що були примінені до поляків деяких громад, були засобом забезпечення українського населення перед плянованою зрадою, і не будуть вони поширюватися на тих громадян-поляків, що стоять на ґрунті співпраці з нами […]. 

Закликаємо лояльне польське населення не піддаватися ворожій агітації і не покидати своїх осель, а спокійно працювати на своїх господарствах” [3].

Документів УПА з інших теренів Волині, які б розповідали про акції 11 і 12 липня і мали би підтвердити тезу про масштабну операцію, не виявлено, принаймні досі.

У звіті командира “Крука” за період із 11 червня до 10 липня 1943 року згадано вже проведені на той час антипольські акції, в результаті яких “в терені рідко можна зустрінути якогось ляшка. Вони, так як і німці, згуртувались в більші окружні міста та по районних центрах і тільки час від часу роблять напади в теренах” [26].

Відтворити з цих обмежених даних масштаби акцій чи якісь деталі їх проведення, на жаль, неможливо. Імовірно, мова йде про підсумок кількамісячного протистояння з поляками від початків навесні 1943 року. Хронологічні рамки самого звіту обмежуються періодом від 11 червня до 10 липня – відповідно дата, яка нас найбільше цікавить, опинилася поза увагою звітодавця.

В інших звітах ідеться про акції другої половини липня, при цьому подається ретельна інформація про їх перебіг. У свідченнях Юрія Стельмащука розповідається про масштабні антипольські дії, проведені його відділами, але не в липні, а в серпні 1943 року. Тут немає жодних згадок про “загальний антипольський наступ” у ніч із 11 на 12 липня.

Багато інформації про польсько-українське протистояння влітку 1943 року можна віднайти в архівно-кримінальній справі на чотового УПА Степана Редешу. Він, зокрема, детально розповідає про знищення польських сіл на Любомльщині у серпні [2].

Ані в цій справі, ані в десятках інших, заведених проти колишніх повстанців, що їх переглянув автор в архіві СБУ, не віднайдемо інформації про масштабну операцію 11-12 липня.

Попри упередження автора цих рядків до таких документів як об’єктивного джерела, важко припустити, що радянські органи слідства чомусь би приховували таку інформацію. Швидше навпаки, її було б використано не тільки слідчими, але й потужно розкручено радянською пропагандою як доказ злочинності українського націоналізму.

Жодних німецьких документів про акції цього дня поки теж не виявлено. Очевидно, що німецька окупаційна адміністрація не могла не помітити великої операції.

Як, зрештою, і радянські партизани, що детально інформували своє керівництво про події на Волині, зокрема про антипольські акції. До прикладу, серед їхніх донесень можна знайти доволі детальну інформацію про трагічні події, що сталися 18 липня у Володимирі-Волинському.

“У місті, — читаємо в повідомленні з’єднання партизанських загонів імені Шукова, —відбувалося масове побиття поляків бандерівцями (українськими націоналістами), що зібралися на недільне богослужіння.

Поляків били в костелах і на вулицях, внаслідок чого вбито 18 ксьондзів і до 1 500 громадян. Німці цьому побиттю не заважали і лише через кілька днів випустили звернення до поляків йти на службу в поліцію і жандармерію для боротьби з бандерівцями” [27].

Інше повідомлення загону Бегми за 28 липня є менш детальним і містить таку інформацію:

“Кілька тисяч осіб бульбівців з 10-го до 20-го липня повели наступ проти польських сіл Чутаєтєв, Вафи, Голи, Пісочна, Тур, Сошникіно [назви сіл перекручені звітодавцем — В.В.]та інших. На шляху все спалили, по-звірячому мордували населення, згодом відійшли на північ.

Основний опір дали озброєні поляки села Бути, під керівництвом ксьондза. Втрати поляків — 400 осіб убитими. Загін командира Дорошенка, що прийшов на допомогу з Рівненської області, разом із поляками знищив сотню націоналістів. Захоплено 6 кулеметів.

Для надання допомоги полякам на боротьбу з бульбівцями і для виводу польського населення нами спрямовано 3 партизанських загони”.

Отже, в повідомленні йдеться про антипольську акцію з участю значної кількості повстанців, яка відбулася приблизно в той відрізок часу, що нас цікавить. Але й тут не знаходимо підтвердження про операцію, що мала б охопити понад сотню сіл і здійснювалася протягом однієї ночі.

Отже, теза про масштабну координовану акцію, що 11-12 липня охопила значні терени Волині, наразі не віднайшла документального підтвердження.

