Вища освіта в Україні: студентські історії

Пам’ятаєте матеріал «Українська вища освіта  —  мертва. Тримайтесь від неї подалі»? Це саме той, що кілька місяців тому здійняв справжній фурор у Фейсбуці. Тоді бурхливі обговорення ступеню «мертвості» української вищої освіти не стихали кілька тижнів. Ця публікація з розряду тих, що зазвичай панічно лякають читачів, адже «многабукав» не так легко читати. Проте тема наболіла, а тому чіпляє. І ти просто змушений пересилити себе та почати. Почати, щоб зрозуміти, що авторові дивовижним чином за допомогою 33-х літер українського алфавіту вдалось висловити все те, що так давно гризе твою студентську душу. І тобі в пориві емоцій просто-таки хочеться роздрукувати цей текст та обклеїти ним стіни всіх українських ВНЗ.

Можете сказати, що в цьому тексті забагато драми. Може, і справді забагато? Перша електронна зібрала думки українських студентів.

Настя, м. Кропивницький/м. Львів

Я навчалась у двох університетах, і в кожному були свої «приколи». У Кропивницькому мені жодного разу не доводилося стикалась із прямою вимогою «дай гроші або не здаси», проте часто ставлення до студентів було «та ви тупі, вам до мого рівня рости і рости». Привселюдно принижували тих, хто мав гіршу академічну успішність. У Львові рівень ставлення до студента як до особистості був значно вищий, більш доброзичливий, проте і рівень хабарництва немалий. Наприклад, для здачі іспиту було необхідно придбати певну книгу у викладача. Не прочитати, а саме купити. Або ж і просто гроші в заліковку. Апогеєм став процес переведення заочників на державні місця, коли людям із хорошими оцінками відмовили, проте перевели трієчників.

Юлія, м. Львів

На щастя, за всі роки навчання не довелось заплатити жодної копійки за іспит чи залік: сама ніколи не пропонувала, та й з викладачів ніхто не вимагав, аби «дала на лапу». Основною проблемою для мене є те, що у наших вишах вік більшості викладацьку складу – 60–70 років. Звісно, вони досвідчені, немає сумнів. Але є молодь, науковий потенціал якої сьогодні сильний і в новаторському плані: вони йдуть у ногу з часом, знають, як дати парам практичне спрямування, а якщо самі є практиками, ще й досвідом діляться. Відштовхуючись від цих слів, бачимо ще одну проблему вищої освіти в Україні: надмір теорії, обмаль практики.

Аня, м. Кропивницький

Вища освіта в Україні – це одна суцільна проблема. Аби не бути голослівною, розкажу кілька промовистих історій.

Зима. В кабінеті дикий холод, а вся наша група вже 10 хвилин чекає на появу викладача. Ні, ми не здивовані, адже запізнюватись – це її стиль. Минає ще 10 хвилин, і ми вже думаємо над тим, що варто попити чаю. Але нас зупиняє староста. Ні, нікуди не йдемо, бо ж усім «влетить». Чергові 10 хвилин. Набираємо номер викладача, але чуємо просте «абонент знаходиться поза зоною…». Чекаємо ще. Дзвінок оголошує про перерву. А наступної пари ми дізнаємось, що вона захворіла, але нікого не повідомила про це: ні деканат, ні кафедру, ні старосту, ні студентів. А й справді, нащо? Хіба, студенти – люди?

За кілька місяців відбувається дуже схожа ситуація. Тільки тепер літо, і ми помираємо від спеки. Іспит у того ж таки викладача. Ми, звісно ж, прийшли вчасно, усі «нарядні», з квітами та скатертиною (бажання викладача). За 10 хвилин до початку іспиту ми чуємо вже таке рідне «абонент знаходиться поза зоною…». За 45 хвилин вона нарешті увімкнула телефон і милосердно зателефонувала старості. Її репліки нас просто вбили:

– Добрий ранок. Ви на мене ще чекаєте?

– Так, звісно. У нас із вами ж іспит.

– О, то добре. Почекайте ще. Десь хвилин 20-30.

Викладач прийшла за 35 хвилин у гарному гуморі для себе, але не для нас.

А взагалі – із цим викладачем пов’язано багато таких ситуацій. Сумно те, що цю людину ніяк не карають, бо в університеті хтось просто прикриває її «згори».

Минулого року під час літньої сесії я стала свідком цікавої ситуації в іншому університеті нашого міста. Моїй знайомій треба було «вирішити одну проблемку», тож ми сиділи в коридорі та чекали на її куратора. Одразу скажу, що ця дівчина не з тих, хто буде зубрити до світанку і вимагати своє «відмінно». Вона з тих, хто може заплатити, якщо викладач відмовиться ставити «3» або «4». Нарешті до нас підійшов її куратор:

– Привіт. О, і тобі привіт (Це він мені. Куратор, що вперше мене бачить і думає, що я з його групи). І що там за справа у тебе?

