Серед військових з”єднань, удостоєних почесного найменування за активну участь у боях за визволення Кіровограда, була і 205-а винищувальна авіаційна дивізія. Про декого з командирів військових частин, удостоєних почесної назви “Кіровоградська”, ми знаємо досить багато – про одних детально описано у мемуарах вищих воєначальників (Конєва І.С., Жадова О.С.), декотрі були почесними гостями кіровоградців на урочистостях з нагоди ювілейних дат визволення обласного центру від нацистських загарбників, їх фото є в експозиціях музеїв. Про Нємцевича Юрія Олександровича, який очолював 205-у Кіровоградську винищувальну авіаційну дивізію з 13 листопада 1942 по 28 квітня 1944 року, інформації дуже обмаль. Відомо лише, що він 1905 року народження, уродженець Харкова, у 1945 році став генерал-майором авіації. Був нагороджений двома орденами Леніна, 3 орденами Червоного Прапора, орденом Кутузова II ступеня (за бої по оволодінню Кіровоградом), Вітчизняної війни I ступеня, багатьма медалями. До нас дійшла єдина фотографія 1944 року, на якій Нємцевича Ю.О. зафіксовано серед льотчиків-орденоносців після завершення Кіровоградської операції. Іншу фотографію вдалося знайти в інтернеті на одному з сайтів про випускників Борисоглібського училища льочиків, яке Нємцевич Ю.О. закінчив у 1932 році. І все. У чому ж причина, що про Героя великої війни ми так мало знаємо?
Читайте також: 72 роки потому: кіровоградці вшанували річницю з дня визволення міста
У спогадах Героя Радянського Союзу Архипенка Ф.Ф, льотчика-винищувача саме з 205-ї авіадивізії., який на Кіровоградщиною збив 7 ворожих літаків, знайшов ось таке:” 205-ї авіадивізією після полковника Є.Я. Савицького командував полковник Ю. О. Нємцевич. Ми всі його любили і звали “Батею”, нерідко літав він на бойові завдання. Воював грамотно і сміливо, позивний його у повітрі був “Борода”. Але його спіткало нещастя: його дружина або бог її знає хто, підполковник, начальник зв’язку нашої авіадивізії виявилася завербованою німцями. За ним влітку 44-го на аеродром Трускавець прибув транспортний літак. Попрощався він зі старими льотчиками і його відвезли до Москви. Пізніше він був посланий на Далекий Схід, де продовжив службу і дійшов до генерала“.
Його доповнює подробицями інший Герой Радянського Союзу з цієї ж дивізії Лусто М.В. (цитується за книгою Мариинский Е.П. Я дрался на «Аэрокобре». — М.: Яуза, Эксмо, 2005):”Начальником зв’язку дивізії була майор (а не підполковник як у Архипенка –В.Д.) Сіма (прізвища її ніхто не знав). Дуже красива, молода, навіть за поняттями пацанів-льотчиків, жінка з розкішними жіночими формами. Подейкували, що вона була ППЖ самого командира дивізії Нємцевича. Цю Сіму ніхто в дивізії не любив за її самодурство, презирливе ставлення до всіх нижчих за званням — красуні, мовляв, все дозволено… Коли плацдарм стрімко заглибився до Кривого Рогу, її послали на «У-2» на розвідку аеродромів… Його підстрелили, може бути, з простого автомата. Озброєння у них — по пістолету у льотчика і у Сіми. Сіма вирішила відразу здатися в полон, і вже на наступний день радіостанція Кіровограда передавала її звернення до радянських воїнів, і зокрема до командира і льотного складу 205-ї винищувальної авіаційної дивізії. Вона говорила, як її добре зустріли, як зручно розмістили, і взагалі на всю розхвалювала гітлерівців. Льотчики не сумнівалися, що її зустріли добре, враховуючи розкішні форми цієї жінки. Після її виступу по радіо більше про неї нічого не було відомо, однак ніхто не сумнівався, що вона змогла «влаштуватися». Гірше справа обернулася для командування. Командира дивізії полковника Нємцевича тут же зняли з посади і відправили в глибокий тил начальником, як говорили, школи початкового навчання…“
Чомусь приєднався до хору заочних післявоєнних суддів С.Ситник, а відповідно і її чоловіка Нємцевича Ю.О. і тричі Герой Радянського Союзу І.М.Кожедуб, який воював у кіровоградському небі, але зовсім у іншій авіаційній дивізії. У своїх спогадах, посилаючись на Ф.Ф.Архипенка, він писав:”Взагалі ж німецькі агенти часто проникали у фронтові авіаційні частини. Ф.Ф.Архипенко розповідав, як командир дивізії полковник Ю. О. Нємцевич – грамотний бойовий офіцер, нерідко брав участь у бойових вильотах і мав на особистому рахунку кілька збитих літаків противника під Сталінградом, зійшовся з жінкою, яка, за її словами, “натерпілася від німців”. Вона до сліз проймала слухачів розповідями про безчинства загарбників, відгукувалася на будь-яке прохання, часто підміняла дівчат-зв’язківців. Брала вона участь у переговорах з льотчиками, які перебували на бойовому завданні, – чого не зробиш з добрих спонукань, – а незабаром стала начальником зв’язку дивізії”.
