Своєрідна Балашівка

Кіровоградська Балашівка – великий мікрорайон. Мешканці розділяють його на Стару і Нову. Дійсно, вони різні. Корінна (Стара) досі зберігає риси околиці міста.

Чому так? Раніше історики вважали: «Балашівка виникла у 2 половині 19 ст.Осадником села був Балашов, який придбав декілька сотень десятин землі. Землевласника цікавив не тільки чорнозем, а й збут на міжнародних ринках зерна. Через них прокладалася залізниця у напрямі чорноморських портів. Так у верхів’ї Інгулу виникло село Балашівка…». Але сьогодні вже зрозуміло: краєзнавці вірно вказали тільки прізвище засновника.

Карта 1787 року

Річ у тім, що через 10 років по забудові фортеці Єлисавети Катерина ІІ змінила плани колонізації краю. Адже війна 1769-1774 рр. нанесла удар по людських ресурсах краю. Після ліквідації Запорізької Січі, коли потреба заселення і охорони теренів, спустілих після міграції низовиків за Дунай, дуже загострилася.

Закон 1764 р., схвалений Сенатом, визнав, що освоювати землі Інгульської паланки Війська Запорізького силами іноземців, росіян-старовірів, жителів Правобережної (польської) України – безглуздя! Тому і внесли зміни у план заселення і наділення землею люду, який виявив бажання жити у прикордонні: уряд Катерини ІІ ще більше наповнив нову редакцію згаданого закону пільгами, преференціями, стимулюючи потік переселенців.

Очільник Катеринославського намісництва, до складу якого входила Єлисаветградщина, Григорій Потьомкін доклав надзвичайних зусиль, залюднюючи землі. Ось приклад. Полонених у війні 1769-1774 рр. вояків-арнаутів Грецького полку він поселив під Єлисаветградом. Так з’явилось село Арнаутове. Кожний його житель, прийнявши підданство імперії, отримав земельний наділ площею 30 десятин землі.

Потьомкін, розуміючи наближення війни з Туреччиною, був упевнений, що міцний тил – запорука перемоги. Тож продовжував заселяти міжріччя Дніпра і Південного Бугу. При цьому він керувався атласом намісництва, де на картах кожного повіту позначалися пронумеровані виділені дачі (наділи). Розшифровка давалася у 4 томах таблиць. Вони вказували «порожые» і заселені ділянки, їхні розміри, кількість жителів. Останніх (крім монастирів) називали поміщиками. Серед них можна було зустріти міщанина, купця, священика, суддю, канцеляриста, чиновника, козака, січового старшину. Національність теж, до речі, легко встановити, опираючись на дані Херсонської духовної консисторії. Тут були: українці, молдавани, росіяни, поляки, євреї Білорусії та Малої Польщі, іноземці-жителі Центральної, Південної та Північної Європи.

Тож, зараз, коли зрозумілі дії Потьомкіна, не дивно, що у Єлисаветградському повіті купцю Масляннікову належало 2 населені «деревни» – Масляникова (312 дес.) і Масляниківка (660дес.); купцю Красноглазову – 2 дачі (390 і 31 дес.), а під «купеческим» вигоном – 4912 дес.; у купця Балашова – 72 дес. (заселена дача). Останній, безперечно, осадив Балашівку. Доказом слугує карта розташування російської армії влітку 1787 р. На ній є Балашівка, де, за даними кінця 18ст., налічувалося 18 дворів. Варто зауважити, російське «столбовое» дворянство, насамперед, граф Балашов, почало випрошувати у Катерини ІІ наділи під латифундії аж після війни 1787-1791 рр.

Карта 1811 року

Чи були поселенці Балашова кріпаками? Сумнівно! Ставши поміщиком, купець міг отримати дворянство, і, звичайно, кріпачити люд. Однак, прізвище Балашова у списку дворян Херсонської губернії відсутнє. Малоймовірно і те, що всі балашівці були кріпаками штабс-капітана Ерделі в 1856 р. (при черговій ревізії у населеному пункті значилося 36 дворів і 136 д.ч.с.).

