Одним із фундаментальних прав людини є право на медичну допомогу та охорону здоров’я, закріплене в Конституції України. Держава повинна забезпечувати реалізацію цього права шляхом створення економічних, соціальних та інших сприятливих передумов. На жаль, упродовж двох десятиліть фінансування державних та комунальних закладів охорони здоров’я проводиться за залишковим принципом.
Система охорони здоров’я України на сьогоднішній час має багато проблем, які заважають як пацієнтам, так і самим лікарям.
Конституція України гарантує усім громадянам, іноземцям та особам без громадянства, які живуть на території України, безоплатну медичну допомогу. Найбільшу частину закладів охорони здоров’я в Україні складають державні та комунальні медичні заклади.
Держава не має можливості забезпечити фінансування якісної та дійсно безоплатної медичної допомоги. Більшість медичних закладів Кіровоградщини намагаються вирішити проблему своєрідним шляхом, примушуючи пацієнтів платити «благодійні внески». Наприклад, у випадках здавання речовин для аналізу медичні працівники просять здати гроші для лабораторії або внести «благодійну допомогу» за проходження УЗІ (ультразвукового дослідження) чи інших досліджень і процедур. Під час лікування на стаціонарі у багатьох випадках просять сплатити благодійний внесок. Оскільки ці гроші документуються як «благодійний внесок» наданий пацієнтом добровільно, вже не можна повернути ці гроші як незаконно сплачені.
І головне, що все це відбувається з благословення держави. Лікарі та медичні працівники збирають благодійні внески посилаючись на те, що це передбачено Законом України «Про благодійництво та благодійні організації» та Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку отримання благодійних (добровільних) внесків і пожертв від юридичних та фізичних осіб бюджетними установами і закладами освіти, охорони здоров’я, соціального захисту, культури, науки, спорту та фізичного виховання для потреб їх фінансування» №1222 від 04.08.2000 року.
Дійсно, зазначені нормативні акти дозволяють закладам охорони здоров’я отримувати благодійну допомогу для фінансування власних потреб, але цими документами таке благодійництво визначено добровільним волевиявленням тобто не є обов’язковим. Насправді ж, якщо не заплатиш, то й не отримаєш належної медичної допомоги.
Загальновідомо багато випадків коли людина не може отримати необхідну медичну допомогу у стаціонарах державних та комунальних медичних закладів, поки не сплатить благодійної допомоги та гроші самому лікарю. У випадках, коли, наприклад, людині необхідно термінове хірургічне втручання без оплати, лікар може відмовитись робити операцію, що іноді призводить до трагічних наслідків. Або ж щоб тобі вчасно поставили крапельницю, необхідно заплатити медсестрі N-ну суму, бо інакше довго не звертатиме уваги. Пацієнти називають різні суми. Наприклад, за хірургічну операцію з видалення апендициту «винагорода» лікареві коливається від 500 до 1500 гривень в залежності від лікарні. Складні операції «коштують» значно дорожче.
Зате якщо на операційному столі з вини лікаря помирає людина або смерть настає внаслідок лікарської помилки, неправильно поставленого діагнозу чи халатного ставлення до виконання обов’язків, то винних не знайдеш. У більшості випадків лікарська солідарність прикриває іноді злочинні діяння лікарів. До відповідальності притягуються одиниці.
Не відомо куди витрачаються кошти, передбачені для фінансування безоплатної медичної допомоги згідно Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Програми подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги» №955 від 11.07.2002 року, а також куди діваються ліки, які закуповуються для лікарень на ці цілі.
Не секрет, що у більшості медичних закладів є приватні аптеки, які належать головним лікарям або завідувачам відділень, де лікарі наполегливо рекомендують купувати медпрепарати. Можливо там і можна знайти ліки для безоплатної медичної допомоги?
Про забезпеченість лікарень сучасним медичним обладнанням та фінансуванням господарської діяльності – то взагалі окрема тема.
Грубо порушується й право на вибір лікаря та закладу охорони здоров’я.
Дотримання цього права в умовах бюджетної медицини вступає в конфлікт з нормативами, завантаженістю і оплатою праці лікарів та медичних сестер. Тарифні сітки і штатні розклади лікувально-профілактичних установ формуються за територіальним принципом, що дістався у спадок від радянської системи прописки: розрахунок робиться за кількістю людей, зареєстрованих на певній території. Тому відтік пацієнтів від малокваліфікованого лікаря (наприклад, дільничного терапевта) до фахівця, який має високу кваліфікацію, і з одного лікувального закладу до іншого призводить до збільшення завантаженості частини лікарів і медичних установ, при цьому ніяк не позначаючись на збільшенні їх заробітної плати та фінансуванні медичної установи.
Тому, коли пацієнт пише заяву про зміну лікуючого лікаря, він нерідко отримує, що такої можливості немає, оскільки всі лікарі гранично завантажені. Поширена незаконна практика, коли у пацієнта перевіряють місце реєстрації у паспорті та, у разі якщо він не зареєстрований в даному районі, йому відмовляють у наданні медичної допомоги або надають її за окрему плату. Хоча звичайна заява на ім’я головного лікаря медичної закладу, медичний працівник якого відмовляє у наданні медичної допомоги, може вирішити проблему.
Вирішення більшості проблем охорони здоров’я держава переклала на лікарів та громадян, змушуючи одних вимагати, а інших платити. Така державна політика призвела до укорінення корупційних схем в медицині, безконтрольності в діяльності медичних закладів, нахабства лікарів та всеохоплюючого хабарництва.
Чому ми, як платники податків, повинні постійно ще за щось платити, отримуючи не завжди якісне лікування – тим самим даючи можливість іншим наживатись на нашій біді?
Про клятву Гіппократа, принципи гуманізму та елементарного людського співчуття давно вже всі забули. Все зводиться до банальної «ціни питання».
Володимир Кудря для Першої електронної