Важливо

Олег Грицюк: «Люди тікають з села у місто, а я, навпаки, з міста – в ліс…»

Як тільки тепліє, багатьох тягне на природу. Але дехто, як не парадоксально, у лісових просторах провів більшу частину свого життя. Моя розповідь саме про такого дивака.

Свою територію він називає лісовим кордоном

Отож знайомтесь – 63-річний олександрієць Олег Грицюк (на фото). Не аскет, не монах і не хіпі, а просто -лісівник старої «закваски». Без сучасних благ цивілізації у лісових нетрях та старенькій хатині без світла він живе понад три десятиліття. Свою територію по-простому називає лісовим кордоном. Тут на ділянці у 603 гектари лісу і господарює. Сам-самісінький. Ані душі поряд. Окрім трьох чотирилапих пухнастиків: двох вівчарок (кавказця та середньоазіата) і швидкої естонської гончої. Отака собі четвірка, що разом розділяє усі ті повсякденні труднощі й турботи. Про якийсь особливий комфорт ніхто з них і не мріє. Адже найбільше, що тут цінується, і є за щастя – то рідні лісові простори, де лісівник та його охоронці – повноцінні господарі.

До речі, лісовий кордон, на якому мешкають наші герої, належить Олександрійському лісництву державного підприємства «Онуфріївське лісове господарство». Найближче ж до нього село за два кілометри. А вся підвідомча територія – сотні гектарів лісу та більше двох десятків мальовничих урочищ та озер. Тут в цілковитій тиші для лісового майстра кожна стежина й кожне деревце – своє і найрідніше. Тим більше, що на цій території лісничий хазяйнує ще з кінця 80-х. А до того встиг змінити кілька лісових господарств. Свою ж професійну історію відліковує з юності. Каже, народився на Вінниччині – неподалік від лісу. Потім тато перевіз родину в Олександрівський район і знову оселилися поряд із лісом. Тож серцем до природи прикипів ще змалечку. «Усі мої шкільні роки промайнули в компанії з дітьми лісівників. Тому я й вирішив: свою долю обов’язково поєднаю з лісовою справою», – говорить Олег Анатолійович. Так і сталося. Після армії наш герой пішов на навчання до Чорноліської лісової школи, що у Знам’янці. Там і здобув фах лісовода. А звідти, за розподілом, відправився на так званий «кордон», що географічно розташувався поблизу невеличкого села Мар’ївка Недогарської сільської ради.

Зрубав одне дерево – посади сто

Щодня Олег Анатолійович самовіддано опікується лісовими проблемами. Часто усамітнюється. Інколи, навіть забуваючи про родину, що живе в місті. І турбот йому вистачає. Треба визначити ділянки лісу для вирубки, на якій і попрацювати. А паралельно – організувати охорону своєї території. До того ж, у літній період лісничому доводиться активно займатися вирощуванням саджанців. Відпочивати ніколи. Для прикладу, останні роки спільно з сільськими школярами майстер лісу засадив кримською сосною біля трьох гектарів землі.

«Це не планова робота – а поклик душі,- зізнається чоловік. – Мій подарунок прийдешнім поколінням. Адже варто в ліс більше повертати, ніж брати. Зрубав одне дерево – посади сто», – рекомендує він. А також паралельно сповіщає неприємний факт про те, що останнім часом намітилася тенденція до збільшення самовільних вирубок лісосмуг та лісопосадок. І все те зі зрозумілих причин. Так би мовити, енергозберігаючих. Тривожно й шкода лісівнику, що колись щедра «зелена нива» перестає буяти.

«Хоча ситуація і залишається контрольованою, але посадки безжально ріжуть. А правоохоронці нічого зробити не можуть. Ми й протоколи складаємо, але який з того толк… Звичайна безправність», – переймається Олег Анатолійович.

Не жив у хащах – не лісник

А якщо хоч на хвилинку торкнутися умов, в яких працюють наші лісівники, то у порівнянні скажімо із сусідніми поляками, це просто первісні часи. Сусіди ж наші забезпечені й сучасними джипами, й амуніцією, зброєю та раціями. Куди ж нам до них? І як ми можемо попередити можливі проблеми, коли влітку наші лісівники обходять свою територію пішки, а взимку – на лижах. Та коли зовсім скрутно, то об’їжджають своїм транспортом. У Грицюка для цього є власний старенький УАЗ. Він і виручає. Бо хіба ж можна на лижах оглянути володіння в 600 гектарів? Здається, як в тому мультику про кота Матроскіна – «До чого техніка дійшла! – Це не техніка дійшла, це я сама дійшла на лижах».