– Кажуть, що цей викладач не поставить 3, навіть, якщо вивчити усе на відмінно.

– Так, із нею може бути проблемка. Ну, а ти гроші принесла? Розумієш, що така справа не робиться за день-два до екзамену.

– Так, принесла. Ось, 250 – усе, що у мене є. Допоможете?

– Ну, я спробую, звісно ж. Але на майбутнє – такі питання треба вирішувати заздалегідь.

Уся ця дія відбувалась у коридорі, де повно інших студентів, а де-не-де проходять якісь викладачі та аспіранти. Але кому є до цього діло?

Вікторія, м. Київ

В моєму університеті є кілька викладачів, які постійно принижують студентів, вони такі-собі генії на фоні «тупеньких» нас. Здається, саме таким чином вони самостверджуються. Хоч справедливим буде сказати, що є й багато адекватних викладачів. Вимогливих, проте, на мою думку, ці вимоги є виправданими. А хабарництво у нашому ВНЗ – взагалі окрема тема. Будь-яка кафедра закриє модулі за кругленьку суму, якщо студент про це попросить. А ще в нашому університеті є «дуже цікава» їдальня. Усе приватизоване, ціни встановлює власник, тому за обід вам виставлять такий рахунок, наче ви прийшли  повечеряти в середньостатистичне київське кафе.

Євген, м. Львів

Основна проблема в тому, що найчастіше ти приходиш в університет, бо так сказали батьки чи так змушує «система», а не тому що ти сам цього хочеш. Особисто моя думка: ВНЗ – це тупе вбивання часу. Викладачі подають новий матеріал так, ніби ми 100% готові для його сприйняття, ніби це апріорі зрозуміло та легко. З іншого боку радує, що у Львові викладачі нормально ставляться навіть до не дуже адекватних студентів.

Анастасія, м. Кропивницький

Вища освіта дає всього потроху, з-за парти ти виходиш із дипломом, але всі навички все одно набуваєш на роботі. Хочеться, аби в універах більше приділяли уваги практиці, запрошували практиків до викладання, а також давали значно більше практичних завдань.

Що згадується мені про роки навчання в університеті? Можна почати з банального – як нас зганяла в актову залу на черговий «концерт» (зроблений у настільки радянському стилі, що годі й уявити). Як від нас вимагали купувати квитки на заходи – театральні вистави, концерти у філармонії. Казали: «Присутність не обов’язкова, нам просто треба реалізувати квитки». Тобі наче й не шкода тих 3–5 грн, але! Чому ти маєш це робити? Пам’ятаю, як раділа самоврядуванню ВНЗ. Більше прав універам, менше тиску від міністерства. А потім до мене дійшло. Більше прав універам = більше прав студентам? Аж ніяк! «Вибори ректора» та інші «заходи» такого типу є всього лише фікцією, показовим виступом. Студенти нічого не вирішують у таких справах.

Наші реалії – це давно прогнила радянська система, де окремі «керівники» гальмують прагнення своїх колег вийти за межі застарілих стандартів освіти. Де всі творчі ідеї намагаються зрубати під корінь. Бо ж коли людина виділяється із натовпу, вона стає небезпечною для системи. А навіщо системі люди із власною думкою? Потрібен лише натовп, який бездумно коритиметься. І ця система має настільки глибоке коріння, що одна-дві-три маленькі непокори нічого у ній не змінять. Найжахливішим є інше. Всі знають про ці «чорні плями» університету. І викладачі, і студенти. Які факультети процвітають на ниві хабарництва. Які викладачі вимагають від студентів грошей, а які просто візьмуть, якщо запропонують. Які вимагають подарунків і квітів на іспитах. І мало хто готовий іти проти цієї системи. Чому? Бо страшно, що завалять на іспиті. Ну або улюблене – «так простіше». І тут справа не просто в «поганому міністерстві освіти, яке проводить неправильні реформи».

За що я вдячна університету? За прекрасну (в своїй більшості) кафедру. Нині – це мої хороші друзі. Так, у моєму житті є люди, завдяки яким можу сказати: «Мені подобалось моє навчання». Подобалось не тому, що «такий вже цікавий цей навчальний процес». Подобались, бо викладачі намагались донести до нас думку, що студентське життя – це не лише пари-пари-пари, це ще й спілкування, проекти, командна робота, творчість, саморозвиток. І найголовніше – це люди, що готові боротись із системою.

 Редакція не несе відповідальності за інформацію, оприлюднену авторами блогів.
Поширити:

Залишити коментар:

коментар

1 коментар до Вища освіта в Україні: студентські історії

Коментарі заборонені.