Наше життя формується думками. І від того, що ти почув, дізнався або прочитав, залежать твій досвід, рішення і дії. Перша електронна газета разом із Книгарнею “Є” у Кропивницькому запускає проєкт “Буконі”, у якому розповідатиме про звичайних людей, яких змінили книги, про те, як любов до книжок формувала особистість кожного з наших героїв і вплинула на їхнє становлення. Перший учасник нашого проєкту – директор із розвитку мережі книгарень “Є” Андрій Домаранський. Поговорили про те, як маркер “ти шо з села?” змусив покинути читання, як вкрадені книжки стали “вакциною від втрат” та чому його власна колекція неможлива без віршів Жадана.
“Буконі” – це проєкт про магію книг і людей. Тож усі історії – це справжні розповіді прямою мовою.
Історія про те, як….
Книжки були середовищем, у якому я ріс. Цього майже неможливо уникнути, якщо ти з “глибоковчительської” родини. Образ батька у мене невідривно пов’язаний із картинкою в пам’яті: його робочий стіл спочатку пустий, а потім починає розростатися книжками в усі сторони. Від перших дитячих спогадів про тата і понині – він завжди в оточенні книжок, із яких черпає натхнення чи щось занотовує.
У мами була трохи інша натура – вона намагалася долати ці літературні піраміди. Вона роздавала книги подругам, батькам, у школу та садок, придумувала різноманітні способи, аби тільки ті стопки зникали з квартири. Водночас я ніколи не був свідком того, щоб вона забороняла купляти їх.
Моє дитинство проходило на рубежі 1970-1980 років у бабусі й дідуся в Новій Празі Олександрійського району на Кіровоградщині. Там був обов’язковий обідній ритуал, коли мені говорили: “Андрію, іди вибирай книжки”. У нашому коридорі був спеціальний загашник, де стояли три здоровенні чемодани. Дерев’яні, оббиті залізними бляшками, їх наче дістали з реквізиту якогось фільму. Відкриваєш один – і починаєш “зависати”. Бо коли книжки стають твоїм середовищем – вони запускають якусь хімічну реакцію, яка втягує тебе в читання. Нещодавно знайшов листи, які дідусь писав бабусі, і там, між описом подій у господарстві та настанов, була фраза: “Тільки слідкуй, щоб Андрій багато не читав”. Не знаю, які у нього були підстави так думати про 5-річного хлопчика. Можливо, він просто хотів, щоб я більше бігав у дворі, ніж “псував зір” за книжками. Принаймні, моя любов до читання має такий задокументований факт.
Коли я був у другому класі ми з батьками переїхали з Петрового у тодішній Кіровоград. На той момент я мав свідоме відчуття, що читати – це цікава і, головне, органічна поведінка, яка ніким не нав’язується. Одного разу вчителька попросила взяти в школу свою улюблену книжку – я приніс біологічний енциклопедичний словник. І це було щиро – я по-своєму його цінував. Досі знаю, як виглядає бабак, можу відрізнити декілька видів алігаторів і цікаво, що серед усього іншого там навіть була намальована гола жінка. Вона в той час розширила мій кругозір, тому я анатомічно вивірено підготувався до пубертатного періоду без жодного нальоту якоїсь “дворової романтики”.
Але далі була трагічна історія. Оточення не оцінило моє захоплення біологічним словником як і те, що я на математиці швидко вирішував приклади, а потім діставав “Мандри Гуллівера”. Імовірно, справа була не лише в книжках. Прикро, що в єдиній україномовній школі міста продовжували клеймити зневажливою фразою: “ти шо з села?”. Зрозуміло, що не всі вчителі та учні говорили українською, а тому це було місцем, де продовжували нав’язувати усі ці комплекси меншовартості. Із часом від такого починаєш відчувати себе мавпою у зоопарку. А тому, якщо читання не додавало “бонусів” у шкільній ієрархії, його доводилося приховувати від інших, щоб не виділятися. Так я віддалився від книжок на багато років.
Важливо усвідомити, що у дитинстві ми є самими собою. Далі – у школі та університеті – вже будуємо свій образ під запити середовища, аби почуватися в ньому комфортно. Потім, якщо всі ці комплекси не притисли тебе до землі, ти маєш можливість повернутися до себе справжнього, пустити в життя власні вподобання і зайнятися розбудовою особистості. Це природні етапи в людини, принаймні тієї, яка була травмована “совком”.
Із якогось віку я почав помічати, що повторюю модель поведінки батька. Де б він не був – вдома, у відрядженні, чи в подорожі – у нього є дивовижна манера обживати простір, створювати комфорт, і обов’язковим елементом цього ландшафту є декілька книг. Де б не був я – зі мною завжди книжка в рюкзаку. Наприклад, коли їду машиною в Київ, я точно знаю, що не буду читати в дорозі, але мені дискомфортно, якщо її немає з собою. Або збираюся у водний сплав по Черемошу – будьте певні, у моєму наплічнику точно є дві книжки. Чи читаю я їх там? Майже ніколи.