Сумніви щодо спроможності повстанців здійснити таку масштабну операцію обґрунтував у своєму дослідженні Іван Патриляк.

“Якщо припустити, — пише він, — що для атаки на село потрібно було б виділити бодай одну чоту (30-40 озброєних осіб) і сотню змобілізованих та озброєних сокирами і вилами селян, то ми отримаємо цифру 1,8-4 тисяч повстанців, які мали би брати участь в акції 11—12 липня. Це занадто велика кількість як для декількох районів.

Враховуючи, якими силами УПА диспонувала на півдні Волинської області в липні того року, очевидно, могло йтися про напад на 20-25 населених пунктів, але не більше. Навіть за таких умов це була доволі складна з технічного погляду операція” [10, 408].

Спробуємо підсумувати виявлену інформацію про події 11-12 липня 1943 року. Очевидно, в цю ніч (як і в багато попередніх та наступних) мали місце протипольські виступи, які призвели до втрат серед польського населення. Особливо значними були вони у двох населених пунктах на терені діяльності загону УПА “Січ”.

Проте інформація про географічний масштаб акцій (теза про те, що вони охоплювали мало не всю Волинь, тоді як у документах ідеться лише про південну частину Володимирського повіту; вказування на понад півтори сотні атакованих польських населених пунктів, хоч у польських документах мова йде про кільканадцять) є суттєво перебільшеною.

Саме перебільшена кількість нападів на польські села стала хибним засновком, з якого зроблено висновок про масштабну антипольську операцію, “генеральний антипольський наступ”, який нібито мав відбутися одночасно мало не по всій території Волині.

А звідти, знову-таки, зроблено висновок про існування наказу, що приписував цілковите знищення поляків, надавав антипольським виступам чітко продуманого характеру масштабної етнічної чистки.

Суспільні дискусії довкола питань минулого часто набувають гострого характеру, особливо в державах, що тривалий час були позбавлені права на об’єктивний, незаідеологізований погляд на свою історію.

Звичайно, активну роль у них беруть й фахові дослідники. Їхнє завдання у таких суперечках — стримувати надмірну політизацію та наближати до фактів. При цьому історики мають використовувати свої професійні навички роботи з первинними джерелами та спеціальні дослідницькі методики.

На жаль, в оцінці подій 11 липня 1943 року деякі дослідники, які займалися цим питанням, відіграли зовсім іншу роль. Висунуті ними гіпотези, попри те, що не опиралася на надійну джерельну базу, стали підставою для різноманітних політичних спекуляцій довкола важких сторінок минулого.

Жертви польсько-українського протистояння заслуговують на вшанування пам’яті, і найкращим виявом шани до них з боку істориків є скрупульозні дослідження правди про причини, перебіг та масштаби цієї трагедії.

А її масштаби були значними і без жодних надумувань та перебільшень. Достатніми для того, аби зрозуміти, якою ціною оплачені сьогоднішні приязні стосунки між нашими народами, і бути готовими захистити їх від спроб нерозумних політиків ці взаємини зруйнувати.

—————————————–

ДЖЕРЕЛА:

