Важливо

Володимир Панченко про Кіровоград: “Не сварімося між собою, бо цим обов’язково скористається інший”

Ім’я Володимира Панченка добре відоме жителям нашої області. Хоч і народився та виріс Володимир Панченко на Одещині, і там отримав вищу освіту, але своїм рідним краєм називає Кіровоградщину. Звичайний хлопець з родини сільських інтелігентів (мати – вчителька, батько – агроном) завдяки природному письменницькому дару, високій працездатності, наполегливості в досягненні задуманого став науковцем світового рівня.

Доктор філології, літературознавець і критик, письменник, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Володимир Євгенович, незважаючи на те що останні роки живе у Києві, не забуває і про Кіровоградщину. У один з крайніх його візитів Перша електронна вирішила поспілкуватися із талановитим науковцем про начебто ефемерні, але такі важливі для нас речі – про рідний Кіровоград.

Кор.: Ні в кого не виникає сумнівів, що Кіровоград – це українське місто, але як не крути, більшість населення говорить російською мовою, коли-не-коли, та й приходить звістка від СБУ, що затримали жителя області за ведення антиукраїнської діяльності (сепаратизм). Наприклад, кілька місяців судили педагога зі Знам’янки за ведення антиукраїнської діяльності. Чого Кіровограду не вистачає, щоб бути повністю українським містом, без ексцесів, як то кажуть?

панченкоВолодимир Панченко: Інколи корисно озирнутися у недавнє минуле. Коли моя родина переїхала з Одеси в Кіровоград (1984 рік), тут було тільки чотири україномовні школи. А всього їх налічувалося понад тридцять! Метою національної  політики в СРСР було злиття націй. Результатом мала стати, як пояснювала тодішня пропаганда, «новая историческая общность советский народ». А фактично здійснювалася інтенсивна русифікація – російська мова повинна була витіснити всі інші, національні особливості народів стиралися… Тих, хто з цим не погоджувався, відправляли до тюрем…

Але борців ніколи ніде не буває багато: основна маса якось пристосовувалася до обставин, асимілювалася. Були часи, коли вивчення української мови ставало необов’язковим; батькам убивали в голову, що ця мова неперспективна, непрестижна…Або ще такий «винахід»: у Кіровоградський педінститут привезли навчатися півсотні узбеків – і під цим приводом навчальний процес перевели на російську мову! І не тільки навчальний процес, а й мову зборів, засідань…

У 1991 році багато що змінилося, проте процес дерусифікації довгий, болісний. Потрібна відповідна державна політика, а в нас, на жаль, усе відбувається дуже суперечливо. Кожна зміна влади призводить до радикальної зміни політичного курсу. Отак і «бовтаємося» 25 років…

Потрібна ще величезна просвітницька праця. Потрібно розвивати українську культуру, робити її популярною, привабливою… І це процес безперервний, він мав би розвиватися по наростаючій. Загалом, ми змінюємося, проте повільно, зигзагоподібно…

Кор.: Учора Верховна Рада України підтримала постанову про звернення Верховної Ради до Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха щодо надання автокефалії Православній церкві в Україні. Наскільки це актуально? Для чого необхідна українцям «своя» церква, адже Бог не має нації?

Володимир Панченко: Для успіху нам украй потрібна національна консолідованість, це очевидно. І в цьому церква могла б відігравати просто-таки колосальну роль. Проте українське православ’я, на жаль, розколоте, а УПЦ МП узагалі ніяк не може розібратися сама з собою: українська вона чи російська? Ми ж пам’ятаємо, що ідеологія «русского мира» протягувалася (протягується?) саме через неї. Її пропагував, приїжджаючи в Україну, Кіріл Гундяєв, за якого в багатьох церквах УПЦ досі моляться!

Коли в УПЦ переможе українське «крило», ніхто не знає. Якісь процеси там відбуваються, проте все дуже непросто. Москва (яка в 1686 р. просто-таки по-бандитськи підпорядкувала собі українську церкву) буде зубами  триматися за те, що вона вважає своїм ласим шматком.

