75 років тому, 22 червня 1941 року розпочалася німецько-радянська війна, хижі крила якої нависли і над Україною, принесли українському народові скільки горя і втрат…
22 червня 1941 року стало останньою датою життя на землі і для вихідців з Кіровоградщини. Уранці того дня біля м. Володимир-Волинський загинув від осколка скинутої з хрестатого “юнкерса” чи “хейнкеля” бомби червоноармієць-зенітник Дяченко Олексій Семенович, 1919 року народження з с. Березівка Устинівського району. Упав на полі, що колосилося налитим житом, від ворожої кулі червоноармієць Мар’ян Володимир Степанович, 1920 року народження, з Добровеличківського району, його тіло, залишене на полі бою, через декілька днів поховали селяни з с. П’ятидні Володимир-Волинського району. Вважається зниклим без вісти 22 червня 1941 року у тих же краях Короткий Володимир Васильович, 1918 року народження, також з Добровеличківського району.
Свого часу філософ Г. Гегель зауважив, що “історія вчить тому, що вона нічому не вчить”. Це і про ситуацію коли упевненість Сталіна у своїй непогрішимості, ігнорування ним попереджень про навислу над країною небезпеку призвели до масштабної катастрофи.
14 червня 1941 року головні радянські газети опублікували “Повідомлення ТАРС”, яке категорично заперечувало ймовірність нападу Німеччини на СРСР, стверджувало, що обидві сторони договору від 23 серпня 1939 року неухильно дотримуються його букви, а розповсюдження чуток про неминучу війну приписувало силам, ворожим як СРСР так і Німеччині. Тривалий час цей документ, що дезорієнтував радянське суспільство, радянська історіографія тлумачила як прояв хитромудрої сталінської зовнішньої політики, спрямованої на отримання виключно перемог, що нібито саме завдяки “повідомленню” врешті-решт світ дізнався про Гітлера як про віроломного агресора, який розтоптав кривавим чоботом договір про ненапад.
Та відкриття архівів, доступність їх матеріалів незаангажованим історикам, які служать істині, а не тій чи іншій ідеології, показало, що саме цей документ засвідчив не мудрість Сталіна як політика, а наочно показав його грубі прорахунки, наслідком яких стала катастрофа літа 1941 року.
Не рахуючись з реаліями, ігноруючи попередження власної розвідки та ситуативних союзників, Сталін був жорстоко обманутий Гітлером. Проте цього він не визнавав ніколи. Так, у розмові з прем’єр-міністром Великобританії Черчіллем, який запитав Сталіна, чому він не реагував на його попередження про ймовірність нападу Гітлера, Сталін пихато заявив:
“Мені не потрібно було ніяких попереджень. Я знав, що війна розпочнеться, але я думав, що мені вдасться виграти ще місяців шість чи щось біля цього…”
10 червня 1941 року нарком оборони СРСР маршал С. Тимошенко підписав таємний наказ № 0035 “Про факт безперешкодного пропуску через кордон літака Ю-52”. Наказ став відомим лише в 1994 році, коли був розсекречений і став доступним будь-кому. Щоправда, ще до того, один з керівників радянської політичної розвідки Павло Судоплатов у виданих за кордоном мемуарах коротко написав, що “у травні 1941 року німецький “Юнкерс-52” вторгся в радянський повітряний простір і, непомічений, благополучно приземлився на центральному аеродромі в Москві біля стадіону “Динамо”. Це феєричне приземлення в центрі Москви показало Гітлеру, наскільки слабка боєздатність радянських збройних сил”.
Відомий російський письменник Ігор Бунич (автор знаменитого роману “Золото партії”) у своїй книзі “Лабіринти божевілля” не тільки підтвердив факт безперешкодного перельоту німецького літака Ю-52 через кордон і приземлення у Москві, але й аргументовано доводив, що літаком нібито було доставлено секретний лист Сталіну від Гітлера. Письменник навіть навів текст того листа. Як після цього накинулися на Бунича офіційні російські (і не тільки російські) історики, звинувачуючи його не тільки у фальсифікаціях історії, бо не вказав джерело отримання листа Гітлера , а і в посяганні на світлу пам’ять жертв страшної трагедії 1941-1945 років.
