Важливо

Її сонця схід. Історія про дівчину-прикордонника з Кіровоградщини

Складна ситуація на сході України показала, що жінки та дівчата, не менше ніж чоловіки  вміють боротися, вміють бути сильними, особливо там, де поруч йде війна, де взамін підборів і спідниць – бронежилет, берці, спецформа. Ця історія буде про раніше звичайну дівчину філологічного факультету КДПУ ім. В. Винниченка, яка глибоко в душі не мріяла бути вчителем чи педагогом, вона вчилася, читала, здавала іспити, але на кінець 5-го курсу почала інтенсивну фізичну і моральну підготовку до служби.

Після закінчення вишу у 2013 році Світлана Савчук за покликом серця (хочеться підкреслити!) розпочинає службу в навчальному центрі Державної прикордонної служби України с. Оршанець (Черкаська обл.). Півроку казарми та підготовки стали підґрунтям для майже дворічної служби в Львівському прикордонному загоні (ВПС «Грушів» та «Павловичі»). Неодноразово Світлана подавала свою кандидатуру, щоб відправитися у зону АТО, але всі пропозиції були відхилені з єдиним поясненням – «ти ж дівчина, жінка».

Врешті-решт наполегливість була виправдана, через деякий час (кінець весни 2015) вона змінює вже свій рідний і спокійний Львів на складний та тривожний Маріуполь Донецької області.

Перед відправленням на службу Світлана відкрила свою душу словами. Вона написала білий вірш про події в Україні під назвою «Для тебе, для мене, для України». Це була її біль і її надія на краще з Божою милістю, любов до людей, до воїнів світла, які переможуть війну.

Зараз дівчина працює у прес-службі Донецького прикордонного загону, вона пише статті, бере інтерв’ю, висвітлює події діяльності загону також веде оперативно-службову діяльність.

«Хвилюють мою душу історії звичайних людей, солдат, дітей. Я ніби віддаю частинку себе у письмі, живу тим. Буває приходиш додому втомлена, але разом з тим переповнює почуття чогось великого, що ти недаремно витратив час, вписавши людину в сторінку історії, щоб про неї не забули. Іноді, чесно, було страшно, потрапляли під обстріл, були хвилювання», – ділиться Світлана.

Вдома, у Малій Висці, на неї чекає мама, сестра з ріднею. «Мама вже звикла до такого ритму мого життя. на останній зустрічі я прийшла до неї у формі і з букетом її улюблених хризантем. Побачивши мене, було море сліз, але радісних…» – говорить дівчина.

Історію творить кожен по-своєму, хорошими чи поганими вчинками. Але перебувати на війні (як гірко це звучить), бачити всю реальність не з телевізора чи з розповідей – дійсно непросто. Щоб розповісти про людину не треба гучних оплесків чи нагород, простими словами можна виразити підтримку та співпереживання, десь дружню гордість.

«З цими подіями, надзвичайними людьми-героями включаєшся у свій політ, у письмо, не примушуючи, а пишучи від душі. Це і є задоволення. То класно!», – ділиться Світлана, бо це і є її сонця схід.

Особисто висловлюю свою подяку. Світланко, бажаю тобі й надалі  творити свою історію.

Аліна Каплій для Першої електронної газети


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*