Та й господарський план околиць Єлисаветграда, складений приватним землеміром В. Собневським, вказує на володіння землями Балашівки полковником Г. Лишиним і селянами-власниками. Якщо до сказаного додати навскидку прізвища корінних жителів так званої «личакової шляхти» — Петраківських, Ярецьких, Конфедератів (кількість дворів 38) — стає ясно, що село розбудувалось кріпаками, вільними селянами та поміщиками. Щоб у цьому переконатися ще раз, достатньо поспілкуватися з їхніми нащадками. Вони обов’язково, незважаючи на пертурбації ХХ ст., точно вкажуть площі землеволодіння дідів. І обов’язково додадуть, що на цьому наділі вони «панствували». Тобто підкреслять: предки являлися поміщиками. Всі перелічені заселенці за планами Катерини ІІ і повинні були стати військово-служивим елементом, на який хотіла опертися імперія замість січовиків у центрі України.

Однак у подіях 1917-1921р. Балашівка зберігала, загалом воєнний нейтралітет до часто змінюваних тоді влад. Хоча чимало селян воювало у збройних формуваннях П.Скоропадського, УНР, А.Денікіна, різнокольорових «батьків і отаманів». Проте навіть працівники ДПУ І НКВС, котрі оселялися і родичалися з балашівцями у 20-30 рр. ХХ ст., на таку «контрреволюційність» не звертали уваги. Тоді добре розуміли, що розділивши землі поміщика-дворянина, приміське село зі зброєю в руках давало відсіч безлічі реквізицій, податків, продрозверсток, відстоюючи право на життя.

Та досвід громадянської війни не минув марно. Коли в 1921 р. поповзли чутки про включення села до орбіти міста, відбулося чергове розпаювання землі. Із Балашівки на хутори за колію переселилося чимало сімей. Вони розділили отримані за ухвалою громади ґрунти (навіть непридатні для землекористування), звели садиби, утворили новий населений пункт у складі 3 вулиць. Його назвали Новою Балашівкою.

Ця героїчна селянська спроба врятувати землю прадідів від міста, яке активно індустріалізувалося, не принесла успіху. Після включення у 30 рр. ХХ ст. села до складу міста, левову частку земель влада віддала під забудову робітникам. А вже після ІІ Світової війни, коли інвентарбюро разом із міськвиконкомом провело ревізію і визначило розмір земельних ділянок садиб, виникли нові провулки та вулиці. Одночасно на Старій Балашівці вулиці від Московської (Костромської) подовжились до кордонів Злодійської Балки. Остаточно земельний ресурс району вичерпався наприкінці 70-х років ХХ ст. Тоді, незважаючи на протести жителів, вольовим рішенням міськвиконкому пасовища неподалік залізниці забудували гаражами, напруживши екологічну ситуацію мікрорайону.

Промисловість

Ще в середині 19 ст. балашівці познайомилися з промисловістю ще ближче. До цього вони і заробітчани, які проживали на садибах господарів у землянках, бордюгах, зимівниках (кожна ревізія 19 ст. виявляла у приміських селах незареєстрований люд, який мандрував до Херсонщини, а повітове начальство на плин прибульців дивилась крізь пальці – дешева робоча сила влаштовувала заможних міщан) працювали періодично на розробці Балашівських каменоломень, копали у кар’єрі глину для цегельних заводів, розміщених за кордоном села, сезонно наймалися на винокурню (розташовувалася на території сьогоднішнього олійжиркомбінату) тощо. Але
розбудова залізниці стала знаковою подією, навіки збереженою переказами. Чого тільки не почуєш від дідів! Розкажуть, як робили насип біля залізничного мосту, дробили каміння у місцевих каменоломнях тощо. До речі, з їхніх розповідей варто звернутися увагу на таке. Старожили вперто доводять, що на будівництві залізниці працювали полонені вояки-турки. Що ж, можливо. Нарису краєзнавців про життя мусульман Єлисаветграда, яким для поховання виділили окремий цвинтар, на жаль, не існує. Втім, це тема окремої публікації…

На початку буремного 20 ст. Балашівка мала вже сталі зв’язки з промисловістю. Селяни працювали на залізничній станції, заводах міста. Не гребували фурманством, прасольством, теслярством. Будівництво ж греблі в 1930 р. прискорило включення району до складу міста.

