Важливо

Як починався Євген Маланюк

1 лютого виповнюється 120 років з дня народження Євгена Маланюка. Більше знаємо як поета. Але він явно недооцінений нами як блискучий есеїст літературно-критичного, літературознавчого та культурологічного спрямування. Його проникливість в суть аналізованих явищ гідна подиву. Його естетичні оцінки бездоганно точні – всі вони витримали іспит часу. Його есеїстичний спосіб висловлювання, його стилістика породжує враження, подібне до того, яке отримуєш від довершених художніх текстів – настільки красиво вони зроблені. І то лише наша вина, що ми так рідко, так дуже рідко звертаємося до нього як до мислителя, так мало вдумуємося у ті інтелектуальні скарби, котрі він залишив нам. А взяти у Маланюка можна ой як багато…

Два томи його «Книги спостережень», що були видані в Торонто (1962, 1966) лише частково відтворені у нас. До того ж більшість творів його «прози» (так він називав свою есеїстику) недостатньо проінтерпретовані, фактично не прочитані літературознавчою наукою – нам взагалі ще треба навчатися розпоряджатися нашими духовними скарбами, доносити до суспільної свідомості, робити їх активними чинниками нашого духовного життя.

Мені випало щастя консультувати докторське дослідження Леоніда Куценка, який протягом 90-х років відкривав нашому народу Євгена Маланюка. З’являлися стаття за статтею, книга за книгою. Леонід Васильович буквально ліпив скульптурний образ чи не найбільш енергетичного українського поета ХХ століття, який, водночас, був і чи не найбільш проникливим нашим інтелектуалом, до розуміння якого нам ще підніматися і підніматися…

На жаль, трагічна випадковість перервала життя видатного літературознавця, який так багато зробив для того, щоб відкрити українському народу творчість одного з його найкращих синів.

Серед багатьох архівних знахідок Леоніда Куценка особливий інтерес викликає одна –  «випускний» літературний твір за 6 клас Єлисаветградського реального училища, написаний Євгеном Маланюком. Для того, хто уважно прочитає текст цього учнівського твору, стане зрозумілим характер небуденної обдарованості мабутнього поета та есеїста.

Ось цей текст:

«2 мая 1913 года

Письменная работа по русскому языку ученика шестого класса Елисаветградскаго Земского Реальнаго Училища Маланюка Евгения

Значение Жуковского в русской литературе

Под термном «романтизм» разумеют то общественно-литературное настроение, каторое начинает господствовать в конце XVIII и начале XIX веков на Западе.

Романтизм был ярким протестом против рассудочно-холодной «философии разума» XVIII в. Своей искренностью, религиозностью и стремлением к природе (переходящей в крайность, напр., у Руссо). Хотя у разных писателей это настроение различно выражалось. Одни вдавались в крайности, и их поэзия была мрачной, бурной, непримиримой, напр., у Байрона, другие же, наоборот, были светлыми идеалистами-«романтиками» (последний тип поэтов выведен в лице Ленского в «Евг. Онег.» Пушкиным).

Жуковский уловил в этом литературном настроении только светлое, только примиренное, и поэтому в его произведениях такая глубина доброты, искренности и одухотворенной, мечтательной грусти. Все это было следствием особенного душевного склада В.А. Жуковского. Знакомя русское общество с романтизмом, он показал его в таком светлом ореоле красоты, в такой упоительной гармонии, что Пушкин впоследствии надписал к портрету Жуковского искреннее 5-ти стишие:«Его стихов пленительная сладость…»

В своих произведениях Жуковский высказал новый взгляд на поэтическое творчество, совершенно не похожий на тот, который был до него. Он смотрел на поэзию, как на «религии небесной сестру Земную», и потому творчество его было нечто высокое и знаменательное; поэтические произведения его не были «вкусным лимонадом», а имели уже окраску тех «звуков сладких и молитв», которыми характеризовал Пушкин поэзию.

Личная жизнь Жуковского имела много грустного, даже трагического: несчастная любовь к М. Протасовой, (оставившая в его сердце навсегда застывшую скорбь), смерть друга – А. Тургенева, болезнь жены и наконец, почти полная потеря зрения. Все это имело отражение в его произведениях потому, что жизнь его была в поэзии и поэзия в жизни, настолько искренен он был. Грусть его не бурная и мрачная «мировая скорбь», а полная примирения, – тихая печаль, превращающаяся в упоительную мелодию над пером поэта. («Ты предо мной явилась тихо…» « Сельское кладбище»)

Миросозерцание Жуковского наибольше ярко вылилось в его произведении «Теонь и Эсхил». Здесь мы чувствуем его мягкую душу, которая была проникнута светлым оптимизмом.

Эта покорность судьбе, это христианское смирение и вера в «знакомую, но тайную страну» до конца жизни не оставляет Жуковского, и до конца жизни он не утратил своего юношески бодрого идеализма и религиозности.