Отже, як писав Олександр Дюма (старший), “Cherchez la femme!” (Шукайте жінку!). Якщо вірити льотчикам-героям визволення Кіровоградщини, їх улюблений командир “Батя” став жертвою чи то німецької розвідки, агентом якої нібито була його ППЖ (похідно-польова дружина) , чи то її зради і здачі німцям у полон. Напевно, саме з-за цього ні Архипенко, ні Лусто, ніхтось інший з героїв-льотчиків не контактували з «Батею», побоюючись відповідальності за зв’язки з членом сім’ї «ворога народу».
У 2013 році на сторінках тижневика “Украина-Центр” я намагався простежити долю начальника зв”язку 205-ї винищувальної авіаційної дивізії майора Ситник Сіми Захарівни (можна прочитати – http://uc.kr.ua/podlavojna/). Навів документи, що майор Ситник Сіма (Серафима) Захарівна, 1912 року народження, уродженка Кіровоград, 29 жовтня 1943 року була підбита на літаку У-2 над територією, зайнятою противником в с. П’ята Миколаївка Петрівського району Кіровоградської області, вважається загиблою того ж 29 жовтня 1943 року. У графі про родичів загиблої значиться її чоловік – полковник Нємцевич Юрій Олександрович, командир 205-ї авіадивізії (польова пошта 10211). Отже, вона була законною дружиною Нємцевича Ю.О, а не якось вигаданою двома його колишніми підлеглими випадковою жінкою. З документів про нагородження Ситник С. З. бойовими нагородами можна дізнатися, що у Червоній Армії службу вона розпочала з 1932 року. Брала участь у радянсько-фінській війні 1939-1940 рр. З 22 червня 1941 року на радянсько-німецькій війні – спочатку командиром роти і батальйону окремого полку зв’язку 21-ї армії Південно-Західного фронту, а потім 205-ї винищувальної авіаційної дивізії, командиром якої був її чоловік. Мала три важкі поранення. За мужність і героїзм у боях з гітлерівськими загарбниками була нагороджена орденами Червоного Прапора (1941 рік) і Вітчизняної війни 2 ступеня (1943 рік). Отже, не була випадковою на тій страшній війні наша землячка, не відпочивала вона на перинах у бліндажі, не пускала шмарклі в хустинку, а несла бойову службу.
Віднайдені істориками документи, у тому числі ті, що донедавна зберігалися за великими замками у надто засекречених архівах дали змогу пролити світло на долі як Сіми Ситник так і командира 205-ї Кіровоградської винищувальної авіаційної дивізії Нємцевича Ю.О.
Ось два листи Нємцевича Ю.О. на ім’я Сталіна, які зберігалися в “Особливій папці” і оприлюднені на сайті «Документи радянської епохи», з яких певною мірою можна зрозуміти ситуацію, що склалася з його дружиною, а відповідно і з ним самим.
Лист перший.