Зрозуміло, що водосховище, утворене на місці каменоломень, влітку приваблювало відпочиваючий робочий люд. Він цікавився у місцевих мешканців можливістю зведення будівель. Тим паче, що розбудова Нової Балашівки працівниками шахти «Піонер», цегельного заводу йшла на повний хід. Висококваліфіковані робітники «Червоної Зірки» хотіли вирватись із нетрів кузень. Причини цього в тому, що пролетаріат дещо позаможнішав: вже з 1935 р. в їхній власності почали з’являтися патефони, велосипеди, приймачі. Тож у 30 рр. Нову Балашівку розбудували вже робітники з шахтарями. Вони створили 1,2,3,4,5,6 Шахтарські, Маркшейдерську, Стаханівську, Ударну вулиці, 1,2,3 П’ятирічок, провулки Брикетний, Буровугільний, Ствольний, Маркшейдерський. У цьому легко переконатись, порівнявши план часів німецької окупації міста 1941-1944 рр. і списки виборчих дільниць 25.10.1947 р. Повоєнний розвиток Кіровограда – час утворення Балашівської промзони. У ній до 1991р. зосередився потужний потенціал. Заводи: залізобетонних виробів, асфальтний, кукурудзяний, комбікормовий, продтоварів, металовиробів, хлібозавод і молокозавод, м’ясокомбінат, фабрики, цехи Райхарчторгу, комбінати, бази, об’єкти торгівлі, автомобільні, будівельні та монтажні різногалузеві підприємства.
Ця забудова, до речі, і згадки не залишила про існування на її довоєнній території навчального аеродрому ДОСААФ.

Копія фотоплану міста, знятого німецьким льотчиком в часи ІІ Світової війни

… Настали часи так званої ринкової економіки. В боротьбу за власність, засоби і продукцію у 90-их р. 20 ст. вступили робітники, партійні та комсомольські функціонери, директори і працівники УТС, бізнесмени. Вони «змусили» Балашівку ступити на інший шлях. У мікрорайоні як гриби після дощу, почали з’являтися торгівельні точки, підприємства сфери послуг. Якби сьогодні раптом балашівець, який залишив місто років 30-40 тому, з’явився на рідних теренах, не виключено, що він зробив би висновок: Балашівка змінює промислові шати на торгівельні.

Садиби, комунікації, вода

Взагалі, Балашівка – мікрорайон одноповерхової забудови. Сьогодні модно зводити двоповерхівки. Підрахунки свідчать, що за юридичне оформлення документів садиби, проведення водогону, світла, газопроводу забудовник вкладає суму вартості 2 будинків 2-ї половини 20 ст. А про ціну за опалення оселі газом краще не згадувати. Діди часто кепкують з цього приводу, наводячи приклади забудов у роки окупації. Тому зараз будівництво звелось до покращення зовнішнього і внутрішнього дизайну садиб, зведення гаражів. Логічно! Прадіди любили коней, правнуки – авто і буси (автобуси по-балашівськи).

На земельні ділянки біля будинків чоловіки зараз менше звертають уваги. Невеличкі за розміром вони перейшли до рук жінок. І такий дріб’язок як змагання чарівної статі за кращий сорт городини, фруктів мало цікавить сильну стать. Але, варто зауважити, жінки – вірні ідеалам прекрасного. У порядних домогосподарок обійстя мальовничі. Обов’язково помітимо квітку відсутню у сусідоньки. Та й одяг – ексклюзив, коли свято, щоб не бути схожою на кумоньку.

Чоловіків, природно, цікавить робота, спорт, політика, комунікації, вода. Що ж, працевлаштуватися зараз складно. Тому доводиться сильній статі братися за будь-яку роботу. Справляються: життя змушує стати майстром на всі руки. У роботі, відпочиваючи, полюбляють заводити балачки на одні чоловічі теми. Але сьогодні минає, як ранковий туман, захоплення політикою. Досвід, набутий після 1991 р., навчив стриманості.

Розмови ж про дороги та комунікації завжди гострі. Дійсно, «протитанкові» дороги гартують характер і волю. Вода — найболючіша проблема мікрорайону. Бо хто б міг подумати, що погана забетонованість вигрібних ям і туалетів у верхів’ях корінної Балашівки призведуть до появи на корінному Подолі району мікрорайону фекалій у колодязях? А те, що у трубах водо ганку з’являється жабуриння – діло звичне для балашівців. Тому вони, розуміючи, що вода – майбутнє мікрорайону, кожен самотужки, веде боротьбу за її чистоту.

А ось наступний приклад дає чималу поживу для роздумів. На початку нинішнього століття в районі колишньої шахти «Піонер» на ділянці 2-Біс підприємець спробував пробити свердловину для забезпечення виробництва водою. І це йому вдалося — із глибини 50 метрів нагору полилася практично джерельна вода…

Олег Храпаченко

Поширити:

Залишити коментар:

коментар