Важливо

«ГЕТЬМАН» – фільм про українців, які перемагають!

«Я і на Майдані кийками по голові отримував», – говорить про свою громадянську позицію актор Костянтин Лінартович, виконавець ролі Богдана Хмельницького.

І після фільму ще більше починаєш розуміти, чому під час Майдану українці сміливо йшли на ті кийки, а потім так само вистояли проти російської армії. Бо це в крові, у генах. Воно ніколи не переродиться, бо його із ДНК не виріжеш ніякою російською пропагандою. І фільмів, які б це показували, нам справді не вистачає.
«Боже, як я ненавиджу українську літературу, – часто чую від студентів. – Там постійно всі плачуть, усіх убивають і суцільні страждання». І тут я з ними погоджуюся. Половину текстів я би взагалі викинула зі шкільної програми, бо складається враження, ніби її створили навмисне, аби викликати ненависть до будь-якого українського тексту.

А тут починаєш дивитися фільм, а там за одним столом сидять Хмельницький, Дорошенко, Богун, Сірко, Виговський. Сидять собі й розмовляють у кадрі, ніби нічого й не сталося. А ти внутрішньо так кричиш: «Та я ж їх усіх знаю! Та я ж стільки над тими книжками просиділа». А викладач історії ще навчила співати прямо на парах «Попереду Дорошенко, веде своє військо, військо запорізьке, хорошенько». І от дивишся ти на екран – і ніби там цілий підручник Субтельного в кадрі, а десь біля нього ще й Юрій Митрофаненко з В’ятровичем.

Як же не вистачало такого кіно: щоб історія – наша! герої – наші! і все, що ти в школі вчив – ось воно перед тобою! Як же я заздрила американцям, які вчать свою історію, оживляючи її персонажів на широкому екрані. І ось нарешті це є в Україні.

Коли перші емоції від такої кількості героїв на квадратний сантиметр екрану втихомирюються, починаєш уже сприймати сам фільм.

Режисер Valerii Iamburskyi каже, що одразу вирішив відмовитися від батальних сцен і показати Богдана Хмельницького в першу чергу як людину. Щоб пройти з ним на екрані той шлях переродження звичайного чоловіка у великого державника. Який мислить інтересами країни, а не тільки ситуативними перемогами.
У фільмі дві яскраві лінії кохання: до полячки Гелени і до України.

Варто сказати, що режисер справді постарався. Обрав таку акторку на роль Гелени, що, дивлячись на неї, глядач ладен пробачити гетьману усі його слабкощі. Бо складалося враження, що вона зійшла на знімальний майданчик прямо зі сцени конкурсу «Міс Всесвіт». За таку жінку і війну можна почати, і усіх ворогів порубати шаблюкою.

«Він жива людина!» – говорить у фільмі один із козаків про гетьмана. І справді у стрічці я побачила живу людину. Тут він обговорює військові справи, і тут же дружина скиглить, бо хоче новий ремонт і світський бал. А раніше я сприймала образ Хмельницького тільки як монументальний. До Хмеля з моєї уяви не могла прийти жінка з такими претензіями. Він не міг гратися зі своїми дітьми. Він мав тільки скакати на коні і зносити усім голови.

А тут хочу подякувати режисеру за вдалий хід. Спочатку він показує Хмеля, який зачарований жінкою і вона крутить ним, як циган сонцем. Він готовий пробачити їй багато – і зраду з іншим чоловіком, і смерть власної дитини, яка сталася частково через неї. Але! Як тільки ця жінка починає загрожувати державності, як тільки вона починає діяти на користь ворога, у Хмельницького одразу ж прокидається ота внутрішня сила, мудрість, і таку жінку він наказує знищити! І це якраз найбільший доказ того, що він у першу чергу державник і готовий жертвувати особистими інтересами заради майбутнього країни.

Кожен його крок на політичній арені – виважений і мудрий. І дуже яскраві паралелі із сьогоденням. Нині так само є багато обурених, яким здається, що вони краще знають, як керувати країною, і готові вирішувати усі питання зброєю. Автори навіть вставили одному із персонажів стьобний вигук: «Зрада!» Але тут же дають відповідь словами Хмельницького: «Ти диви! Усі знають, що робити в цій країні. Усі! Тільки ніхто нічого не робить!» Мені аж аплодувати захотілося на цих словах.

