Кілька років тому журналіст Лариса Хачідзе, поїздивши світом, зібрала достатньо жахливих фактів і світлин, щоб написати матеріал про міста-привиди.
До таких віднесла, насамперед, японську Хасіму – острівне місто, де позаминулого століття знайшли великі поклади вугілля, а потім, вибравши запаси, зреклися й розбудованої інфраструктури, й людей, котрі пустили коріння на цій землі. Тут і чилійський Хамберстон (що його ЮНЕСКО назвала музеєм – руїною під відкритим небом), де після закриття нітратного заводу тисячі робітників лишилися без засобів до існування й мусили тікати подалі з безхлібних країв. У цьому переліку, але досить умовно, і американський Детройт, колишня автомобільна столиця світу, де ще в сімдесятих роках минулого століття мешкало два мільйони людей, а сьогодні по сусідству з промисловими руїнами проживає вісімсот тисяч, і той люд швидко роз’їжджається. А на перше місце журналістка упевнено поставила нашу Прип’ять, з якої масово, в один день – 27 квітня 1986 року, виїхало п’ятдесят тисяч потерпілих від аварії на ЧАЕС мешканців. І тут-таки, в нещасливій топ-п’ятірці – селище цукроварів поблизу Липняжки Добровеличківського району…
«Перепрофілювали»
Я бував у селищі відразу після зупинки заводу, коли вулиці були ще не такими безлюдними, як нині, а люди – говіркими, обуреними, налаштованими боротися й не здаватися… Потім приїхав, коли населення скоротилося до 450 осіб (з шести тисяч). Тоді п’ятиповерхівки ще не так вражали своєю «безокістю», холодною понурістю, відчаєм. А мешканці, хоч і лишилося їх небагато, таки знаходили в собі сили вряди-годи посміхатися, вірили, що влада їх не покине, що завод одного дня гудком покличе чоловіків на зміну. Ті підуть на роботу, а в кінці місяця принесуть додому гроші, морозиво й цукерки. Районна влада нібито знайшла інвестора, котрий, зважаючи на те, що виробничі цехи, основне автоматичне обладнання вціліло й до роботи годилося, обіцяв підприємство хоч і перепрофілювати, але на роботу взяти всіх охочих.
Наступного разу я відвідав Липняжку за скаргою від тутешнього мешканця на те, що завод тихо розбирають чужі бригади, людей до об’єкту не підпускають, поводяться брутально. Так воно й було – цехи різали, влада ситуацію ніяк не коментувала, пояснюючи свою «загадковість» тим, що ситуація з ВАТ «Добровеличківський цукровий завод» давно вийшла за межі місцевої юрисдикції, компетенції. «Фіговий листок» той був прозорий, оскільки всі в районі й області знали, до каси якої відомої в країні структури надійдуть мільйони від продажу брухту. Населення на той час в селищі лишалося вже 150 осіб…
А нині їх, за переписом Липнязької сільради, рівно сто. Від заводу, до речі, – наймолодшого і колись одного з найпотужніших цукрового комбінату України – не лишилося й згадки. Від гуртожитків, теплиць, меблевого комбінату, кондитерської фабрики — купа цегли.
Несила кинути
Певно, читача цікавить, які трудові організації вижили на території селища і що, зрештою, тримає місцевих людей від переїзду. Так ось: тут працює школа, де навчаються 53 школярі. Педагогічного й технічного персоналу в одинадцятирічці 18 осіб. Є також комунальне підприємство, в штаті якого задіяно ще семеро мешканців. Дехто влаштувався в агрофірму, що обробляє тутешні землі. Кілька чоловік працюють у Липняжці – кілометрів за п’ять-сім від багатоповерхового поселення колишніх цукровиків. Серед них, зокрема, й секретар сільради Тетяна Анатоліївна Лучейко. Як і жменьці інших жителів селища колишніх цукроварів, їй роками доводиться діставатися на роботу чим прийдеться, а повертатися – в холодну, без газу, внутрішнього водопостачання й водовідведення квартиру, заходити до темного під’їзду без вікон і дверей, щодня споглядати дітище рук людських в усій його «красі». Якими такими вузлистими нитками зачепила її доля, яким примусом тримає в містечку-Титаніку, поцікавився я.
– Самій нелегко, – каже вона. – Я виросла в Новгородці. Самі знаєте, наскільки краще там нині живеться людям – газифіковане містечко, на трасі, багатолюдне, повноцінне. Перебралася сюди, бо, повірте, на той час тут було краще, перспективніше. Хто ж знав, що лишиться стояти моя чотирикімнатна квартира з хорошим плануванням в 125-квартирному будинку, де, крім мене, нині живе ще… дві сім’ї? А я не можу її кинути. От ви змогли б кинути працею нажиту чотирикімнатну квартиру?!