“Дорогий, рідний Йосип Віссаріонович! Багато горя я бачив і пережив за два з половиною роки війни з дикою зграєю озвірілих гітлерівців, а зараз до всього на мене впало ще одне моторошне, дущу роздираюче горе особисте. Може моє прохання і взагалі лист з такого приводу до Вас не гідні фронтовика-офіцера, малодушне, але безглуздість випадку, екстраординарність ситуації і душевні переживання пробачать мені це. Моя рідна, палко кохана дружина, одна з небагатьох жінок нашої батьківщини, яка досягла в армії на стройових посадах звання майора і нагороджена двома бойовими орденами і медаллю, потрапила в лапи до німців. Майор Ситник Сіма Захарівна, начальник зв’язку 205 винищувальної авіаційної дивізії 7 винищувального авіаційного корпусу РГК (діє у складі 5-ї повітряної армії 2-го Українського фронту) 26 жовтня виїхала на плацдарм на правому березі Дніпра у район міста П’ятихатки. Мета – повірка дивізійної радіостанції наведення, збір підтверджень про збиті літаки і приватний мотив – бажання з першими частинами вступити в м.Кіровоград, звідки вона родом і де залишилися, не встигнувши евакуюватися, її батько і мати. 28 жовтня я отримав наказ перебазуватися на аероузел П’ятихатки, куди і прилетів. 29 жовтня, будучи у цьому районі, Ситник побачила сідаючі на аеродром літаки “Аерокобра” і приїхала на точку. За три дні вона втомилася, у машини лопнула ресора і вона попросилася злітати на У-2 в Козельщину, на стару точку. Я просив цього не робити, тому що за У-2 ганяються Мессершмітти. Але Ситник української породи, її важко переконати. Особисто проінструктувавши льотчика-старшину Скалія, давши йому курс не відразу на Козельщину, а спочатку на Солошино, оскільки маршрут проходить близько до переднього краю, я випустив літак. Це була остання мить, коли я бачив свою голубку. На точку вона не прийшла. З допомогою командування 5-ї повітряної армії (генерал-лейтенанта Горюнова і генерал-майора Ізотова), шляхом пошуків (добровольців знайшлося багато, всі її любили і поважали) ми знайшли залишки згорілого літака. Через наземні війська і місцевих жителів встановлено: 29 жовтня близько 17.00 над селом Пята Миколаївка (35 км південно-східніше Кременчук, початок плацдарму, село Деріївка, 13 км, південно-західніше від Деріївка с. Пята Миколаївка) з’явився літак У-2, почав робити віраж з метою, очевидно, відновлення орієнтування. Як він туди потрапив, для мене є загадкою, льотчик цим маршрутом літав 5-6 paз, єдина версія, що їх ганяли «Мессерщмідти» і вони відхилилися від маршруту. Із села літак був обстріляний сильним рушнично-кулеметним вогнем і підбитий приземлився. 31 жовтня село було зайняте нашими частинами і ми встановили, що літак приземлився і впав біля самих городів, від цього Ситник, напевно, вдарилася і тимчасово втратила свідомість, а близькість будинків дала можливість німцям швидко підбігти до літака, тому застрелитися вона не встигла, і була схоплена (показання місцевих жителів). Тепер вона в полоні. Безглуздість привела її, палку патріотку, віддану дочку нашої Батьківщини в неволю, а вона в цьому не винна, її туди привезли. Втрата кожного льотчика для мене велике горе, а втрата її просто жах і особиста катастрофа. Заради спільної справи, заради Батьківщини я, звичайно, переживу, але від мене залишиться половина. Думаючи про її долю, побиваючись і сумуючи, я дійшов до думки про листа до Вас з проханням. Може моє прохання з державної точки зору і дурниця, то Ви мені вибачте, по-перше, я ще не така велика людина, а по-друге, в такому великому горі можна і дурницю скоїти.
Але я прошу, якщо це можна, обміняти її, через нейтральну країну (Туреччина, Швеція) на якогось другорядного, “миршавого” генерала.
За війну я багато вбив німців особисто, ще більше вбили їх під моїм керівництвом, а цього генерала і я особисто, і мої льотчики на “аерокобрах” виправдаємо. Ще раз прошу пробачити мене, якщо лист невчасний.