  1. В’ятрович В. М. Друга польсько-українська війна. 1942—1947. — К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2012.
  2. ГДА СБ України. — Ф. 13. — Спр. 1020. — Арк. 164—176.
  3. ГДА СБ України. — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 34. — Арк. 92.
  4. ГДА СБ України. — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 66. — Арк. 7.
  5. Ільюшин І. А. Українська повстанська армія і Армія Крайова. Протистояння в Західній Україні (1939―1945 рр.). ― К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2009.
  6. Кутовий Р. С. Спогади як джерело даних про цивільні жертви українсько-польського збройного конфлікту на Волині в роки Другої світової війни // Наук. вісн. Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки. — № 10. — 2011.
  7. Літопис УПА. Нова серія. — Т. 11: Літопис УПА. Нова серія. — Т. 11: Мережа ОУН(б) і запілля УПА на території ВО “Заграва”, “Турів”, “Богун” (серпень 1942 — грудень 1943). — К. — Торонто, 2007.
  8. Ольховський І. А. Кривава Волинь. Кн. 1: Українсько-польське протистояння на теренах Любомльського та Шацького районів у 1939―1945 роках. ― К., 2008.
  9. Ольховський І. А. Кривава Волинь. Кн. 2: Українсько-польське протистояння на терені Турійського району Волинської області у 1939—1945 роках. — К., 2011.
  10. Патриляк І. К. Встань і борись! Слухай і вір…”: українське націоналістичне підпілля та повстанський рух 1939—1960 рр. — Львів, 2012.
  11. Поляки і українці між двома тоталітарними системами. 1942—1945. — Варшава — К., 2005. — Т. 1.
  12. Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. ― Т. 4: Поляки і українці між двома тоталітарними системами. 1942―1945. ― Ч. 1 / Ред. Є. Тухольський, Ю. Шаповал та ін. ― Варшава ― К., 2005.
  13. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Володимир-Волинський район. — Луцьк, 2011.
  14. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938―1944 років. Горохівський район. ― Луцьк, 2010.
  15. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Іваничівський і Локачинський райони. — Луцьк, 2010.
  16. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Камінь-Каширський, Любешівський, Ратнівський і Старовижівський райони. — Луцьк, 2011.
  17. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938―1944 років. Ківерцівський район. ― Луцьк, 2008.
  18. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Ковельський район. — Луцьк, 2011.
  19. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938―1944 років. Луцький район і м. Луцьк. ― Луцьк, 2009
  20. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Любомльський і Шацький райони. — Луцьк, 2011.
  21. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Рожищенський і Маневицький райони. — Луцьк, 2009.
  22. Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Турійський район. — Луцьк, 2009.
  23. Сивіцький М. Історія польсько-українських конфліктів: у 3 т. — К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2005. — Т. 3.
  24. Снайдер Т. Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569—1999. — К.: Дух і літера, 2012.
  25. Царук Я. В. Трагедія волинських сіл. Українські та польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район. ― Львів, 2003.
  26. ЦДАВО України. — Ф. 3833. — Оп. 1. — Спр. 112. — Арк. 8.
  27. ЦДАГО України. — Ф. 62. — Оп. 1. — Спр. 247. — Арк. 84.
  28. Armia Krajowa w dokumentach. 1939―1945. ― Т. III. Kwiecień 1943 ― lipiec 1944. ― Londyn, 1976.
  29. Ministerstwo Spraw Wewnętrznych. Wydział Społeczny. Sprawozdanie № 11/43 // Hoover Institution Archives. Poland. Ministerstwo Spraw Wewnętrznych. Box 8, folder 9.
  30. Ministerstwo Spraw Wewnętrznych. Wydział Społeczny. Sprawozdanie № 4/43 // Hoover Institution Archives. Poland. Ministerstwo Spraw Wewnętrznych. Box 609, folder 9.
  31. Ministerstwo Spraw Wewnętrznych. Wydział Społeczny. Sprawozdanie sytuacyjne z Ziem Wschodnich № 5/44. Październik 1943. — Londyn, 1944 // АЦДВР. — Ф. 30. — К. 10.
  32. Ministerstwo Spraw Wewnętrznych. Wydział Społeczny. Sprawozdanie sytuacyjne z Ziem Wschodnich № 8/44. Listopad, grudzień 1943, styczeń 1944. — Londyn, 1944 // АЦДВР. — Ф. 30. — К. 10.
  33. Motyka G. Ukraińska partyzantka 1942—1960. — Warszawa, 2006.
  34. Motyka G., Wnuk R. Pany i rezuny. Współpraca AK-WiN i UPA. 1945—1947. — Warszawa, 1997.
  35. Nasze Ziemie Wschodnie. Dodatek miesięczny Rzeczypospolitej Polskiej. — Sierpień — październik, 1943. — № 5 // Mykola Lebed Papers. Ukrainian Research Institute Library, Harvard University.
  36. Projekt Uchwały Sejmu Rzeczypospolitej Polskiej o ustanowieniu 11 lipca Dniem Pamięci Męczeństwa Kresowian [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.senat.gov.pl/gfx/senat/userfiles/_public/k8/dokumenty/druki/300/331.pdf
  37. Projekt Uchwały Sejmu Rzeczypospolitej Polskiej w sprawie ludobójstwa dokonanego przez OUN-UPA na ludności polskiej Kresów Wschodnich w latach 1939—1947 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.orka.sejm.gov.pl/Druki7ka.nsf/Projekty/7-021-204-2013/$file/7-021-204-2013.pdf
  38. Przed akcja “Wisła” był Wołyń / Praca zbiorowa pod red. W. Filara. — Warszawa: Swiatowy Zwiazek Zolnierzy Armii Krajowej. Okreg Wolyn, 1997.
  39. Siemaszko W., Siemaszko E. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939―1945. ― Warszawa, 2000.
  40. Sprawozdanie stenograficzne z 94 posiadania Sejmu Rzeczypospolitej Polskiej w dniu 7 czerwca 2011 (pierwszy dzień obrad) [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.orka2.sejm.gov.pl/StenoInter6.nsf/0/a944529cea8b1b15c12578ae0033b350/$FILE/94_a_ksiazka.pdf

Володимир В’ятрович
Історик. Голова Українського інституту національної пам’яті


Comments:

9 відповідей до “Волинська трагедія 1943 року. Що саме сталося?”