Часом мені треба вирішити якусь проблему. Наприклад, написати колонку в медіа. І певний час я шукаю правильні слова, форму подачі, ключові маркери тощо. У цьому мені допомагають книжки. Деякі містять таку концентрацію думок, що коли ти “під’єднуєшся” до цього каналу чужих ідей – це каталізує роботу мозку і він сам знаходить нестандартні рішення. Дуже сприяють цьому твори Єжи Онуха чи Тараса Лютого.
Коли дивлюся, скільки книг за рік “проковтнув” Андрій Кокотюха чи Макс Кідрук, починаю комплексувати. Я не можу так багато читати. Не через якісь банальності про зайнятість чи брак часу, а тому, що прочитане дуже глибоко мене “прошиває”. Книжки для мене – це подорож, а я не люблю подорожувати швидко. Не можна “по биріку” збігати на Кіліманджаро і повернутися через годину. Чи якщо зібрався підкорювати Деналі на Алясці, то треба отримати максимальне задоволення від місця, в якому ти опинився. Не можна приїхати в місто, побути там годину і сказати, що ти його бачив. Мені хочеться все роздивитися, пожити там, вловити більше нюансів… Те ж саме і з книжками – мені подобається бути в них довго. Тому я точно не спортсмен по читанню. Утім, в залежності від настрою, можу одночасно читати 3-5 книжок. Просто якась подорож книжкою закінчується за декілька днів, а інша тягнеться місяць.
Я даю свої книжки читати іншим, але розумію, що може зараз бачу їх востаннє, бо мені їх частенько не повертають. Щоб мене не мучила туга за втраченими книжками, я завів собі екслібрис із написом “Приватна колекція Андрія Домаранського”. Тепер вже ставлю таку печатку, щоб своє можна було ідентифікувати.
У період мутних 90-х років крадіжка моїх книг стала великою трагедією. Оскільки я дуже захоплювався футболом, то мав значну кількість довідників, біографій гравців, книжки про Пеле, Лобановського, Блохіна, Платіні… Я полював за журналами, значками, вимпелами, рідкісними фото і плакатами. Деякі доводилося навіть виманювати у водіїв автобуса чи з будки охоронця перед театром. Колекція так розрослася, що мама в якийсь момент перемістила її в комірчину на сходовому майданчику. І коли грабіжники крали консервацію, вони прихопили і мої книжки. Підозрюю, що їх просто привабили гарні чемодани-дипломати, в яких вони лежали. Навряд чи хтось підозрював, яку цінність мали історичні плакати чи автентичні світлини, наприклад, Володаря Володарів Кубків 1986 року Вадима Євтушенка з Кропивницького.
Це була найбільша книжкова драма у моєму житті. Після цього я почав зовсім по-іншому ставитися до всього, що пов’язане з накопиченням. Ми ж усі часто чіпляємося за речі, стосунки, людей… Тоді я отримав таку вакцину від втрат, яка сформувала імунітет до серйозніших потрясінь.
Я абсолютно свідомий того, що не може бути ніяких книжкових порад. Навіть, коли мене про це просять. Можу розповісти сюжет книжки, але борюся зі своєю спокусою нав’язувати її комусь і обіцяти, що вона “точно зайде”. Бо книжки – це суто індивідуальна річ, яку можна підібрати лише під себе.
Якщо раптом із моєї квартири зникли б усі книжки і мені довелося знову заповнювати полиці, то першою там з’явилася збірка віршів Сергія Жадана “Життя Марії”. Вони сильно резонують із моїм внутрішнім світом. Те, про що пише Жадан – ландшафти, люди, міста, відчуття, драми – усе це я бачив і переживав також.
Серед мандрівної тематики мені близькі “Нариси Дніпра” Олександра Афанасія-Чужбинського і “Подорожі філософа під кепом” Майка Йогансена. Їхня репортажна манера показує той тип повільної експедиції, який мені найбільше імпонує.
Люблю повертатися до книжок сербського прозаїка Милорада Павича. Одна з моїх улюблених – “Хозарський словник”. Приваблюють не так сюжети, як манера оповідання і смислові конструкції. Він може писати хоч про бомбардування Бєлграда чи період Середньовіччя, але буденні речі в його творах стають магічними.
У моїй бібліотеці мають бути книжки з історії України. Інколи виникає бажання трішечки заглянути в певну епоху, щоб віднайти там щось для себе. Авторкою №1 у цій тематиці для мене стала Наталя Яковенко з “Нарисом історії середньовічної та ранньомодерної України”. Усе описано в такій манері, яка мені подобається.
І замкне цей ТОП видання Оксани Забужко “І знову я влізаю в танк”. Короткі есеї, які не просто відкривають тобі щось, а стають справжнім поворотом думки.
Це була перша історія серії спецпроєкту “Буконі”. Чекайте наступні на сторінках Першої електронної газети згодом.
Якщо ви маєте цікаву історію, пов’язану із книгами та їхньою магією – напишіть нам у Facebook або на пошту. І ви зможете стати героєм наступної нашої публікації!
Фото: Олександр Майоров, Володимир Дедей
Текст та ілюстрації: Володимир Дедей