Люблячий Вас, відданий до останнього подиху Батьківщині і Вам командир 205-ї винищувальної авіаційної дивізії полковник Немцевич Юрій Олександрович“.
Лист цей надійшов Сталіну через так званий Особливий сектор ЦК ВКП(б) 26 листопада 1943 року, 2 грудня 1943 року був переадресований секретареві ЦК ВКП(б) Малєнкоаву Г.М., відомому своєю ретельністю та жорсткістю до кадрів, що відразу ж спростовує вигадки Лусто М.В. про те, що у перші дні полону, а це було наприкінці жовтня 1943 року, Сіма Ситник звернулася через німецьку радіостанцію до радянських льотчиків з похвалами гітлерівцям, тобто зрадила Батьківщині.
Другий лист полковника Нємцевича Сталіну надійшов 28 січня 1944 року.”Рідний любимий Йосип Віссаріонович! Вдруге звертаюся до Вас з листом, поскільки при занятті Кіровограда знайшов свіжі сліди моєї дорогої і гаряче коханої дружини – майора Ситник Сіми Захарівни, що потрапила в полон до німців 29 жовтня 1943 року на Задніпровському плацдармі 2 Українського фронту. Бажання дізнатися про батька, матір і нашого сина, які не встигли евакуюватися з Кіровограда в 1941 році, змусили Ситник вказати адресу рідних, німці з Умані привозили її до Кіровограда. У Кіровограді Ситник написала мені листа; використовуючи тисячний збіг людей виголосила промову. З-за рідних і жителів передмістя Кіровограда-Кущівка Ситник пропозицію партизан звільнити її відхилила. Поводиться вона гідно і дуже мужньо, весь Кіровоград її знає, бачив у полоні у всій формі, з орденами і чув її мови. Я прошу партію і уряд, якщо в державних інтересах зараз обмін зробити не можна, то хоч зробити попередження про обмін після війни, щоб зберегти її життя, життя матері і сина, яких відвезли разом з нею до Німеччини. Таких мужніх жінок, як вона, страшно втрачати не тільки мені, а і всій нашій Батьківщини”.
З листа зрозуміло, що відразу після визволення Кіровограда Нємцевич розшукував у місті хоч якісь сліди перебування дружини. І він їх знайшов. Мешканка міста передала військовим листа, який написала для свого чоловіка Ситник Сіма. Копія цього листа долучена до листів Нємцевича Сталіну. Варто зазначити, що у 1943 році німці досить лояльно ставилися до захоплених у полон радянських льотчиків, проявляли до них елементи співчуття, тож Сіма мала змогу написати свій лист з 6 по 11 листопада 1943 року, він не був вилучений охороною.
“Німці p автоматами і гвинтівками, стріляючи куди попало, підбігли і схопили нас. Грубо відібрали планшети, зброю, ремені, все що було в кишенях. Я відштовхнула від себе, коли один з них, хотів лізти в кишені, і сказала, що не дозволю так зі мною поводитися, я є старший офіцер. Почувши жіночий голос, вони пороззявляли роти і чутні були окремі вигуки “зіе іст фрау”. Повели нас в штаб. По дорозі я непомітно зжувала ту синеньку книжечку з усіма позивними, ти знаєш. У планшеті у мене була карта з нанесеною лінією фронту на нашій ділянці, інструкція з організації зв’язку в авіаз’єднанні і мій блок-нот, в якому нічого не було написано, крім твоєю рукою зведення Сов.Інформбюро. Посвідчення моє моє кілька разів брали і потім повернули. Впали ми на самій передовій, так що знищити це все мені не вдалося. У штабі дивізії в Онуфріївці нас допитували. Я з самого початку на всі службові питання відповідати відмовилася, і так на всіх допитах. Скалія допитували окремо, не знаю, що він говорив, але мені потім на одному з допитів говорили і нумерацію полків, і прізвища господарів точок, хоча і не точно, але все ж. Я на всі питання мовчала або відповідала – “не знаю”. Зараз в Умані я. З аеродрому Борисівка під Олександрією, я летіла на літаку “ВЕ-34”. Перед вильотом над аеродромом з’явилася “Аерокобра” і низько, низько кола дві зробила з красивими віражами. По ній сильно били зенітки, але вона ще раз похитала крильцями, ніби мені на прощання, і полетіла. Я заливалася сльозами, це було 30 жовтня вранці. Зараз кажуть, що мене відправлять до Німеччини у табір військовополонених. Прошу, благаю, ну що хочеш те і зроблю для тебе, викупи або проси Уряд, невже вони мене не зможуть обміняти раніше, адже зрозумій, рідний мій, що Валерчик (це їх синочок – В.