Завтра, 20 лютого, об 11.00 у кінотеатрі «Портал» відбудеться презентація документального фільму «Чміль», який зняв кіровоградський журналіст Ігор Токар про нашого земляка, Героя Небесної Сотні Віктора Чміленка. Загинув Чміль (як називали його друзі) 20 лютого 2014 року від кулі снайпера у Києві, на Інститутській, коли біг з помаранчевими ношами рятувати побратима.
За свої 53 роки Віктор Чміленко встиг все, що повинен зробити справжній чоловік – побудував будинок, посадив дерево (і не одне), виростив сина і двох прекрасних доньок. Він не міг закривати очі на неправду. Власне, у пошуках правди і свободи, Чміленко і загинув, але він вічно житиме у пам’яті земляків. Принаймні у цьому переконаний автор фільму Ігор Токар. Вірить у це і родина Чміленків, його друзі, і ті чиє життя він врятував. Сьогодні, 19 лютого, на прес-конференції, присвяченій прем’єрі фільму «Чміль», близькі та побратими Чміля розповіли кіровоградцям про земляка-Героя трохи більше, ніж відомо про нього зі сторінок «Вікіпедії».
“Я вперше зустрів людину, яка мене вразила тим, що вона від землі, такий от самородок, бунтар. Він не хотів і не вмів бути чиїмось рабом, холопом, жити під кимось. Все, що я бачив у Віктору, кричало: «Я хочу бути хазяїном на своїй землі». Але найголовніше те, що він став для мене другом. Якось сталося так, що від мене відійшли друзі. І от зустріч з Віктором – це подарунок у моєму житті. У ньому я зустрів людину, яка вкладається у поняття «справжній друг», який піде за тобою, якому можна довірити все, – розповідає про Чміля його друг Марк Меєрович. – Ще один факт, який мене вразив у Віктору, не побоюсь цього слова, – жадібність до знань, цікавість до всього. Мене дивувало, коли він привозив мене у Бобринець і розповідав історію свого краю. Він завжди говорив: «Соромно ходити по землі, не знаючи на яку траву наступаєш».
Друг і бойовий побратим Чміленка Олексій Цоколов – це та людина, яка пройшла з Віктором Майдан і не одну життєву пригоду (так називає Цокалов численні голодування та пікети влади часів Януковича, коли вони разом «відвойовували» власність своєї громади від посягань «покращувачів»). Вони збирали пікети, проганяли горе-чиновників, організовували акції під стінами Верховної Ради України, перекривали дороги.
«Віктор жив у русі. Він часто говорив: «Найстрашніше стояти на узбіччі, коли авто рухається в один бік, в інший. А ти просто спостерігаєш, мотаєш головою туди-сюди, а потрібно завжди бути в русі», – згадує Олексій Цокалов. – Я радий, що ідея Ігоря Токара втілилася у життя. І я радий, що причетний до цього. Знаєте, за весь час зйомок фільму ми не отримали ні однієї відмови від інтерв’ю. Погоджувались навіть люди, які знали Віктора 4 години або знали лише опосередковано. З іншого боку виявилось також, що люди, з якими він прожив пліч-о-пліч 20 років, які обробляли разом з ним землю, майже не знали Віктора. І так часто буває, що поряд з нами живуть прекрасні люди, які заслуговують нашої уваги, але треба щоб сталося щось таке, надзвичайне, щоб ми врешті-решт помітили їх. Подібна ситуація і сталася з Віктором».
Донька Віктора Чміленка Ірина розповіла, що загибель батька для них велика втрата, але родина розуміє, що стояв він на Майдані не тільки за своїх, а й за чужих дітей.
«Того дня із самого ранку ми дивились онлайн-трансляцію (на жаль, ми не могли бути на Майдані. У той час у нас була сесія – перед нами стояли інші завдання). Я пам’ятаю як почали нести тіла, і я подзвонила до тата. Він узяв слухавку, але його було погано чули – він стояв десь біля сцени. Я подумала: «Татовий голос чую, все окей, можна бути спокійним». Потім поговорила з мамою, пішла на навчання. Ми не часто користувалися мобільними для дзвінків в Україну, вони були для екстреного зв’язку (доньки Віктора Чміленка Ірина та Катерина навчалися закордоном – авт.). Вже пізніше, пам’ятаю у нас була пара французької мови, отримала повідомлення від Віктора (брата – ред.): “Передзвони терміново”. Я передзвонила і почула, що тата більше немає. Я не вірила. Ми розуміли, що він міг отримати поранення, але такої звістки не очікували», – крізь сльози згадує як зустріла страшну звістку Ірина Чміленко.
А потім заспокоївшись продовжує: «Кажуть, чужих дітей не буває Так от, тато стояв на Майдані не тільки заради нас. Він і так дав нам усе, що міг. Тато хотів, щоб чужі діти теж мали можливість бути вільними. Він завжди говорив нам: «Краще вмерти борючись, ніж жити на колінах».
Читайте також: З київського Майдану в зону АТО: як знайшлася каска Героя Небесної сотні Віктора Чміленка
Робота над фільмом «Чміль» тривала майже півроку – з вересня 2015 року. Не було ні фінансування, ні меценатів, ні навіть професійної техніки. Ігор Токар все знімав на професійний фотоапарат, яким він користується щодня у роботи. Сам. Один. Без сторонньої допомоги знімав, монтував, налаштовував звук. У поїздках транспортом, харчуванням та забезпеченням ночівлі опікувався Олексій Цокалов.
«Ідея не з’явилась, вона визріла. Я особисто бачив Віктора Чміленка двічі у житті – 26 січня 2014 року, коли на площі перед облдержадміністрацією тітушки йому розбили голову, і другий раз, коли він намагався подарувати екс-губернатору Ніколаєнку, як головному тітушководу, дзвіночок . Це було незадовго до тих трагічних подій 20 лютого…
А от з Олексієм Цокаловим ми досить часто бачилися на зустрічах, потім потоваришували. Потім я подружився з родиною Віктора Чміленка. Одним словом, до того як почати знімати фільм, я розумів, що я знімаю. Фактично я пережив це безліч разів через їхні спогади і розповіді», – розповідає історію створення фільму «Чміль» Ігор Токар.
Про «вищий смисл», мету і сакральність стрічки Токар говорить просто: «У фільмі дуже багато цитат і висловів Віктора Чміленка, які нам переповіли його рідні, друзі та знайомі. Тому якщо через 10-20 років хтось десь скаже, що колись бачив мудрий фільм і процитує хоча б рядок з нього, я вважатиму, що свою місію я виконав стовідсотково, що я все зробив правильно».