  1. Bитяг з відповіді на запит Антифашистського комітету України до СБУ України (№24/1-3044 від 27 листопада 2008 р.):
    “Як вбачається із архівних документів НКВД-МГБ-КГБ-УРСР, за 1944-1953 роки, тобто до моменту повної ліквідації націоналістичного підпілля і його озброєних формувань, учасниками ОУН-УПА в західних областях України здійснено:
    терористичних актів 4907
    диверсійних 195
    нападів та роззброєнь груп охорони
    громадського порядку 457
    нападів та підпалів колгоспів,
    радгоспів, МТС 325
    нападів на сільради і клуби 320
    озброєних пограбувань 359
    інших відповідних проявів 1126
    В результаті цих акцій було вбито або забрано в ліс бойовиками ОУН-УПА 2662 працівника радянсько-партійного автиву, 582 голови сільських Рад, 262 голови колгоспів, 446 колгоспників, 829 працівників держбезпеки, 473 працівники міліції, 1525 бійців груп охорони громадського порядку, 187 військовослужбовців, 933 службовців, 12839 інших громадян. Всього загинуло 22430 чоловік.” (Арх. спр. №372, т. 100, арк. 109-111).

  2. Ярослав Грицак

    Днями я дав інтерв’ю газеті “Rzeczpospolita” (додаток Plus-Minus) про політику історичної пам’яті в Украіні взагалі і про київські перейменування вулиць зокрема. Інтерв’ю появиться аж наступного тижня, і я, поки маю час на його авторизацію, взявся уточнювати певні речі, щодо яких не був певним до кінця.
    Зокрема, мені йшлося про те, наскільки це перейменування є виразом офіційної політики історичної пам’яті, і чи існує така офіційна політика пам’яті взагалі. Моє припущення було, що такої політики не існує, і що Володимир В’ятрович та Інститут національної пам’яті діють на власну руку. З того, що знав, В’ятрович став директором з квоти Яценюка, і його позиція ближча до лінії Народного фронту, а не до БПП.
    Я навів довідки у своїх київських колег, які знають набагато більше від мене. Ось що вони мені сказали:
    – Володимир В’ятрович став директором ІНП не з квоти Яценюка, але Яценюк його активно лобіював;
    – рішення про перейменування двох київських площ було прийняте за день виїзду Петра Порошенка на саміт НАТО у Варшаві. Було негласне прохання не приймати це рішення перед чи під час саміту – бо зрозуміло, яка буде реакція поляків чи інших західних партнерів на імена Бандери і Шухевича. Прохання не взяли до уваги. Тому перейменування можна сміливо вважати за провокацію.
    Решту додумайте самі.-http://uamoderna.com/blogy/yaroslav-griczak/kyiv-streets-renaming