Кор.: Чому, на вашу думку, у Кіровограді більшість населення російськомовна. Це історично склалося чи нав’язане ззовні? Що можна зробити, щоб змінити ситуацію з цією двомовністю, де домінуюча російська?

Володимир Панченко: Про те, чому в Кіровограді домінує російськомовність, я вже частково сказав. За сотні років, в обставинах царської, а потім радянської русифікації, уклалася певна традиція мовної поведінки. Вона й не може змінитися ураз, за помахом чарівної палички. 25 років – це ж, із погляду історії, лише коротка мить. Можу стверджувати, що позиції української мови все ж зміцніли маю з чим порівнювати. Знаю дуже багатьох людей, які перейшли на українську. Сам престиж української мови виріс: не думаю, що й тепер хтось зневажливо називає її «телячьим языком», як це було колись. Хоча всякі побутові ексцеси, звісно, все ще можливі…

Українською мовою потрібно «наповнювати» різні сфери повсякденного життя людей, і тоді вона буде поширюватися. От зверніть увагу: коли по телевізору виступають російськомовні політологи чи депутати, вони часто вживають українську термінологію! Юридичну, політичну, наукову… Бо вона увійшла в ужиток!

Як кажуть, щоб навчитися плавати, треба плавати. Треба відмовлятися від стереотипів, переставати «соромитися» своєї мови в публічній сфері, не переходити з української на російську в маршрутці, в кафе, в магазині… Зі свого досвіду знаю, що до тебе у відповідь часто заговорять також українською.

Кор.: Є теорія, що історія повторюється по колу. Який історичний етап з минулого нагадує ситуація, що зараз відбувається у Кіровограді та Україні в цілому? Чим саме? Якщо ми нічого не змінимо зараз – до чого прийдемо?

Володимир Панченко: Усе, що відбувається з Україною протягом двох останніх років, у мене асоціюється з 1917-1920 роками. Гібридна війна, яку веде Путін, у нас уже була: колись її так само вели проти України Ленін, Троцький, Свердлов. Вони теж казали: «наших там нет»; на Україні йде громадянська війна. А насправді? Ось недавно я читав київську газету «Боротьба» за 1919 рік. 6 лютого у Київ увійшли війська Щорса і нашого земляка Боженка – і то було друге «пришестя» радянської влади (перше – рік перед тим, в останні дні січня 1918 р.) 12 лютого «Боротьба» подала інтерв’ю з командиром Першої радянської бригади «т. Щорсом», який, не криючись, пояснив, що ще з літа 1918 р. в районі Курська почалося формування групи військ для наступу на Київ! Радянська Росія озброювала українських партизан-щорсівців, перетворюючи їх у регулярне військо. Цими днями, хвалився Щорс, сподіваємося «приходу великих резервів Совітського війська»…

Ну й чим це відрізняється від дій Путіна на Донбасі? Більшовицька Росія інспірувала внутрішній конфлікт, аби повалити владу Центральної Ради, Скоропадського, Директорії, називаючи її «буржуазно-націоналістичною» (а тепер – «фашистами» й «хунтою»!).

Сценарії, прийоми – ті ж самі!

Важливо тільки, щоб ми самі пам’ятали уроки історії. Один із них такий: будьмо сильними. Не уповаймо на інших. Не сварімося між собою, бо цим обов’язково скористається інший…

Кор.: Літературний процес Кіровоградщини – наскільки він активний та державотворчий?

