Важливо

Реальна історія про Попандопало з міста на Інгулі

Дві п’єси, два фільми, оперета, роман і сталінська стаття про одного єлисаветградця. Якось років із сорок тому, перебігаючи через замерзлий Інгул, я натрапив на місцину, де на мілині з льоду проглядався мармуровий падгробок з написом, з якого запам’яталося «княгиня Каллімакі». Потім хтось розповів, що тоді в річку із незрозумілою метою звозили каміння зі старовинного кладовища, де потім виріс житловий масив. Каллімакі була представницею знаті грецького походження, яка дожила віку на Приінгуллі. 

Греки тисячоліттями проживали на теренах сучасної України. А за гетьманства Богдана Хмельницького отримали різні привілеї та оселилися у Ніжині, заснувавши велику колонію, що мала права самоврядування. Тоді це місто стало столицею торгівлі і ремесл. Багато родів козацької еліти мали грецьке походження – Капністи, Моцоки, Томари, Мазаракі, Тернавіоти та інші. Дещо пізніше, за російського панування, тут осіли князі Кантакузени, Іпсіланті, Каллімакі.

У степах Інгульщини новітні елліни з’явилися на початку 1750-их років. Наприкінці царювання імператриці «веселої Єлисавети» їх тут осіло 50-100 душ з дружинами та дітьми. Однак греки до війська, заради чого їх закликали, не поспішали. Дослідник Ястребов про них писав: «Отримавши ділянки для забудови та влаштувавшись на новому місці, майже всі переселенці-греки зайнялись торгівлею і лише декотрі – ремеслом. Переважала торгівля  «гарячим вином», тобто горілкою, та бесарабськими винами».

У 1761 році ніжинські майстри розпочали будувати у місті церкву. Згодом дерев’яну споруду замінила трьохпрестольна кам’яна, що стала до ладу 1812 року й функціонує дотепер. Грецькі церкви служили не тільки для духовних потреб, а й були своєрідними клубами спілкування одноплемінників та банківськими установами, що тримали гроші вірян і видавали кредити. Приблизно тоді число вихідців з Еллади побільшало так, що вже можна було говорити про грецьку колонізацію краю. Певно тоді з’явилися тут члени розгалуженого роду Попандопуло, котрі перебралися з Хаджибея (майбутньої Одеси). Прізвище перекладається, як «попове дитя».

Грецьких переселенців місцеві недолюблювали за торгові оборудки, хитрість і за їхню невойовничу вдачу, не схожу на місцеву козацьку. Коли кріпацтво було скасоване, почався бум розвитку капіталістичних відносин. До Центральної України наїхали нові гості-греки – фахівці з різних галузей економіки. Наприклад, майстри борошномельної справи. Показово, що один з таких, на ім’я Костянтин, напередодні Першої світової війни проживав у Єлисаветграді і мав прізвище Попандопуло та дуже характерну зовнішність з надзвичайно колоритною мовою, які запам’яталися місцевим мешканцям. Справив він незабутнє враження і на хлопчака, майбутнього письменника Юрія Яновського, дитинство котрого пройшло поряд з тутешніми млинами.

Цей благопристойний мірошник Попандопуло раніше «засвітився» у Петербурзі. Якраз тоді було пограбовано ювелірний магазин Володимира Гордона, що знаходився в Гостиному дворі навпроти Пажеського корпусу. Фірма Гордона користувалася солідною репутацією і довірою, а тому люди залюбки доручали їй цінності для продажу на комісійних умовах. Сума вкраденого, заявлена Гордоном, становила 500 тисяч рублів.

Детективи припустили, що то була акція варшавських або південних злодіїв. Удатність, швидкість і якість виконання,  покинуті на місці злочину дорогі зломні інструменти наводили на таку думку.

Невдовзі в Одесі в одному з ломбардів помічено ряд речей, безсумнівно належних Гордону. Кимось закладені на одну квитанцію дві обручки з діамантами, золотий портсигар і товстий золотий ланцюжок. Так вдалося схопити кінчик нитки, яка привела царських слідчих аж до Стамбула і там при сприянні турецької поліції майже всіх фігурантів гучної справи на чолі з ватажком Сереодісом пов’язали. Серед них виявився і Котя Попандопуло.

Звичайно ж, Юрій Яновський не знав усього послужного списку помітного єлисаветградця.

А потім цей Попандопуло ще раз з’явився на виднокрузі молодого письменника.

У 1925-му, коли Яновський прийшов працювати головним редактором на Одеську кіностудію, в губернії діяло угрупування якихось Попандопуло та Постолатія, що разом мало 17 осіб. Промишляло в селі Димівка в Миколаївській окрузі. Мало міцно налагоджені зв’язки з чекістськими органами, а в членах числилися навіть комуністи. Були це кримінальники, чи ідейні прихильники або противники більшовизму – важко сказати. Упоперек дороги їм нібито став шукач правди сількор Григорій Малиновський. Тому й загинув, про що широко оповіщала преса. Справа була настільки заплутаною, що дійшло до конфлікту між відомствами Фелікса Дзержинського і Миколи Криленка – ОГПУ і прокуратурою Верховного Суду СРСР.  Річ у тім, що прокуратура вважала сількорів своїми найпершими помічниками. Тут навіть Сталін 25.01.1925 року виступив на засіданні Оргбюро ЦК РКП(б) з доповіддю «Про Димовку» і статтею в «Правді» на ту ж тему, взявши під свій захист честь дописувача. Насправді ж вийшло так, що згаданого Малиновського вбив рідний брат, а покарали димовський актив.