Д.) і рідні живі, тож і нам потрібно себе берегти. Я своїй Батьківщині ніколи, нічим не зраджу, нехай навіть мені загрожуватиме смерть. Рідний мій, життя моє, невже я не заслужила перед батьківщиною, щоб мене швидше обміняли, щоб я не тужила в полоні. Для мене це все нове й жорстоке. Поки я ще знаходжусь на рідній землі, хоча й важко, але не так, а як згадаю за Німеччину …. Ой ….Якщо мене і всі забудуть, то ти, заради всього дорогого, чистого, щирого, рідного і неповторюваного збережи про мене світлу пам’ять і ніколи не забувай, де я перебуваю.Мені здається, що ось-ось серце розірветься. Щохвилини я втішаю себе, що ми повинні бути разом, це зміцнює мене, сила і терпіння знову припливають до мене. Прошу тебе дуже, все те, що тобі зайве, залиш на Кущівці. І мої всі речі теж залиш. Не полінуйся, візьми все збери, акуратно запакуй. Дивись, листи потрібні залиш собі, а решта і адреси всіх рідних (в моєму блокнотику) залишиш рідним моїм. Дивись, бережи мій партквиток, добре, що я його не взяла, а то пропала б. Ордени і погони ношу і зняти відмовилася і ніколи не зніму, сказала сміливо в присутності великих чинів, що це моя честь і самовідвага, проявлена в захисті святої моєї Батьківщини і оцінена урядом. Всі вони переглянулися, посміхнулися і нічого не сказали. На запитання: “Хто ж все-таки переможе, Німеччина чи Росія?”. Звичайно, Радянський Союз, відповіла я. “Але чому така впевненість і завзятість?” Ми виховані відстоювати правду і вірити твердо в неї. Загалом, допит щодня. Але передай всім, що я не посоромила землі радянської. Прошу тебе, допоможи рідним і Валерчику. Мої нові чоботи візьми, і чоботи, що носила, перешиті, побережи. Я зовсім боса зараз. Може, буду жива так і носити нічого. Загалом, рідненький мій, зроби так, щоб все було добре. Бережи себе для Валерчика. Цілую тебе міцно, завжди твоя Ляля.
11 листопада 1943 року».
У книзі-спогадах “Дорогами війни”, написаній колишнім стрільцем-радистом 955-го штурмового авіаційного полку 306-ї штурмової авіаційної дивізії Паутовым Анатолієм Івановичем, який перебував у німецькому полоні, є епізод про поведінку Сіми Ситник у неволі:”Німці відразу ж стали посилено її “обробляти”. Дали зрозуміти, що за втрату секретних матеріалів, у своїх їй “не поздоровиться”. Її порівняно добре годували. Влаштували побачення з сином і матір’ю, які, як виявилося, жили недалеко звідси – у Кіровограді. Треба віддати належне, баба вона бойова. З німцями вели себе мужньо, навіть зухвало”. Дійсно, у гітлерівців були чіткі плани щодо Ситник. Вони повезли її з Умані до Кіровограда, дозволили спілкуватися не тільки з рідними та синочком Валерчиком, а й мешканцями міста, намагаючись таким чином її скомпрометувати. До листів Нємцевича Ю.О. Сталіну також долучено копію виступу Сіми у Кіровограді. Виступ такий дійсно був на площі у центрі Кіровограда, що зафіксовано у зведенні управління НКГБ по Кіровоградскій області відразу після визволення міста. У щоденнику письменника-фронтовика Олеся Гончара, який бійцем-мінометником 222-го гвардійського стрілецького полку 72-ї гвардійської стрілецької дивізії визволяв Кіровоградщину, є запис за 29 січня 1944 року (рос. мовою):”Рассказ: в Кировограде немцы поймали нашу летчицу. Идет молодая, красивая, вся в орденах. Ведут городом. К ней полицаи с тротуара, гнусно ругаясь:
- Это ты, сякая-такая, нас прилетала бомбить?
