Переселенці на Кіровоградщині зовсім зневірились у пошуках справедливості

Люблю писати про хороші, мотиваційні, цікаві історії. Пишу про людей, які хочуть і вміють робити важливі речі. Слідкую за оновленнями в сфері реформ і намагаюся писати про складне простими словами)
Контакт: Facebook Telegram

Є життєві історії й події замовчувати які дуже складно. Тим більше, і головне, що пов’язані вони з темами надзвичайно делікатними й трагічними. Одну з таких розповіли переселенці з Донбасу, котрі нині мешкають в Олександрії. Це родина Ігоря Єгорова та Світлани Півовар, у яких у прямому сенсі вкрадено частину соцвиплат.

Непросте й строкате життя випало на долю наших героїв. Життя з переїздами й поневіряннями. Але й при тому вони не втрачають оптимізму й віри в людей, їхню чесність і порядність. Світлана – проста, відверта й комунікабельна жінка. Цікава співрозмовниця і турботлива дружина. Щиро захоплюється книгами, пише вірші, займається відновленням старих речей. Єдина біда – страждає на невиліковну хронічну червону вовчанку, тяжке системне захворювання, що підкошує її звичне сімейне життя. Через те й кілька років тому набула статусу інваліда. Часто потребує комплексного лікування,  на яке щомісяця витрачає щонайменш дві тисячі гривень.

Справжньою підтримкою й опорою по життю для неї залишається її турботливий  і люблячий чоловік Ігор, який, навпаки, не здає свої життєві позиції. Значну увагу приділяє спорту і не один раз відстоював честь Олександрії на різноманітних марафонах. Має чимало заслужених нагород. Але за фахом він лікар. Зараз працює у складі виїзної бригади на Олександрійській станції швидкої допомоги. Це грамотний і відданий справі фахівець, на рахунку якого сотні й тисячі врятованих життів… Життів гірників. Саме їм він віддав більшу частину свого життя, рятуючи з-під завалів, «витягуючи» з того світу. Понад два десятиліття Ігор пропрацював реаніматологом воєнізованої гірничо-рятувальної частини у Донецьку. За іронією долі згодом і сам вимушений був рятуватися, втікаючи від бомбардувань.

«Дружина хворіла, і такий стрес не перенесла б, – каже мій співрозмовник. – Через те майже два роки тому ми виїхали з Донецька. Тепер тулимось у чужих квартирах і відлежуємо чужі подушки… Змінили вже кілька помешкань. І так зовсім випадково потрапили до Олександрії».

Тут родина-переселенців мешкає вже рік. І, як мовиться, потихеньку прижилася. Полюбилося їм провінційне затишне містечко в центрі України і його доброзичливі та відкритті люди. І все б нічого, аби не одна прикра ситуація…

«Кілька місяців тому для покриття витрат на проживання, у тому числі оплату житлово-комунальних послуг, ми переоформляли в банку і управлінні соцзахисту адресну грошову допомогу, – говорить Світлана. – Так вимагав закон. Так і робили. Але останній раз зіштовхнулися з дивною проблемою. Заяви до Ощадбанку з чоловіком подавали одночасно, а виплати нам нарахували врізнобій. Таким чином, і «загубилася» частина компенсації».

Хто і чому недорахував жінці-інваліду кошти, – спершу вона з’ясовувала самотужки, а після того, як потрапила до лікарні, справу цю полишила. Чи варте те ще більше знівеченого здоров’я?! Однак, шукаючи справедливості, переселенка все ж поскаржилась до Кіровоградської філії Ощадбанку та на обласну гарячу лінію. Проте скарги ті справу не поправили, бо потяг вже давно пішов. Останньою інстанцію для неї стали журналісти. Вони й намагалися розібратися у справі.

І що з’ясували? В Олександрійському міському управлінні соцзахисту, як власне і в головному відділенні Ощадбанку від озвученої теми всі віднікуються. Фінустанова пояснює, що винен соцзахист, а ті – навпаки. Виходить, замкнене коло. І не зрозуміло, чи то бюрократична машина дала збій, чи банківська установа щось наплутала. Шкода жінці лише за одне, що соціальні фахівці почали втрачати людяність і «ганяють» хворих з кабінету в кабінет.

«Неприємно, але в соцзахисті мене особливо й слухати не захотіли, – каже Світлана. – Наче й за людину не вважали. Нічого не пояснюють, зайве не підкажуть. Ми ж у всіх тих законах і новаціях не дуже розуміємось. Є на те фахівці. Але вони чомусь втрачають людяність…».

Так чи інакше на міське управління соцзахисту вистачає нарікань і від інших жителів міста, і справа тут не в переселенцях. На жаль, не дуже там переймаються самопочуттям клієнтів і їхніми турботами. Працюють, як для галочки.  Хоча керівник управління Олена Назаренко, своєї провини в тому інциденті не вбачає. Говорить, що тут немає їхнього прорахунку і питання стосується виключно банку. Посилається вона на Постанову Кабміну № 505 від 1.10.2014 року, якою регламентуються виплати для внутрішньо переміщених осіб. У ній сказано, що першочергово переселенці мають зібрати пакет документів за переліком та звернутися до банківської установи. Там же потрібно подати заяву, з дати якої протягом трьох днів відкривається поточний рахунок. Потім всі ті папери курсують до управління соцзахисту, яке й нараховує соцвиплату, котра відліковується з дати подання заяви.

Іншу думку з цього приводу висловлює заступник керуючого Олександрійської філії «Ощадбанку» Тетяна Калініна. Вона певна, що недоотримані кошти – то лиш прорахунок соцпрацівників. Мовляв, зі свого боку, фінансисти зробили все можливе, тому й запитання адресоване не їм. Хоча, як нам стало відомо, двічі банк змушував клієнтів переписувати заяви. Не ясно тільки, де цей ланцюжок роз’єднався.  

І що ж маємо? Хто б на кого стрілки не переводив, але факт беззаперечний: тема залишається відкритою. Шкода, що ні та, ні інша сторона, своєї провини у власних прорахунках не вбачає.  Але страждають від того прості люди, які й без того натерпілись.   Та й нічим від нас не різняться. До того ж пояснюють:  «Революція проти олігархів і можновладців поступово перемістилась на Донбас. Хоча для звичайного трударя ситуація ніколи не була там простою. Цінним для нього лишались тільки робота та рівень зарплатні. І він ніколи не впливав і не вирішував стратегічно важливі питання. І заколотником тих перевтілень  – не був. Але ж сталося… І ми тепер на схилі років змушені мандрувати».

У золотому віці наші герої роз’єднані з рідними. Тепер їхні діти й близькі живуть і в Києві, і в Донецьку, і в Одесі. Але додому всіх тягне… Там у Світлани ще лишилась затишна малосімейка. А в Ігоря, фактично, півбудинку, бо в одну зі стін влетів снаряд. Прикро їм, що інколи дехто вішає на них «ярлики» й ставить тавро, не розуміючи, що,  у цьому житті немає ніяких гарантій, а тільки можливості.

Наталя Луценко для Першої електронної газети

Поширити:

Залишити коментар:

коментар