Важливо

Усе, що треба знати про посттравму: міфи, прояви та способи подолання

Володимир Дедей
Пишу про те, що справді хвилює містян.
Контакт: Facebook
© Freepik

1

Він повертається з-під куль додому. Не травмований фізично – обійшлося. Вдома Його чекає родина. Дружина та діти підтримували дім таким, яким Він його залишив. Аби він з першого кроку батько розумів – удома, тут спокійно. Але все проходить мимо. Ні, Він радий бачити свою родину, але спокійно Йому не тут. А на війні. Або ж – в алкоголі, як з’ясується пізніше. 

Анатолію (імена змінені) – майже 50 і на війні він був 1,5 роки. Але цього було достатньо, аби змінити його уявлення про стабільний світ – такого для Нього більше не існувало. Це той випадок, коли родина усіма силами намагалася підтримати, але посттравма здавалася сильнішою. Анатолій шукав розраду в алкоголі і таким чинов намагався встановити захист від усього, що відбувалося.

“Я мав нав’язливі думки, пов’язані з війною і не знаходив собі місця в житті. Коли я намагався розслабитися – мені приходили думки, які викликали крайній неспокій. Згадував події, які відбулися в 2015 році на війні – і я мусив піти. Я не міг продовжувати служити, але в той же час не знаходив собі місця вдома. Я усвідомлював, що навколо близькі люди, є діти, онуки, але мене це все не радувало, я був зосереджений на тому, як я себе почуваю і що почуваюся не в своїй тарілці. Таке відчуття було цілодобовим. А нападами воно ставало нестерпним. Я пив якісь пігулки, здається, заспокійливе. Але єдине, що тимчасово допомагало – це алкоголь”…

Зрештою, Анатолій наважився звернути по допомогу до профільних фахівців – психолога, психіатра, нарколога.

“Заспокійливе мене лише пригнічувало і мені ставало гірше. Як виявилось, пігулки мені потрібні були інші. Фахівці підібрали мені медикаментозну підтримку, я став почуватися кращі і вже був готовий працювати далі із психологами. Я побачив, що рідні мене насправді підтримували весь цей час, хоча я цього навіть не хотів помічати”.

2

Другий герой цієї історії – професійний військовий із сильним послужним списком. Після повернення додому Він чекав, що його досягнення оцінять і його підготовка буде хорошою злітною смугою для майбутнього. Виявилося усе інакше. Очікував надто багато, чого цей світ йому дати не може. Він гнався від однієї роботи до іншої, ніде не міг знайти належної підтримки. Постійно виникали конфлікти з керівниками, адже чоловік вважав, що його недооцінюють і усе навколо – несправедливо. Це било по самолюбству.

Сергій був мобілізований. Йому 45. Він не шукав причини в собі, а знаходив купу приводів звинуватити когось в тому, що з ним відбувається. Пошуки роботи для таких, як Він – дуже складні. Їм скрізь не комфортно – і без роботи, і на роботі. Вони звинувачують тих, хто їх оточує. Проблема у тому, що вони чекають, ніби світ закрутиться навколо нього. Зараз Сергій зізнається, що тільки пізніше він усвідомив, що надто високі очікування ставив до того, що його чекає. 

“Я не міг усвідомити, чому мене не розуміють і мені здавалося, що після усього, що я пройшов – я такого не заслуговую. Проте тільки зараз розумію, що не можу з ранку до ночі бути ветераном. Я також чоловік, батько, працівник зрештою. І я теж у цьому світі можу робити важливі речі не у військовій формі. Насправді світ не такий несправедливий, яким мені здавався. А ветераном я був і залишився – серед своїх побратимів і людей, яких ми захищали. Але окремо від роботи”. 

Якраз усвідомлення свого статусу не тільки як ветерана стало ключем до порозуміння зі світом і оточенням. Сергію важливо було вчасно розмежувати себе між різними видами діяльності. 

3

Повертаючись додому, Денис чекав, що тут без нього родина не справлялась. Він розраховував, що його чекають, як рятівника. А за час Його відсутності дружина змушена була впоратись – вона взяла багато справ на себе.  Нічого особливого не відбувається і рятувати нікого. Для Нього це удар об нові обставини і він впадає в позицію жертви. Через надмірний контроль Він починає ставити усе на свої місця – “хапає за руки”, щоб не впасти самому. Він намагався повернути контроль над своїм життям за рахунок інших.