  3. Справка СБУ про діяльність ОУН-УПА
    Документ приводится с небольшими сокращениями.
    Стиль и орфография оригинала сохраняется
    Відповідно до постанови Президії Верховної Ради України від 1 лютого 1993 року №2964-ХП “Про перевірку діяльності ОУН-УПА” та вказівки керівництва Служби безпеки України робочою групою спів-робітників Служби проведено вивчення наявних архівних матеріалів колишніх НКДБ-КДБ УРСР (документів органів безпеки, матеріалів, які) були підготовлені безпосередньо учасниками і керівниками ОУН-УПА, трофейних документів німецької імперської канцелярії та інших), котрі мають відношення до діяльності Організації Українських Націо-налістів (ОУН) та української Повстанської Армії (УПА).
    …Організація Українських Націоналістів виникла за кордонами Української РСР внаслідок консолідації діяльності різних націоналістичних формувань, переважно молодіжних, в середовищі української еміграції. Основну роль в її створенні відіграв полковник Євген Коновалець, колишній член уряду Петлюри. 28 січня 1929 року у Відні (Австрія) відбувся 1 конгрес Українських націоналістів (КУН), який став початком існування ОУН. Головним напрямком діяльності ОУН в той період була пропаганда основної ідеї українських націоналістів створення української самостійної держави, насамперед на західноукраїнських землях, які входили до складу панської Польщі. Разом з тим здійсню-валися терористичні акти щодо представників польської влади, яка утискувала права українців на самовизначення.
    Зокрема, в 30-х роках від рук учасників ОУН загинули комісар польської поліції у Львові Еміліан Чеховський, польський посол Тадеуш Голувко, представник радянського консульства у Львові Олексій Майлов, польський міністр внутрішніх справ Броніслав Пєрацький.
    Внаслідок відповідних заходів польської поліції було заарештовано крайовий провід ОУН у Галичині, в тому числі Степана Бандеру та Миколу Лебідя, які організували вбивство Пєрацького (згодом звільнені гітлерівцями після окупації Польщі).
    На початку Другої світової війни, коли Польща перестала існувати як самостійна держава, а західноукраїнські землі увійшли до складу Української РСР, підпільна сітка ОУН, яка збереглася, почала активно готувати кадри для збройної боротьби проти радянської влади на випадок воєнного нападу фашистської Німеччини на СРСР.
    У спеціальному документі під назвою “Наші основні завдання” провід ОУН давав такі вказівки:
    «Наша основная цель в ликвидации врага – Москвы», для этого предлагалось: «Узнавать… и изучать территорию, топографию данной местности (реки, мосты, леса, болота, дороги, селения, высоты, искусствен-ные предметы, казармы, укрепления и т.д., административное деление территории (районы, области и т.д.). Положение вражеских сил – вражеские военные гарнизоны, команды НКВД, сеть сексотов, место-расположение КП(б)У и комсомола, принадлежащие Москве здания, роды вражеской акции и митинги, радио, преследование, тактика НКВД и т.д.
    Всё это для того, чтобы знать где, когда и как ударить по врагу». (Арх. спр.№68, арк., 34. У справі копія документа виконана російською мовою).
    У лютому 1940 року відбувся розкол з причини боротьби за лідерство в ОУН між Андрієм Мельником, котрий очолив цю організацію після загибелі Є.Коновальця, і С.Бандерою, який мав авторитет серед молодих галицьких радикалів. З того часу прихильників Мельника стали називати “мельниківцями” (ОУН м), а прихильників Бандери – “бандерівцями” (ОУНб). Обидва табори дотримувались основних догматів українського націоналізму, але тактику боротьби за створення самостійної української держави вибрали різну. Якщо “мельниківці” всі надії покладали на допомогу гітлерівської Німеччини у визволенні України, то “бандерівці” створювали підпільні озброєні структури для найшвидшого визволення українських земель від більшовиків, також використовуючи зв’язок з німцями.
    Архівними матеріалами підтверджується існування такого зв’язку керівників ОУН з німецькими спецслужбами.
    Так, полонений полковник Ервін Штольце, начальник відділу “Абвер – Берлін”, показав на допиті 29 травня 1945 року:
    «Нами был завербован руководитель украинского националис-тического движения полковник петлюровской армии Коновалец, через которого в Польше, в областях Западной Украины, проводились террористические акты и диверсии.
    В начале 1938 года я лично получил указания от адмирала Канариса о переключении имеющейся агентуры из числа украинских нацио-налистов на непосредственную работу против Советского Союза. Коновалец охотно согласился переключить часть …….Робоча група співробітників
    Служби безпеки України:
    Бурлаков В.М.
    Василенко М.Г.
    Вижак В.А.
    Лябах О.Д.
    Цімох М.П.
    Шевцов В.Д.
    “30” липня 1993 року
    №113
    ________________________________________

  4. Глава польской правящей партии «Право и справедливость» Ярослав Качиньский назвал Волынское преступление «геноцидом». Об этом он сказал во время церемонии возложения цветов у памятника жертвам Волынской трагедии в Варшаве, передает Радио Польша.
    «11 июля 1943 года началась запланированная частью командования ОУН и УПА геноцидная, я подчеркиваю это слово, операция против польских жителей на Волыни. Она была проведена невероятно жестоким образом. Преступления, которые там были совершены, беспрецедентны», — сказал глава ПиС.
    Ярослав Качиньский отметил, что на последнем заседании сенат Польши принял постановление об увековечении памяти жертв геноцида, совершённого украинскими националистами.
    «На ближайшем заседании сейм примет такое же постановление», — сказал он.

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*