- Пошел вон, шмаркач, продажная шкура!
Он ничего и ответить не мог. На улице к населению обращается:
—Братья и сестры, потерпите еще немного, наши близко, скоро-скоро придут!”.
Гітлерівці планували скомпрометувати Сіму та налаштувати проти неї, жителів Кіровограда, повідомивши, що Ситник – це одна з тих радянських льотчиків, які нещадно бомбардували місто, незважаючи на жертви серед мирного населення. Дехто з кіровоградських краєзнавців стверджує, що полонену радянську льотчицю у Кіровограді гітлерівці розстріляли. Якщо мається на увазі Сіма Ситник, то це не так.
Після такого виступу гітлерівцям не залишалося нічого іншого як передати її до СД/гестапо, звідки тільки дві дороги – негайна страта чи мученицька смерть у концтаборі для ворогів рейху. Проте співробітники розвідслужби люфтваффе зробили по-іншому. Вони на спеціальному літаку вивезли її з Кіровограда разом з матір’ю та сином Валерієм до м.Ліцманштадт (нині Лодзь, Польща), де був табір для військовополонених-льотчиків.
У книзі німецького історика Й.Хоффманна “Історія власовської армії”, виданій ще в далекому 1990 році і активно критикованій у нинішній Росії, були вперше опубліковані сенсаційні і невідомі читачам на території тодішнього СРСР матеріали про співпрацю радянських військовополонених з гітлерівцями на базі підтримки ідеї російського визвольного руху антисталінської орієнтації. У книзі вказано, що “знайшла шлях до співвітчизників майор-орденоносець Серафима Захарівна Ситник, начальник розвідки 205-ї винищувальної авіаційної дивізії”.
Ситуація розвивалася наступним чином. Коли у відповідь на пропозицію прямо співпрацювати з німецькою розвідкою і підтвердити вже відому інформацію про командний склад 205-ї авіадивізії Сіма відповіла відмовою, до справи підключилися пропагандисти з оточення генерала-зрадника Власова. Вони переконували її у тому, що радянська влада її постійно обманювала, адже начальник політвідділу дивізії, посилаючись на перевірені дані особливого відділу СМЕРШ (військова контррозвідка), переконував, що не треба розшукувати рідних і синочка, тому що гітлерівці їх вже вбили, а вони насправді живі і завдяки німцям поруч з нею. Не виключено, що після таких “виховних бесід” та погроз роз’єднати з синочком і матір’ю Сіма погодилася підписати відозву “До російських жінок і дівчат!”, поширену над лінією фронту, плануючи таким чином приспати пильність наглядачів і втекти разом з матір’ю та синочком. А може і не було такої її згоди, а просто надрукували у власовській газеті “Наші крила” її фото з синочком та матір’ю з заздалегідь написаним текстом, що за задумом гітлерівських фахівців по психологічній обробці населення, повинно було деморалізувати радянських льотчиків та її чоловіка, посіяти у їх душі сумніви у правоті боротьби з гітлерівцями. Будь-яких інших документальних доказів активної “ворожої діяльності” Сіми Ситник, про яку писали у своїх спогадах вчорашні її товариші по службі у 205-й авіадивізії Архипенко Ф.Ф. і Лусто М.В. та розповідали тричі Герою СРСР Кожедубу І.М. підлеглі її чоловіка Гулаєв М.Д., Бекашонок М.В., якого вони називали «батею» і яких він представляв до звання Героїв, не знайдено. Довідка Міністерства оборони СРСР від 24 липня 1956 року визнає її загибель при виконанні бойового завдання 29 жовтня 1943 року, але це не так.