У подібній ситуації у людини може з’являтися бажання взяти надмірний контроль за дружиною, наприклад. Зокрема, ревнощі, які переходять всі межі. Коли людина втрачає контроль над своїм життям, то намагається взяти під контроль життя іншої людини.

Часто ситуація перетинає всі межі і доходить до рукоприкладства. Інколи дружина не має сили терпіти і йде. Чоловік залишається сам на сам із собою, часто з почуттям провини за скоєне і за те, що не зміг себе проконтролювати. Або ж жінка стає жертвою, і намагається підтримувати, поки чоловік шукає розради у друзів, ігроманії, алкоголі тощо. За подібними маршрутами у пошуках заспокоєння рухається і чоловік, що просто почувається вдома чужим. Тоді ж дружина може перетворитися у “наглядача” – намагається контролювати, аби він не пропив або не програв усе. Це індивідуальні речі, як і багато побутових ситуацій, які трапляються у родинах. Різниця між ними – у причині того, з чого це все почалося…

ІНДИВІДУАЛЬНО, АЛЕ ПОДІБНО

“Взагалі історії травми – вони дуже схожі за своєю суттю. Всюди не відчуття підтримки, не відчуття себе на своєму місці, додаються уже потім вторинні речі, пов’язані з алкоголем або з невмінням побудувати стосунки з іншими людьми, небажанням це робити”, – говорить кризовий психолог із Кропивницького Андрій Фоменко.

Андрій Фоменко - психолог, який працює із військовими та ветеранами від початку війни. На його рахунку тисячі годин консультацій військових у рамках психологічної практики. Також спільно з колегами Андрій створив центр ресоціалізації військових "Коловорот" у Кропивницькому, а пізніше у партнерстві із волонтерською громадською організацією "Серце матері" започаткували центр "СМАЙЛ". Серед методик Андрія Фоменка - не тільки індивідуальне консультування, а і групові заняття ресоціалізації та Пситури - ветеранські походи в гори з психологічним супроводом. Це унікальна методика, яка діє із 2015 року і ефективність якої перевірили близько 200 ветеранів і членів їх родини. Серед них є також ядро активних ветеранів, які допомагають побратимам та їхнім родинам приходити до Пситурів.

Окрім того, Андрій Фоменко працює у різноманітних соціальних проєктах для ветеранів. Зокрема, спільно з Центром реабілітації та реадаптації учасників АТО/ООС "ЯРМІЗ" реалізували ініціативу "Психолог простими словами", яка охопила 8 областей України.

Про особливості ПТСР, як впізнати посттравму та правильно реагувати на неї Першій електронній газеті розповів кризовий психолог Андрій Фоменко.

© Андрій Фоменко

ЩО ТАКЕ ПТСР?

Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) — це хронічне порушення психічного стану, що може розвинутися після травматичної події. Близько 8% чоловіків та 20% жінок, що пережили травматичні події, мають ПТСР. 

Важливо розуміти, що посттравма від “вибуху міни”, наприклад, може статися не тільки із безпосереднім свідком цього вибуху. Вона може торкнутися і тих, хто був поряд. У психології є також такий термін, як “вторинна посттравма” – її отримує людина, що лише чула розповідь про вибух міни, співпереживала безпосередньому учаснику події. Звісно, така травма буде відрізнятися від тієї, що отримує учасник. 

“Помилково вважати, що людина посттравматичний стресовий стан може переживати тільки будучи безпосереднім учасником подій. Вона може перебувати поруч із вибухом. Або ж бачити наслідки – крики, запахи,  метушня, вигуки. Навіть у “мирному житті” люди іноді можуть на відстані побачити, як хтось, скажімо, впав звідкись… Подібне також може викликати посттравму”.

За словами кризового психолога Андрія Фоменка, комплексний ПТСР спостерігається приблизно у кожного четвертого зі 100 учасників бойових дій, який звертається по допомогу психолога. Якщо говорити точними цифрами, то це менше 4%. Проте кожен випадок за своїм походженням – індивідуальний і реагування на кожен із них також відрізняється.