У фільмі є ще багато стьобностей із сучасного контексту. Наприклад, гасло: «Збараж – наш!» Так само посмішила сцена суду. Коли судді з важними мордами тільки мовчки кивають і підтверджують запропонований гетьманом вирок, навіть не намагаючись заперечити і розглянути хоч якісь варіанти. І знову ж яскраво показано, як главі держави доводиться інколи приймати нелегкі рішення, інколи проявляти надмірну жорстокість до тих, хто може розхитати суспільство і наразити країну на ще більшу небезпеку. «За непослух – порубаю!» – кричить Богдан своєму війську.

Про красуню Гелену я вже згадувала, але це далеко не вся краса у фільмі. Є справжній подарунок і для жінок – Петро Дорошенко! Точніше актор, який його втілив.

«Та він же красунчик і справжній сексі!» – висловлюємо захват після фільму.
«Та він мій син!» – спокійно, але не без гордощів, відповідає режисер. І справді тестостерон актора, здавалося, розходився колами прямо з екрану в зал і захоплював усю жіночу аудиторію. Отаких козаків потрібно знімати. Отакі козаки мають бути в кадрі. На них плакатимуть уночі дівчата, і на них захочуть бути схожими усі хлопці. І так хотілося, щоб було побільше сцен, де увага зосереджена саме на ньому. Щоб скаче він такий на коні у променях вечірнього сонця, а сорочечка на ньому розхристана і в чубі вітерець грається. І от ви зараз скажете: «Ну і чим ти відрізняєшся від тих, хто глазів на «Агроекспо» на дівочі цицьки біля трактора? Бо це ж той самий сексизм, тільки навпаки». Але я скажу, що ви помиляєтеся. Бо дівки біля трактора, це як сідло біля корови. А ті самі дівки на великому екрані під керівництвом генія – це вже мистецтво!

Тому чоловіча краса та ще й у красивому кадрі – це плюс кілька сотень тисяч глядачок, які біжать на українське кіно і тягнуть туди своїх хлопців. А отже, підтримують українське кіно фінансово. Бо пригадую, як у період популярності серіалу «Шерлок», дівчата мліли від Камбербетча. І та сама істерія була з вампіром Паттісоном після «Сутінок». А коли буде таке мління від українських акторів, то не знаю, як трактору, а українському кінематографу це точно поможе.

Та й пригадую, як, дивлячись «Вогнем і мечем», так само мліла від Богуна, втіленого на екрані Домагаровим. Це пізніше актор збухається і перетвориться на тінь самого себе, але тоді усі жінки втрачали свідомість, варто було Богуну з’явитися в кадрі.

Та що там довго думати. Згадайте Ахілла, якого грає Бред Пітт, Паріса, якого втілив Орландо Блум… та ще багато історичних героїв, дивлячись на яких, хочеться потім штурмувати Вікіпедію і заповнювати всі прогалини зі світової історії.

Так і з історією України. От як можна тепер забути, хто такий Дорошенко, після того, як його зіграв Владислав Ямбурський? Режисер, правда, не захотів ліпити з нього секс-символ і тому мало експлуатував зовнішню вроду актора. Може, боявся, що звинуватять у зайвій популяризації власного сина. Але та краса все одно влізла в екран і тепер маємо свого секс-символа в Україні. І це круто. І їх має бути більше!
Але що б я не розказувала про фільм, найбільша його цінність – в іншому! Я побачила історію, у якій українці не ридають, не плачуть над важкою долею, а дають по зубах кожному, хто тільки насмілиться зачепити їхні права! Вони сильні в будь-який момент. Готові йти у бій за своє!

Є у стрічці два моменти, коли концентрація гордощів за свій народ просто вибухова.

Перший, коли Богдан Хмельницький приймає присягу на користь країни. На словах: «Я, гетьман Богдан-Зиновій Хмельницький, даною мені народом владою проголошую цей день утворенням нової держави!!! І ми не зупинимося в Києві. Україна буде по Львів і Галич! І нехай це запам’ятають усі!» мені самій захотілося скочити з місця і увімкнути на телефоні гімн України. Звісно, історики зараз почнуть кричати, що слова «Україна» він не говорив. Але й цінність фільму в першу чергу не стільки в достовірності слів, скільки в тому, щоб сформувати правильне сприйняття своє країни сьогоднішніми громадянами. Тому з виховною метою – це абсолютно виправдано.