Та, як відомо, шила у мішку не утаїш, правда рано чи пізно стане доступною, щоб розсудити, хто ж був правим, а хто – ні. Майже через 20 років після виходу книги І. Бунича не хто інший як офіційний російський військовий історик, Президент Академії воєнних наук, доктор воєнних та історичних наук, професор, генерал армії М.Гарєєв, забувши, як ганьбив “фальсифікатора історії Бунича” за “вигаданий” лист Гітлера Сталіну, в інтерв”ю офіційному виданню Міністерства оборони РФ, обґрунтовуючи причини поразок Червоної армії на початку війни, цитував саме той лист, щоправда, також не вказавши джерело його отримання. Тобто офіційна російська історія все-таки визнала сам факт існування таємної переписки Гітлера зі Сталіним напередодні 22 червня 1941 року. Ось текст цього листа.
“Шановний пане Сталін! Я пишу Вам цього листа в той момент, коли я остаточно прийшов до висновку, що неможливо домогтися міцного миру в Європі ні для нас, ні для майбутніх поколінь без остаточного знищення Англії і знищення її як держави. Як Вам добре відомо, я давно прийняв рішення на проведення серії військових заходів для досягнення цієї мети.
Однак, чим ближче наближається час остаточної битви, тим з більшою кількістю проблем я стикаюся. Серед німецького народу непопулярна будь-яка війна, а війна проти Англії особливо, бо німецький народ вважає англійців братнім народом, а війну між нами – трагічною подією. Не приховую, що я думаю так само і вже неодноразово пропонував Англії мир на умовах досить гуманних, враховуючи нинішнє військове становище англійців. Однак образливі відповіді на мої мирні пропозиції та постійне розширення англійцями географії військових дій з явним прагненням втягнути в цю війну весь світ, переконали мене, що немає іншого виходу, крім вторгнення на Британські острови і остаточного знищення цієї країни.
Однак, англійська розвідка стала спритно використовувати в своїх цілях тезу про «народи-брати», застосовуючи її не без успіху у своїй пропаганді.Тому опозиція моєму рішенню здійснити вторгнення на острови охопила багато верств німецького суспільства, включаючи і окремих представників вищих рівнів державного та військового керівництва. Вам вже, напевно, відомо, що один з моїх заступників, пан Гесс, я думаю – в припадку нестями через перевтому, полетів в Лондон, щоб, наскільки мені відомо, ще раз спонукати англійців до здорового глузду, навіть своїм неймовірним вчинком. Судячи з наявної у моєму розпорядженні інформації, подібні настрої охопили і деяких генералів моєї армії, особливо тих, у кого в Англії є знатні родичі, які походять з одного давнього дворянського коріння. У цьому зв’язку особливу тривогу у мене викликає така обставина. При формуванні військ вторгнення далеко від очей і авіації противника, а також у зв’язку з недавніми операціями на Балканах вздовж кордону з Радянським Союзом скупчилася велика кількість моїх військ, близько 80 дивізій, що, можливо, і породило циркулюючі нині чутки про ймовірність військового конфлікту між нами. Запевняю Вас честю глави держави, що це не так.