ЯК РОЗПІЗНАТИ ПОСТТРАВМУ

Як і будь-який стресовий розлад, посттравма має свої симптоми. Важливо помітити їх вчасно, аби усвідомити проблему і зуміти попередити її наслідки – говорить Андрій Фоменко. Далі про ознаки ПТСР – прямою мовою психолога.

Втрата контролю над собою у гострій стресовій ситуації. Впадання в стан, який людина не контролює. Наприклад, після вибуху людина споглядає метушню і точно знає, що хтось міг постраждати. Проте він заклякає і навіть будучи не в афективному стані не біжить на порятунок. Реакцією в гострій стресовій ситуації під час посттравми може бути ступор або панічний стан близький до втрати контролю.

Флешбеки. Побутує міф, що флешбек це ніби повторення картини – людина бачить “ті події” знову. Насправді – це потужна внутрішня реакція на схожу контекстну ситуацію або те, що про неї нагадує. Наприклад, людина може відчути запах або побачити якусь картину, яка її внутрішньо повертає до тих подій і до того стану, яке було в той час. Зайшов у приміщення – відчув запах парфуму, подібний до того, яким користувалася медсестра госпіталю або волонтерка, що привозила допомогу на війну. Чи побачив, як хтось, наприклад, умивається – це знесло до спогадів про те, як робила це щоранку близька людина, яка загинула або була поранена. Його несе туди в уяві і він застигає, занурюється в стан, який його пов’язує з тими подіями, що відбулися. Часто флешбек може викликати феєрверк чи гроза. Специфіка флешбеку у тому, що людина дуже вразлива в цей момент – вона так глибоко в своїх переживаннях, що будь-який різкий вплив на неї може викликати захисну реакцію і вона може вдарити, відштовхнути тощо.

Загострення хронічних розладів. Фізичний прояв комплексного ПТСРу – це загострення хронічних соматичних захворювань. Наприклад, може розвинутися остеохондроз, якісь шлункові реакції.

Розлади харчової поведінки і сну. Тобто людина погано спить і не має апетиту, не може дотримуватися режиму.

Загальне зниження продуктивної активності. Коли людина не може працювати, не може знайти в собі сили виконувати свої щоденні обов’язки. 

Відстронення. Уникнення суспільних контактів – це досить розповсюджена ознака посттравми. Такий прояв може дійти до такого рівня, що людина відмовляється приймати будь-яку допомогу, повністю закривається від оточення, що зрештою призведе до погіршення стосунків у сім’ї та з близькими.

“До цього списку додають ще інші симптоми. Наприклад, іноді ПТСР супроводжується пароксизмальними станами на кшталт панічних атак. Симптоми посттравми є індивідуальними і в кожної людини вона може проявляти свої додаткові ознаки. Саме тому до питання варто ставити уважно – такі люди потребують комплексного лікування”, – додає Андрій Фоменко. 

! Важливо розрізняти панічні стани і панічні атаки. 

Приклад: людина заходить в певне приміщення і бачить людину в військовій формі, схожу зовні на ту, яку втратив. Вона починає відчувати що серце калатає, долоні мліють, коліна, ноги німіють. Але якщо вона виходить на вулицю і ці симптоми проходять – то це панічний стан. Якщо незалежно від додаткових чинників у людини виникає нестача повітря, мліють руки, ноги, затерпає потилиця, німіє обличчя і симптоми не проходять після виходу на вулицю – це панічна атака. Також панічній атаці властивий гострий страх смерті, втрати свідомості або втрати контролю.

МІФИ ТА УПЕРЕДЖЕННЯ 

Побутує думка, що люди з посттравмами вдаються до неконтрольованої агресії. Також ЗМІ часто акцентують увагу на статусі учасника бойових дій чи ветерана, коли виникають конфліктні ситуації за їхньої участі. Хоча десятки подібних подій отримують в рази менше розголосу або ж і зовсім не потрапляють до етеру, коли стаються зі “звичайними людьми”. Як наслідок, це спричиняє упереджене ставлення до ветеранів, мовляв “Він же травмований”. Таке клеймо накладають та цілу спільноту – синонімують його зі статусом ветерана.