О Жуковском нельзя говорить как о самобытном поэте. За немногим исключением, его сочинения представляют из себя переводы и заимствование, но эти произведения настолько проникались собственным духом Жуковского, что зачастую, будучи верны с подлинником в деталях, они по духу были оригинальными произведениями. Может быть, благодаря переводам, Жуковский не стал национальным поэтом; это усиливалось еще и тем, что он переводил произведения только сродные по настроению с настроением собственной души. Поэтому такие переводы одухотворялись искренним вдохновением самого Жуковского (баллада «Людмила» и «Ленора» Бюргера).

Прибавить к сказанному красивый, гибкий язык его баллады и элегий, доведенный почти до совершенства и не похожий на тяжение стиха Ломоносова и Державина, выразительность и гармоничность стихов, мы поймем, как понимали и любили читать его современники, как ценили они этого доброго, гуманного поэта, рассказавшего и пересказавшего им так много красивых сказаний, познакомившего их с западной литературой, переведенной красивыми, звучными стихами. Наконец подбор этих произведений был таков, что читавшая публика проникалась светлым миросозерцанием, Жуковского, его идеальной , чистой душей, сквозившей в каждом произведении, его религиозностью и порывам устремления к идеалу «в знакомой, но тайной стране», сознание о которой должно примирять человека с сырой и не всегда хорошей действительностью.

Не смотря на то, что Жуковский был не самобытным писателем, он навсегда оставил светлую память возвышенного романтика в русской литературе. Его произведения воспитывали современную молодежь, у него было много подражателей. А в то время, когда Жуковский, уже почти слепой, доживал свою последнею, лебединую песнь, подымалось новое Солнце России – первый национальный поэт – Пушкин.»

Цей твір перевіряли три викладач: він мав бути бездоганно точно оціненим. Шість учнів із класу отримали двійки. Жодної відмінної оцінки і лише три четвірки. Євген Маланюк отримав четвірку. Я бачив цей рукопис – там не було жодного виправлення, котре стосувалося граматичної чи стилістичної помилки. Тільки в кількох місцях були якісь підкреслення хвилястою лінією – вочевидь, той, хто перевіряв, відзначав для себе якусь думку, висловлену юним Женею Маланюком.

Знайшовши цей рукопис  в архівах Єлисаветградського реального училища, Леонід Куценко передрукував його на друкарській машинці і, не вказавши автора, дав його прочитати доценту кафедри російської літератури Зої Вікторівні Торговець. При цьому попросив поділитися своїми враженнями стосовно того, яку освіту, на її думку, отримав автор цього твору. Вона відповіла: такий твір міг би написати талановитий випускник філологічного факультету. І справді, вражає уміння 16-річного учня 6-го класу реального училища в невеличкому творі дати такий точний міні-портрет російського поета.

Але справа не лише в природному інтелектуалізмі юного Маланюка, його, скажемо так, талановитості «від Бога». Справа ще в тому високому рівні гуманітарної освіченості, яку отримували учні Єлисаветградського реального училища.

Леонід Куценко у книзі «Dominus Маланюк: тло і постать» детально дослідив рівень власне літературної освіти у цьому навчальному закладі. Це був вражаюче високий рівень. Випускники реального училища, як правило, готувалися в майбутньому стати інженерами. Проте, разом з ґрунтовними фізико-математичними та природничими знаннями, вони отримували чудову мовно-літературну, гуманітарну підготовку. Сучасній шкільній освіті є багато чого переймати з досвіду Єлисаветградського реального училища, яке на той час вважалося одним із кращих на півдні Російської імперії. Наведу лише кілька прикладів, взятих із книжки Леоніда Васильовича «Dominus Маланюк»

Директором училища був Михайло Завадський, автор підручника з російської літератури, яким користувалися в навчальних закладах всієї імперії.

Серед викладачів словесності були професор, завідувач кафедри Новоросійського (Одеса) університету, всесвітньо відомий учений Віктор Григорович (щоправда, Женя Маланюк, приїхавши в Єлисаветград на навчання зі свого Новоархангельська, його вже не застав) та улюблений учень О. Потебні, теж відомий учений Василь Харцієв.

Важливо відзначити, що протягом року учні цієї технічної гімназії виконували 10 письмових робіт. кожний твір рецензувався, і не одним учителем.

Величезна увага приділялася позакласному читанню. Для цього створювалися відповідні умови. Питання про позакласне читання розглядалося на педагогічній раді училища. Ось один із пунктів рішення педради: «Освободить каждого из преподавателей-руководителей (тобто викладачів, яким було доручено керувати позакласним читанням учнів) од шести недельных уроков» (!) та встановити за керівництво «вознаграждение не менее 450 рублей в год». Це при тому, зауважує Леонід Куценко, що вчитель за рік отримував 1000–1200 карбованців.

Євген Маланюк – яскравий приклад тієї високої літературної освіченості, яку здобували учні Єлисаветградського реального училища. Не було б тієї освіти, то, швидше всього, ми б і не мали поета та неперевершеного есеїста-мислителя Євгена Маланюка…


Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*