У книзі одного з діячів власовського руху Фреліха С.Б. “Генерал Власов: Русские и немцы между Гитлером и Сталиным” є епізод про зустріч автора з Сімою Ситник:”Льотчик (не була Сіма льотчиком – В.Д.) майор Серафима Захарівна Ситник, відома під кличкою Сімочка, високого зросту, красива, самовпевнена жінка років тридцяти. Її літак був збитий у повітряному бою. Вона змогла врятуватися на парашуті, але при цьому була важко поранена. Вона ходила ще в своїй радянській формі з майорськими нашивками і з трьома орденами на грудях, Вона була начальником Розвідувального Відділення 205-ї Дивізії винищувачів. Та обставина, що німці привезли до неї її матір і п’ятирічного сина із зайнятих областей, привело її до Власова. Вона провела декілька вечорів з ним і його супутниками, грала на гітарі і співала приємним голосом. Від неї я вперше почув загальновідому солдатську пісню часів Другої світової війни у Червоній армії «Землянка». Мати Сімочки була простою селянкою, яка говорила, те, що думала … Так, вона сказала мені, хрестячись при цьому: «Господь нагородить Сталіна, Господь дасть йому здоров’я і успіх. Адже це він зробив з моєї Сіми льотчика і офіцера. Не будь Сталіна, вона б тепер доїла корів і вивозила б гній! ». Про себе я думав: швидше за все при цьому Сімочка була б щасливішою, ніж ставши майором. Кінець Сімочки був сумним. Через поранення її перевели в пропагандивну частину, і вона стала жертвою німецької провокації. В Мазурських лісах (це територія Польщі – В.Д.) , як припускали, діяли партизани. З Сімочкою заговорили німецькі агенти, які видавали себе за радянських партизанів. Сімочка повірила цьому обману (тобто пішла на контакт з “партизанами” – В.Д.) і за це заплатила життям...” Цей епізод ще раз підтверджує що Сіма Ситник не підкорилася долі, а, як вона написала в останньому листі Нємцевичу Ю.О., “не посоромила землі радянської”.
Якби вона дійсно займалася активною ворожою діяльністю на шкоду СРСР у лавах власовської армії, радянська розвідка доповіла б Сталіну про негідну поведінку дружини радянського командира авіаційної дивізії, тим більше, що «справа Нємцевича» все-таки була під його контролем. 12 квітня 1944 року за його резолюцією щодо командира 205-ї Кіровогралської винищувальної авіадівізії було прийнято рішення – командуванню ВПС наказувалося перемістити його по посаді.
Наприкінці квітня 1944 року полковника Нємцевича Ю.О. було звільнено з посади командира 205-ї Кіровоградської винищувальної авіадивізії і направленно зі значним пониженням в тил на посаду заступника командира з льотної підготовки авіабригади у Приволзькому військовому окрузі. Але вже у лютому 1945 року він був призначений командиром 250-ї винищувальної авіаційної дивізії у складі 9-ї армії Далекосхідного фронту. Зрозумло, що без Сталіна, який знав усе про Нємцевича, це призначення не відбулося б. У серпні-вересні 1945 року 250-а винищувальна авіаційна дивізія під командуванням Нємцевича Ю.О. брала участь у радянсько-японськой війні, він отримав звання генерал-майора. Після завершення війни Нємцевич продовжував командувати дивізією у складі Приморського військового округу, але у 1947 році його, бойового генерала у віці всього 42 роки, відправили у відставку. Помер він у 1956 році. Чи не стала причиною такої ранньої смерті довідка з Міністерства оборони про визнання загиблою його дружини.Може, його живила віра у те, що вона із сином десь живе і рано чи пізно вони знайдуть одне одного?
Якщо допустити, що Сіма Ситник залишилася живою, то неодмінно потрапила б у поле зору радянських спецслужб, що полювали у післявоєнні роки за колишніми громадянами СРСР, які прислужували гітлерівцям і якимось чином проявили себе. Але у так званій “Розшуковій книзі МГБ/КГБ” її прізвища не було. Ймовірно, що саме Сталін за наслідками розглядів листів Нємцевича Ю.О. коригував його долю
Василь Даценко, історик- краєзнавець для Першої електронної