Психолог говорить, що в більшості випадків ПТСРу здебільшого має зворотній вплив на людину – вона замикається в собі і уникає гострих ситуацій. 

“Приблизно у 70% людей я не спостерігаю прояви агресії до оточуючих. Скоріше мова йде про прояви аутоагресії (націленої на себе – ред.) і пригніченого стану, схильного до уникнення людей. Мається на увазі, що вони намагаються навпаки піти від гострих моментів, уникнути їх – це важлива властивість ПТСРу. Звісно, під впливом алкоголю внутрішні сполуки можуть спрацювати інакше і емоція – вивільниться. Але в тверезому стані, тим паче під дією седативних препаратів або антидепресантів, що часто буває, найімовірніше людина уникатиме гострих моментів”.

Також випадки суїциду набувають розголосу саме через статус військового. Проте, за словами психолога, не існує статистики випадків суїциду через психологічну травму, отриману на війні. Натомість кожен такий випадок і його причини – індивідуальні і мало досліджені. Тож складно пов’язати причину і наслідок конкретними підтвердженими фактами. 

“Суїциди ми завжди бачимо заднім числом – після того як це сталося. Ніхто не здатен провести детального аналізу життя цієї людини і передумов фатального кроку”.

Психолог додає, що кожен випадок деструктивної поведінки має своє підґрунтя і не завжди воно пов’язане з посттравмою. 

“Дуже часто чоловік просто опиняється закритим удома – він дистанціюється і менше спілкується. Або сидить на пігулках і продовжує робити те, що від нього очікують. А без пігулок взагалі почувається в стані паніки. Не кожна людина має внутрішній ресурс впоратися зі складною ситуацією і кожен реагує на неї по-своєму. Це зовсім не ті історії, про які хочеться говорити, але варто пам’ятати: кожен конфлікт, скандал тощо має свій зворотній бік. І клеймувати людей під один статус – не можна”.

СУЧАСНІ МЕТОДИ ПОДОЛАННЯ ПТСР 

Протягом останніх трьох років ветерани вже спокійніше звертаються по допомогу до психологів – говорить Андрій Фоменко. Якщо раніше люди соромилися, то зараз культура психології у Кропивницькому та в країні покращується. Проте спостерігається інша проблема – коронавірусна криза теж дуже впливає на людей. 

“Поствоєнна проблематика наклалася на проблеми, пов’язані з самоконтролем, в умовах карантину і пандемії. Кризи ускладнюють одна одну. І зараз ми дуже напружено працюємо”. 

Прогрес надання психологічної допомоги прослідковується і у підході. Раніше консультація проводилася в рамках роботи лише із психологом. Зараз до лікування посттравми і навіть соціально-психологічної адаптації підходять більш комплексно. Консультуванню передує медичне обстеження, адже подібні симптоми можуть бути викликані і фізичними передумовами.

“Сучасна психологія пішла далеко далі, ніж була п’ять років тому. Сьогодні лікування ПТСР не обмежується психологічною роботою. Часто психолог і невролог/невропатолог працюють разом. Тобто, я є учасником так званого трикутника: у мене є довірений фахівець-невропатолог, є клієнти, з якими ми утворюємо цей трикутник. Головна наша мета – повернути людину у ресурсний стан, коли вона зможе працювати над покращенням себе. Інколи людині треба фахово призначити препарати, які допоможуть їй це зробити, – каже Андрій Фоменко. – У співпраці з невропатологами ми починаємо підбирати терапевтичні умови та лікувальні засоби. Дуже важливо чітко встановити, з чим ми маємо справу і правильно визначені препарати можуть грати визначальну роль у лікування ПТСР. Якщо людині, наприклад, в депресивному стані приписують седативні, ми можемо загнати її ще в більш потужну депресію. Водночас антидепресанти можуть дуже класно працювати і повернути людину в так званий умовно ресурсний стан, щоб з нею далі можна було продовжувати роботу. До речі, депресія це окрема розмова. Адже у людини може бути дисбаланс хімічних речовин – банальна нестача або збиток тироксину (гормону щитовидної залози). І симптоми будуть подібні до депресії”.