Володимир Панченко: Говорити про літературний процес на Кіровоградщині, мені, загалом, складнувато – раніше я знав про нього значно більше. Бо ж, зрештою, в 1985-1991 рр. очолював обласну письменницьку організацію, читав книжки своїх колег. Намагаюся і зараз не пропускати того, що пишуть і видають Василь Бондар, Олександр Жовна, Григорій Клочек… Буваю інколи за різних заходах, що їх влаштовують браття-літератори, бібліотека імені Д. Чижевського, обласний історико-краєзнавчий музей… Усе це дуже важливі речі. Багато доброго зробив, будучи керівником обласної організації НСПУ, Василь Бондар. Скільки книг він упорядкував, відредагував, скільки заходів організував, провів! Жаль, що після Бондаря «градус» творчої і громадської активності організації відчутно понизився…

Кор.: У кожного регіону є постаті, якими пишаються. А от кіровоградці і досі не можуть визначитися зі «своїм героєм». Наприклад, юнацька бібліотека не захотіла брати ім’я Євгена Маланюка. Кропивницького нещодавно назвали людиною, творчість якого «не пройшла перевірку часом». На вашу думку, хто є візитівкою Кіровограда і як доречно було б його популяризувати.

Володимир Панченко: Імен, які є візитівкою міста, краю, маємо багато, деякі Ви вже назвали. Згадаймо хоч би випускників гімназії і реального училища. Ціле гроно яскравих імен. На мій погляд, краєзнавство у нас розвивається досить активно, чимало робиться і для популяризації діячів минулого. Хоча це той випадок, коли багато не буває. Завжди можна й більше. Ось одна з нереалізованих поки можливостей: цілком доречно було б знайти в Кіровограді місце для Федька-халамидника й Мартина Борулі – маю на увазі скульптурні зображення цих колоритних літературних героїв. Вони б оживили, олюднили «інтер’єр» міста.

А по вулиці Соборній, навпроти «Копилки», неподалік від будинку, де минало дитинство Юрія Яновського, варто було б розбити скверик імені Яновського, встановити якийсь пам»ятний знак на честь цього письменника… Я вже й звертався з цього приводу до міської влади, проте невдовзі вона помінялася, а в нас, на жаль, усе, що було «до мене», мовби скасовується, треба починати з нуля…

Одне слово, простору для творчої фантазії – хоч відбавляй. Згадаю й про Кірова. Пам’ятник, що стояв на центральній площі, «чекає»: коли його знімали з постаменту, було висловлено думку про необхідність створення музею радянського тоталітаризму, у якому б колишні «візитівки» знайшли собі місце. Леніни, кірови, дзержинські…

Кор.: Баталії навколо імперської назви Єлисаветград – це робота російської пропаганди чи наслідки маргінального, неукраїнського мислення? На вашу думку, чому так затягнулося перейменування Кіровограда.

Володимир Панченко: У баталіях довкола назви є і те, і те. Я знаю людей, які щиро ностальгують за історичною назвою, «без пропаганди». А ось те, що йде від УПЦ МП, має кон’юнктурний, ідеологічний, навіть меркантильний  характер. Нічого доброго в цьому я не бачу. Що ж до рецидивів “маргінального” мислення, то, думаю, багато залежить просто від поінформованості. Сказали людям про “Святу Єлисавету” і про “девочку Лизу”, ось хтось і повірив, що це правда. А крім того, громадська думка – це мінлива річ. Років 10-15 тому вже проводили плебісцит щодо перейменування, і тоді більшість висловилася за Кіровоград. Треба, отже, працювати.

Справи з перейменуванням затяглися, бо йде запекла боротьба довкола назви. Рік тому, в червні 2015-го, я мимоволі «накаркав», що ми ще надовго можемо залишитися «з Кіровоградом». Так воно і є. Я належу до тих, хто виступає за нову, українську, назву міста. Бо ж до чого зводяться аргументи прихильників «Єлизаветграда»? До того, що ця назва «православна» (неправда: герб міста 1845 року чітко засвідчує, що все «прив»язано» до імені імператриці). До того, що першоназву міняти не слід (але ж першоназви – не догма; в світі безліч прикладів зміни історичних назв). Ну, іще кажуть, що будь-яка нова назва не приживеться. А це вже хтозна  давайте перевіримо через 50 років!


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*