Яновський, звісно, читав тогочасні одеські й союзні газети. Знав, що з’явилася п’єса «Димовка». У ній Костянтин Попандопуло – секретар Димівського компартосередку – каже про Малиновського: «В подвалах Чеки Гришку сгною, оторву голову і скажу, шо так і було!», бо той вважав, що тільки «в городах настоящая советская власть. Точная и крепкая», а в селі через таких, як Попандопуло, її нема.

У тому ж 1925 році знято й однойменний фільм (Одеська кіностудія, режисер П.Сазонов, сценаристи Д. Бузько, П. Сазонов, В.Заноза).

Цікава деталь: сценарист Дмитро Бузько народився в Новомиргороді Єлисаветградського повіту. Людина з карколомною і загадковою біографією. Одеський семінарист, есер, каторжанин, український націоналіст, емігрант, чекіст, кінодіяч, сценарист, прозаїк. Розстріляний у 1937 році. У земляка-новомиргородця є такий життєвий момент. У 1918 році він петлюрівець, а в 1919-му відмежувався від УНР так само, як і отаман Григор’єв. То чи не став тоді майбутній літератор григор’євцем? Якщо так, то добре знав такого ж григор’євця Попандопуло і з готовністю взявся за сценарій фільму «Димовка», коли випала нагода. Ясна річ, штатні сценаристи Одеської студії Дмитро Бузько та Юрко Тютюнник, колишній начштабу у Григор’єва, тісно контактували з головним редактором кінофабрики Юрієм Яновським. Вони часто згадували добре знайомого їм Котю Попандопуло з близького їм Приінгулля, що вже став кіногероєм.

Відразу ж запитання: чи немає аналогій між Костянтином і кіношним Попандопуло з «Весілля в Малинівці»? А також між Гриціяном Таврічеським і реальним Никифором Григор’євим-Серветником? Звичайно ж, є. Насамперед, спільне несприйняття ними постулатів більшовизму. Якраз це спонукало автора п’єси Леоніда Юхвіда, а за ним і творців пізнішого фільму, біле назвати чорним і навпаки.

Отже до образу Попандопуло зверталися крім Яновського й інші творчі особистості нашого краю.

А при чому тут Юрій Яновський? – запитає хтось.

Так от. Іскрометна дотепна п’єса Юхвіда, швидше літературного функціонера, ніж творчої людини, випадає з ряду його інших писань, виконаних важкуватим сухим стилем. Письменник Григорій Гусейнов висуває аргументовану гіпотезу про інше авторство. Він упевнений, що Юрій Яновський приклався до твору, бо чудово знав місцевий матеріал, особливості одеського гумору та віртуозно володів рідною мовою. 1936 року до Кривого Рогу й прилеглих районів виїхала творча група письменників, до якої входили і Яновський з Юхвідом. Для Яновського то була подорож у дитинство: дід його по матері Мусій Здорик жив на хуторі поблизу Малинівки і Чечеліївки, а сам Юрко відвідував монастирську школу. Письменників зобов’язали до двадцятиріччя Жовтня на місцевому ґрунті написати парадні твори, які прославляли б завоювання революції. З-під пера Юрія Яновського після поїздки вийшла «Дума про Британку», присвячена повстанцям Висунської республіки часів громадянської війни, а Леонід Юхвід видав «Весілля в Малинівці». Гусейнов припускає, що написанням «Малинівки» Яновський у передчутті репресій відкуплявся від сановного партократа Юхвіда, котрий був вхожий до репресивних органів.

Найбільша популярність Попандопуло виникла завдяки знятому в 1967 році фільму «Весілля в Малинівці». Тож не випадковим є прізвище земляка для «міністра фінансів та адъютанта Гриціяна Таврічеського» у п’єсі, опереті й фільмі.

І тут з’являється кілька «до речі». До речі, Юрій Яновський в іпостасі головного редактора кіностудії також потрапив на сторінки літературного твору. Микола Бажан стверджував, що саме з Яновського автори «Золотого теляти» Ільф та Петров списали редактора Супругова, який видав аванс у 300 карбованців Остапу Бендеру.

До речі, Димівку після сталінської доповіді на Оргбюро перейменували в Малинівку, а після запізнілої реабілітації Попандопуло і компанії в часи хрущовської «відлиги» – в Підлісне.

До речі, роман Андрія Головка «Бур’ян» написаний в партійному руслі за матеріалами димівської справи, а Давид Мотузка є прототипом Грицька Малиновського. Там же фігурує і Попандопуло під прізвищем Миронов.

Думаємо, що частково відповіли на питання, яке Попандопуло сформулював би про себе так: «Ето іщо шо за стату́й?».

Леонід Багацький для Першої електронної газети.


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*