Зі свого боку, я також з розумінням ставлюся до того, що ви не можете повністю ігнорувати ці чутки і також зосередили на кордоні достатню кількість своїх військ. У подібній обстановці я зовсім не виключаю можливість випадкового виникнення збройного конфлікту, який в умовах такої концентрації військ може досягти дуже великих розмірів, коли важко або просто неможливо буде визначити, що стало його першопричиною. Не менш складно буде цей конфлікт і зупинити. Я хочу бути з Вами гранично відвертим. Я побоююся, що хтось з моїх генералів свідомо піде на подібний конфлікт, щоб врятувати Англію від її долі і зірвати мої плани. Мова йде лише про один місяць. Приблизно 15-20 червня я планую почати масоване перекидання військ на захід з Вашого кордону. При цьому найпереконливішим чином прошу Вас не піддаватися ні на які провокації, які можуть мати місце з боку моїх генералів, які забули про обов’язок. І, само собою зрозуміло, постаратися не давати їм ніякого приводу. Якщо ж провокації з боку когось з моїх генералів не вдасться уникнути, прошу Вас, проявіть витримку, не робіть відповідні дії і негайно повідомте про подію мені по відомому Вам каналу зв’язку (підкреслення авт. – В.Д.) Тільки таким чином ми зможемо досягти наших спільних цілей, які, як мені здається, ми з Вами чітко погодили. Я дякую Вам за те, що Ви пішли мені назустріч у відомому Вам питанні і прошу вибачити мене за той спосіб, який я вибрав для якнайшвидшої доставки цього листа Вам (чи не про зухвалий переліт Ю-52 йде мова? – В.Д.). Я продовжую сподіватися на нашу зустріч у липні. Щиро Ваш, Адольф Гітлер. 14 травня 1941 року”.
Тож, після ознайомлення з листом Гітлера до Сталіна, стають зрозумілими як багато причин трагедії 22 червня 1941 року, так і послідовність подій, що їй передували.
15 червня 1941 року нарком оборони СРСР маршал Тимошенко і начальник Генерального штабу Червоної армії генерал армії Г. Жуков підписали наказ по військах західних прикордонних округів, який ставив вимогу “Не піддаватися на провокації!”.
А 17 червня 1941 року начальник Генштабу Г.Жуков особисто підписав директиву, що уточнювала: якщо хтось піддасться на провокацію, тому – вирок військового трибуналі і РОЗСТРІЛ!
Того ж 17 червня 1941 року Сталін наклав знамениту резолюцію на донесенні наркома держбезпеки СРСР Меркулова про інформацію агента радянської розвідки “Старшини” (працював у штабі Люфтваффе) про дату нападу Німеччини на СРСР:”Может послать ваш источник из штаба германской авиации к е… матери. Это не источник, а дезинформатор”. Офіційна російська історіографія також заперечувала наявність такої резолюції Сталіна, проте директору Російського державного архіву соціально-політичної історії (РГАСПИ) Ю.Сигачову вистачило мужності знайти її і виставити для загального доступу в світовій мережі.
Серед спогадів про війну можна знайти багато розповідей про те, що після 15 червня 1941 року до авіаційних частин на західному кордоні СРСР надійшов наказ: зняти з бойових позицій більшу частину зенітної артилерії і відправити на навчальні полігони (нібито для навчальних стрільб). А 21-го червня надійшов новий наказ: з зенітних гармат, що стояли на бойовому чергуванні, зняти замки і здати їх на склад під розписку, з літаків-винищувачів негайно зняти озброєння, боєприпаси і здати їх на склад також під розписку.
Льотчиків-винищувачів, яких з початку травня 1941 року тримали на казарменому становищі, 21 червня раптово відпустили по домівках. У багатьох військових частинах безпосередньо у прикордонні були віддані накази про вилучення у бійців боєприпасів…
Всі відчували, що ось-ось почнеться війна… Але … наказ є наказ!
Про перші години війни, що застала зненацька Сталіна, дуже добре розповів у свої мемуарах маршал Г. Жуков: “О 4 годині 30 хвилин ранку (22 червня 1941 року – В.Д.) ми з С. К. Тимошенком приїхали в Кремль. Усі викликані члени Політбюро були вже в зборі. Мене і наркома запросили в кабінет.
Сталін був блідий і сидів за столом, тримаючи в руках не набиту тютюном люльку.
Ми доповіли обстановку. Сталін ніби здивовано сказав:
-Не провокація це німецьких генералів?
-Німці бомблять наші міста на Україні, в Білорусії та Прибалтиці. Яка ж це провокація… – відповів С. К. Тимошенко.
-Якщо потрібно організувати провокацію, – сказав Сталін, – німецькі генерали бомблять і свої міста… І, подумавши трохи, продовжував: Гітлер напевно не знає про це (от вам і ще один доказ наявності листа Гітлера Сталіну – В.Д.).