Одна з місцевих звичок – час від часу при зустрічі передавати один одному щасливу й оптимістичну новину про те, що, буцімто, дехто збирається купувати в селищі квартиру. Від неї поселенцям ніби на душі теплішає, бо така погудка означає, що їхній куток не самий забутий в країні та Всесвіті, а значить, – уперед до життя! От і цього разу мені розповіли, що хтось має бажання купити тут житло, яке, за однією інформацією, коштує близько… тисячі гривень за однокімнатну квартиру, за іншою, – не коштує нічого. Втім, для цього позитивного настрою об’єктивні підстави таки є. Приміром, зараз, напередодні будівництва спільного російсько-українського підприємства з фабрикації ядерного палива в Смоліному, яке за двадцять п’ять кілометрів звідси, є причини сподіватися, що сім’ям задіяних на тому виробництві працівників знадобляться оселі.
Ні продати, ні здати в оренду
— До мене якось навіть люди з Києва приїздили, – дивує інформацією сільський голова Липняжки Віктор Торовик, – і запитували, чи не можна, бува, якось продати їм будинок. А яке я маю право на те житло, хіба закон за такі оборудки мене вибачить?
Сам Віктор Володимирович, до речі, також має чотирикімнатну квартиру в селищі. Щоб отримати ті квадратні метри, немало походив у погонах, послужив і Союзу – в Іркутську, й Україні – у Первомайську, Херсоні. Та в 2004-му він купив хату в Липняжці, і відтоді прокралися в його селищну квартиру крізь вибиті вікна і двері холодні вітри. Але дві сім’ї в тій п’ятиповерхівці живуть, як можуть, і досі.
– Найстрашніше – це холод, – ділиться сільський голова досвідом виживання в умовах індустріальної кризи в окремо взятому людському поселенні. – Хоч піч топи (читач мусив давно зрозуміти, що в квартирах «останніх із Могикан» збудовані печі з виведеними у вікна або вентиляційні шахти трубами), хоч електричний побутовий прилад вмикай (електрика, слава Богові, в цих квартирах є, бо поряд розташована потужна підстанція – авт.), взимку не зігрієшся: до пояса – тепло, а вище – холодно…
Не усміхнена, розчарована…
Пересічна картина, ілюстрація селищного побуту. На «вулиці» – третє вересня, пообідня пора. Біля одного з восьми багатоповерхових будинків, де люди живуть аж у семи квартирах, жінка пере простирадло чи щось подібне (вода є, але вона подається у вуличні крани, а нагору, для приготування їжі, туалету тощо її носять цеберком). Її сусідка заносить додому сліпими східцями під’їзду дрова – готується до холодів (а чи минають вони в цих оселях бодай із настанням літа – окреме питання). Дітлахи, веселі – як і задумав Бог, гомонять біля кіоску й безтурботно ласують морозивом, цукерками. У них закінчилися уроки, а все життя – попереду. Вулицею йде вчителька. Причому, я здалеку бачу, що це саме вчителька, а не працівниця місцевого комунгоспу чи безробітна жінка. Станом на третє вересня тільки вчителі такі втомлені й пригнічені, бо їм доводиться різко зануритися у такий коловорот справ — що тільки тримайся, бідна голово! А тут не просто вчителька, а вчителька загальноосвітньої школи селища колишнього цукрового заводу…Жінка вимушено відповідає на мою посмішку.
– А чому тут радіти?! – мало не дивується Оксана Чабаненко. – Мало радісного в тутешньому житті. Чоловік без роботи. Маємо двох хлопчиків. Один пішов у третій клас, другий – у восьмий. Плани, плани…, а грошей катастрофічно не вистачає. За два роки старшого треба бодай у технікум відправити, а як це зробити з нашими статками? Тут і на зошити з підручниками не вистачає. Та ще одіж. Підготуєшся сама, збереш дітей до першого вересня, а потім латаєш дірки в сімейному бюджеті до Нового року.
Отже, причина добровільного перебування цих бідних людей у місцях, дійсно, не надто віддалених очевидна – свого часу вони поставили на карту все, щоб опинитися й оселитися саме тут, а не в Іркутську, Новгородці… А «тут» нині перетворилося майже на зону відчуження (як та Прип’ять), резервацією покинутого, малоцінного житла. Вони й хотіли б, та не можуть звідси виїхати – селище висотало з них і сили, і гроші.
– Пам’ятаю, як іще років десять тому ми могли із сусідами зібратися біля столика, погомоніти, підтримати один одного, – пригадує щасливіші миттєвості життя місцевої громади Оксана Володимирівна. – А зараз все – кожен у собі…
Сільський голова розповідає, що недавно в селищі побувала київська знімальна група. Взагалі-то кіношники робили фільм про Чорнобиль, але там, за їхнім зізнанням, все дуже позаростало, здичавіло, а тут – сліди «свіжої» руйнації.
Валерій Скороход