«А в радянські часи, – пригадує мій герой, – ми мали в наявності й мисливські рушниці, й коней на підмогу. Тепер обходимось без цього. Вже й звикли. Тим більше, що молоді лісівники в лісі не живуть. А колись то було обов’язковою умовою. І лісівник, який не жив у лісовій хащі, нормальним фахівцем не вважався».

Та оскільки Олег Грицюк– людина перевірених законів, то і свою вірність обраному фахові за межами лісового господарства – не бачить. Вдома з’являється не часто. Коли й раз на місяць, коли й рідше. А якщо дружина скаржиться, що чоловічих рук у дворі не вистачає, то змінює Олег свій звичний графік. До того ж, він відверто наголошує: «Люди ж сьогодні тікають з вимираючого села у велике місто, а я навпаки, з міста – в ліс… Повірте, сьогодні в лісі жити безпечніше, ніж у місті».

А ще Олег Анатолійович бідкається про те, що немає кому нині займатися висаджуванням та просапуванням молоденьких саджанців. Немає кому поповнювати лісові резерви.

«Села вимирають, люди виїздять у великі міста. А хто прийде до нас на підмогу. Плани по посадці молоденьких дерев ми виконуємо. Але раніше до цього залучали більше сільчан, а сьогодні одиниці. На сезон, що триває два місяці, мені в підмогу дають двох жінок та двох хлопців. Разом, «у натяжку» і виконуємо вказану норму, висаджуючи молоді дубки та сосни. Тож раді будемо волонтерам, які б допомагали нам у цьому. Ми на всьому економимо. Та і лісівництво до того йде, що скоро переведуть нас на самофінансування. І будемо ми різати ліс та продавати його за безцінь іноземцям. Немає в Україні переробки та, мабуть, тому роками ми отримуємо від колег із-за кордону якісні пресовані меблі, тоді як маємо можливість виробляти свої».

Ліс дикунів і варварів не любить

В Онуфріївському лісгоспі загальною площею в п’ять тисяч гектарів, окрім нашого героя, працює ще 14 охоронників лісу. «Є молоді дипломовані спеціалісти, які хочуть і вміють працювати, – говорить Олег Анатолійович.- Директор лісгоспу, щоправда, жінка Валентина Ждецька. Вона порядний та умілий керівник. Спільними проблемами активно переймається. Так само як і мій безпосередній начальник – лісничий Андрій Марченко». І більшу частину свого життя всі ці люди проводять в гармонії з природою і шкода їм, коли хтось все те руйнує власноруч.

«Хто з мешканців району хоче придбати дрова, то може це зробити без проблем (4,9 куба коштує орієнтовно дві тисячі), але не треба самовільно рубати ліс,– каже лісівник. – Особливо ж прикро, коли в хащу заїжджають «зальотні» крадії і хочуть собі підзаробити. За це ми притягаємо до відповідальності. Ліс дикунів і варварів не любить. Милуйтесь його красою, але не завдавайте шкоди!»

По суті ж, робота в лісі для нашого героя це й важка фізична праця і найкращий відпочинок. Адже що є краще, аніж зелений ліс, квіти, свіже повітря, спів пташок. Коли йде дощ, і до лісу не підеш – то Олег Анатолійович відволікається радіоприймачем або телевізором, але й те для нього не першочергові речі. Каже чоловік, що за повсякденними клопотами –часу на телебачення не вистачає та й голова від нього обертом іде. Багато зусиль Грицюк докладає вирощуванню саджанців дерев. Багато любові до природи прищепив і трьом своїм дітям. І нашим читачам він радить більше часу приділяти спілкуванню з природою, вважаючи це гармонією усього свого життя.

До слова, самовіддана праця Олега Грицюка не залишилася непоміченою, адже минулого року його ім’я занесено на районну Дошку пошани.

Наталія Луценко для Першої електронної газети


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*