Це сучасне слово – реституція
Не так давно, хтось із місцевого керівництва пообіцяв гостям-полякам доправити в Польщу величезне полотно Войцеха Коссака «Кривава неділя у Петербурзі 1905 року», що зберігається в Кіровоградському обласному художньому музеї. Мовляв, автор його є поляком і ми зробимо жест доброї волі, якщо повернемо придбаний не зовсім легітимним шляхом твір на його історичну батьківщину. До того ж робота ця такого великого розміру, що не вміщається у стінах теперішнього музею для експонування. Пам’ятається, що колись вона займала цілу довгу стіну в Преображенському соборі, коли там містилася картинна галерея.
Однак, стоп! Видатний наш земляк Петро Осовський раптом захотів і враз подарував Кіровограду аж цілу галерею своїх творів. Ну, прямо скажемо, не перші оригінали, а авторські повтори. Проте, й вони являють неабияку цінність з огляду на масштаб майстра. Та й художника можна зрозуміти: у кого вистачило б глузду відібрати в Третьяковської галереї, навіть, якщо ти й автор, скажімо, полотно «Московський Кремль», щоб віддати твір в іншу країну, у провінційний Кіровоград, якому ще довго-довго силкуватися, щоб стати єдиним, неповторним і креативним. І чи Третьяковка на таке погодиться, не кажучи вже про РФ…
Дія повернення культурних та історичних цінностей туди, де вони створені, науково називається реституцією. І тут є про що говорити. Отож, про неї, реституцію, й мова. Ось, наприклад, у 1763 році неподалік Єлисаветграда розкопали так звану Литу могилу. Був такий собі тутешній губернатор Олександр Мельгунов, за наказом котрого й відбулося вилучення багатого поховання одного зі скіфських вождів. Дуже вже хотілося губернатору засвітитися перед молодою імператрицею Катериною ІІ. То й відвіз чиновник чуже викопане добро саме їй, звичайно ж, залишивши собі те, що крізь пальці прослизнуло. У тієї нової імператриці, треба сказати, вистачило тями особисто не присвоїти піднесеного, бо про цінність скарбу свідчить хоча б те, що його передано не куди-небудь, а в Ермітаж – найкращий музей Росії. Так грабіжницька акція знайшла свій «дах», так би мовити, свою легітимізацію. Себто, крадене уже ніби й не є таким.
До речі, про грабежі…
У Новгородському соборі святої Софії, до сих пір радують зір старовинні литі двері, виготовлені в Західній Європі десь у десятому столітті. Історія їх придбання доволі веселенька.
…Одного прекрасного дня давні новгородці зібрались до Швеції з чисто житейською справою – трохи пограбувати столицю Сигтуну. Звичаї тоді такі були: коли жителі якогось краю бувало збідніють, завошивляться, або й просто зголодніють, то з чистою совістю відправлялися грабувати ближніх чи далеких сусідів. Згадаймо хоча б про хрестоматійний щит віщого Олега на воротах Цареграда.
Тож і новгородці, прихопивши побільше порожніх лантухів, сіли на крутобокі лодії та й попливли «у варяги». На півдорозі зустрілись з човнами естів (предків естонців), які не без самовдоволення сповістили, що слов’яни стараються марно – вони, ести, якраз і пливуть із Сигтуни, де взяти вже нічого. Новгородці, як і кожний на їхньому б місці, жорстоко образились – це ж як, готувались, смакували, флот конопатили, сокири гострили, мішки латали! – і, недовго думаючи, запропонували естам поділитися нахапаним. Але тут образилися вже ести, угледівши в такій нахабній вимозі вічний потяг росіян до «халяви». І, звісна ж річ, не погодилися. Тому і втратили купу добра, а між ним вищезгадані двері, які новгородці встановили в міському соборі, потішаючи себе думкою, що ести, як не крути, є язичниками і їм церковний антураж ні до чого.
За теперішньою логікою вказані церковні двері, треба думати, слід повернути шведам. Та не були б російські юристи юристами, якби погодилися. Вони доскіпалися, що шведи той знаменитий шедевр найбезсоромнішим робом зняли з петель або в Аахені, а, може, і в Бремені. А то вже третя сторона – Німеччина. Так кому ж накажете повертати спірний товар – німцям, шведам чи естонцям? Не дочекаються!
Італійці свого часу надто гостро переживали втрату четвірки бронзових коней, що століттями прикрашала венеціанську площу святого Марка і яких, зовсім безкарно й безжально потягнула у Францію наполеонівська солдатня. Та, що носить маршальські жезли в своїх ранцях. У своїх претензіях італійці якось забули про пікантну деталь: бронзові коні ще давніше були власністю чужої столиці – Константинополя, звідки їх «пригнали» італійські рицарі, що брали участь в розграбуванні міста 1206 року під час одного з Христових походів. Ось цю подробицю й розкопали французькі поборники законності, виявившись, як росіяни і поляки, також на висоті. Таких прикладів – безліч!
Слизька тема зависає у повітрі
Як бачимо, державники трупом лягають, щоб втримати в «засіках» своїх країн чужі культурні та історичні надбання, століттями стягувані з інших земель.
А скажіть, хотілося б нам, аби ермітажна колекція центрально-українського походження (та сама, Мельгуновська) експонувалася в нашому місті в обласному краєзнавчому музеї, а не в Петербурзі?
Або візьмімо Єлисаветградське Четвероєвангеліє, створене на рубежі XV-XVI століть. Чому раптом Єлисаветградське? Тому, що воно довгий час зберігалося в старовірському жіночому Покровському монастирі, що знаходився у лісових нетрях поблизу села Плоского (тепер Знам’янського району) під Єлисаветградом. За іншою версією – в міській єдиновірській Покровській церкві. (Тепер тут Володимирська церква Київського патріархату). Не виключено, що й відтворення його зі знаменитого Лондонського Четвероєвангелія, яке своєю чергою, скопійовано болгарськими каліграфами з візантійського лицьового Євангелія-тетра XI століття, що зберігається в Національній бібліотеці в Парижі, проведено тут, в Центральній Україні.
У місті на Інгулі Євангеліє знаходилося щонайменше до 1914 року, а в 20-30-і роки. книга зникає з поля зору, як науковців, так і громадськості. У 1963-му єлисаветградський раритет раптом виявлено в Державній бібліотеці імені Леніна з приміткою, що в зібрання він поступив 1940 року від приватної особи, котра побажала залишитися невідомою. Знайшлося Євангеліє уже без надзвичайно коштовного окладу, що безслідно зник. Але ж давніші дослідники описали й оклад! Ось так духовний скарб поєднав у собі святе й грішне. А сам твір переніс стільки метаморфоз, що вистачило б на кілька детективних розповідей.
Хотілося б нам, щоб і ця цінність зберігалася в бібліотеці імені Чижевського? Якщо вже так кожен з нас «I love you, Kirovograd!», то, певно, треба звертатися до уряду Російської Федерації з вимогою чи проханням ощасливити нас, повернувши звідси колись взяте. Але у світлі сказаного вище, важко чекати кроків назустріч.
На такому тлі мабуть і нам не варто ставати в позу бездумно щедрих благодійників, а залишатися державниками, для яких немає постійних друзів і постійних ворогів, а є лише постійні інтереси України.
Леонід БАГАЦЬКИЙ