-Треба терміново подзвонити в німецьке посольство, — звернувся він до В. М. Молотова”.
Я ризикнув порушити тривале мовчання і запропонував негайно обрушитися всіма наявними в прикордонних округах силами на частини противника, що прорвалися, і затримати їх подальше просування.
-Не затримати, а знищити, — уточнив С. К. Тимошенко.
-Давайте директиву, — сказав В. О. Сталін. — Але щоб наші війська, за винятком авіації, ніде поки не порушували німецький кордон”.
Як писав у своїх спогадах сталінський соратник по Політбюро ЦК ВКП(б) А. Мікоян, Сталін у тривожну ніч з 21-го на 22-е червня 1941 року, ще до початку німецьких бомбардувань радянської території, чомусь застерігав військових:”Коли німецькі літаки будуть пролітати над нашою територією, по них не стріляти, щоб не спровокувати напад”.
У перші години війни деякі воєначальники високого рівня різних фронтів дзвонили в Москву і просили дозволу розпочати бойові дії, запевняючи, що почалася війна, але отримували категоричну відповідь:”Не піддаватися на провокації!”.
І тоді ж, 22 червня, коли навкруги вибухали бомби, гинули люди, усе палало, ошелешені високі командири комісари-політпрацівники бігали перед бійцями і з надривом кричали “Вогню не відкривати! Не піддаватися на провокації!”, погрожували розстрілом тим, хто цілився з рушниці чи пістолета у ворожі літаки, що господарями літали по учора ще мирному небу. Вони продовжували вірити у свого Вождя, який так, по-дурному клюнув на обман Гітлера…
Піддавшись гітлерівському обману, Сталін кинув народи СРСР у страшенну м’ясорубку. Регулярна Червона армія, на утримання якої радянські люди віддавали усе, була паралізована риком вусатого вождя. На аеродромах згоріли від бомб сотні літаків, що так і не піднялися на захист країни, у прикордонних боях протягом першого тижня були розгромлені радянські стрілецькі дивізії та механізовані корпуси, в полон потрапили тисячі рядових бійців і командирів.
Хіба це дійшло до упевненого у своїй правоті до останнього свого дня на землі Сталіна?
Тож пам’ятаймо уроки історії! Особливо на тлі подій на Сході України.
Нещодавно перший віце-спікер Верховної Ради, представник України в гуманітарній підгрупі тристоронньої контактної групи у Мінську Ірина Геращенко під час круглого столу офіційно заявила:
“У нас зараз трагічний період в цьому році. Ми маємо абсолютно рекордну за останні чотири тижні кількість загиблих на фронті, поранених, в тому числі і серед цивільного населення”.
Начальник Генерального штабу ЗСУ Віктор Муженко в ході брифінгу озвучив, що за два тижні червня 2016 року від обстрілів російсько-терористичних військ загинули 5 українських військових, ще 75 отримали поранення різного ступеня тяжкості.
Отака ціна віри наших керівників “мінським домовленостям”, які вони вважають ледве не єдиною панацеєю від біди, що нависає над Україною. Більше того, забувши уроки історії, напевно забули і про підписані світовими лідерами у “Будапештському меморандумі” 1994 року гарантії без”ядерній Україні. Не звертаючи уваги на попередження військових про загрози масштабного вторгнення, закликають не піддаватися на провокації. Оприлюднено вже і інформацію про те, що у березні 2015 року Президент України Петро Порошенко, як верховний головнокомандувач, своїм Указом позбавив командирів полків, бригад і навіть окремих батальйонів права самостійно протягом шести годин, як наказує бойовий статут, приймати рішення на ведення бойових дій на місці. Згідно з цим указом президента, командиру бригади доводиться направляти свій проект рішення на ведення бойових дій аж до Києва, де його мають вивчити робоча група під керівництвом секретаря РНБО Турчинова і Військовий кабінет РНБО, у якому з 12 чоловік тільки один розуміє суть бойових дій – начальник Генштабу.
Василь Даценко, історик-краєзнавець