Другий момент – це фінал фільму! Таких фіналів хочеться побільше! Про такі фінали я мріяла усе своє життя, коли дивилася голлівудське кіно і молила Бога, щоб це нарешті сталося і з нами. Останні хвилини картини: ми бачимо, як у кадрі з’являється козацьке військо, хлопці скачуть на конях, у руках – прапори й шаблюки, перед нами – сильні, відважні чоловіки, вільні! Незалежні! … і все це під величну музику, яка посилює драматизм моменту, і голос за кадром: «У червні 1652 року козаки під проводом Великого Гетьмана Богдана-Зиновія Хмельницького розбили польське військо. Армія Речі Посполитої у паніці залишила Гетьманщину. Це була велика перемога, результатом якої стало здобуття повноцінної незалежності України!»

Саме про такі кадри я мріяла з дитинства. Саме заради них цей фільм має подивитися кожен школяр, кожен студент, і взагалі – кожен громадянин України! Я плакала у цей момент… але не від того, що хтось нас принижує чи знущається, а від гордощів – за свою історію і за свій сильний народ!

Ось вам трейлер:

ПС. Після фільму ми не відпускали режисера й актора аж до 12-ї ночі. І той факт, що через відсутність реклами про фільм майже ніхто не знав і прийшло усього десяток людей, повернувся на позитив – бо ми змогли поспілкуватися у вузькому колі.

Виявилося, що ідея фільму належить бізнесмену з Дніпра. Уявіть собі! Звичайний власник молокозаводів. І ця людина пиши книги, сценарії і фінансує українські фільми (одразу згадалися наші місцеві молоко- і ковбасомагнати, але тут як то кажуть – ноу коментс, бо все собі-собі, у свої кишені, на свої швейцарські рахунки; яке кіно? Ви що – новий джип у Волкова, і вісім квартир у дружини Яриніча. Ось і весь внесок в історію країни).

Саме дніпровський бізнесмен знайшов режисера і запропонував йому взятися за проект. До речі, самого бізнесмена ви також можете побачити у фільмі в ролі священика, який вінчає Хмельницького з Геленою.

«А дружина не ревнувала Вас до акторки, з якою були постільні сцени?» – цікавимося у Лінартовича.

«Дружина у мене за віком така ж, як і ця акторка. Тому не ревнувала», – сміється той.

«Мало того, вони познайомилися і одружилися під час зйомок фільму», – додає режисер.

Ми обговорили також український кінематограф. Згадали «Поводиря» і «ТойХтоПройшовКрізьВогонь».

«А ви знаєте, хто зіграв головну роль у «ТойХтоПройшовКрізьВогонь»?» – питається режисер.

«Молодий, красивий актор», – відповідаємо.

«Так, Дмитро Лінартович. Син Кості», – видає режисер і показує рукою на Костянтина Лінартовича.
І поки ми приходимо до тями, додає, що в цьому фільмі Дмитро теж з’являється, але дуже загримований у ролі Тугай-Бея.

«Що Ви відчули, коли зрозуміли, що гратимете Хмельницького?» – питаємо.

«Був уражений. Адже це така постать! Але серце щеміло по-хорошому, бо я його відчуваю, особливо щодо відданості країні. З одного боку було важко – бо відповідальність, а з іншого легко – бо маю спільні з ним риси. Так само люблю дітей, свого сина, жінок. Я по-справжньому зростався з ним. Було легко, враховуючи, що я з дитинства їздив на конях. Тому процес на майданчику відбувався дуже природно! І взагалі протягом фільму я вивчав цю особистість. Адже немає просто Богдана, є жива людина – батько, чоловік, державник» – ділиться враженнями Костянтин.

«Він багато грузив себе історичним матеріалом, тому доводилося інколи йти на хитрощі, – додає режисер. – Коли я бачив, що Костя надто серйозний і дуже грузиться, то розказував йому анекдот, після чого одразу відправляв у кадр».

Спілкуватися хотілося ще довго, але втомлені працівниці кінотеатру «Портал» уже всіляко натякали нам, трясучи ключами за спинами, що варто розходитися.

Дякую ще раз авторам фільму, дякую організаторам фестивалю, які виконують важливу місію – доносячи українське кіно у невеликі міста.


Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*