АЛГОРИТМ ЛІКУВАННЯ ПОСТТРАВМИ 

Надання допомоги під час ПСТРу відбувається поетапно – від повернення фізичної впевненості до налагодження соціальних зв’язків. Далі про послідовне лікування – прямою мовою Андрія Фоменка:

  1. Спочатку людині треба повернути фізичну впевненість. 

Це означає, що він обов’язково має пройти обстеження в умовах лікувального закладу в стаціонарі. Маємо оцінити її загальний стан, роботу нервової та ендокринної систем, також з’ясувати причини болей – чи немає їм фізичного підґрунтя. Із нашої практики співпраці з неврологами ми знаємо, що існують ноотропні препарати, седативні тощо.

  1. До лікування долучається терапевт або психолог-консультант, який володіє ситуацією у аспекті корекції психологічного стану в посттравматичному стресовому розладі. У залежності від стану пацієнта на цьому етапі може залишатися прийом призначених препаратів. 
  2. Допомогти людині налагодити соціальні зв’язки.

Часто травма супроводжується втратою впевненості в собі. Людині соромно визнати, що вона страждає, і вона не знає, що з нею відбувається. Скільки б ми не говорили про ПТСР, а людина, стикаючись з такою проблемою досі думає, чи не сходить вона просто з глузду. Страх бути засудженим за слабкість і психічне здоров’я викликає в людях спротив і негативні прояви. Тож на цьому етапі ми намагаємося розвивати соціальні зв’язки людини, повертати її до суспільного життя.

ХВИЛИНА САМОТУРБОТИ

Окрім системних алгоритмів подолання посттравми, існує багато практичних вправ для самотурботи. Починаються такі вправи із роботи з диханням та тілесними відчуттями. Подібні вправи описані у книзі “Ресурси впевненості”, яку видано під егідою волонтерського центру “Смайл”. Видання розповсюджують серед діючих військових, ветеранів та волонтерів. Багато з цим вправ будуть корисними не тільки для ветеранів, а і для людей, які потребують роботи із внутрішнім ресурсом та відчувають потребу у самотурботі. За словами психолога, книга зроблена у вигляді інтерактиву і на її сторінках можна одразу позначати власні відчуття, реакції та оцінити свій прогрес. Андрій Фоменко додає, що подібні видання – це один із інструментів, який можна просто носити з собою і за потреби використовувати без жодної сторонньої допомоги. 

Андрій Фоменко поділився декількома практичними вправами: 

Ситуація 1: У деяких військових є умовна заборона на відчуття – вони блокують їх, аби убезпечити себе на війні і зберегти холодний розум. Повертаючись додому, з’являється потреба їх висловлювати.

Що робити: Вчитися говорити про свої почуття

Вправа: Проговорити побутові відчуття – про смакові, тілесні, про дотики, запахи. Це можна зробити самостійно.

Ситуація 2: Коли людина не може тримати контроль над своїми емоціями і починає проєктувати їх на інших людей – наприклад, зриватися на близьких.

Що робити: Переорієнтувати людину з зовнішніх на внутрішні ресурси. Знайти чим йому бути зайнятим, щоб контролювати процес, а не людей. Починаюти з дихальних практик, щоб порозумітися із собою.

Вправа: “Стоп, що відбувається”

Коли людина “закіпає” у спілкуванні з іншою людиною, їй треба зупинитися, зробити глибокий видих і поставити кілька запитань.

  1. Стоп, що відбувається?
  2. Хто насправді навпроти тебе? Хто ця людина в твоєму житті?
  3. Чого вона хоче?
  4. На що заслуговує? Що їй “подарувати”?

“Після цього починається перехід до зовнішніх ресурсів – ключів, які людина може застосувати у взаємодії. Це екологічні методи контролю – без травми. 

Адже ми всі так чи інакше контролюємо близьких людей – через домовленості, їх перегляд та діалоги” , – додав Андрій Фоменко.

ПРО ВАРІАНТИ ТИМЧАСОВОГО ПОЛЕГШЕННЯ ТА СПІЛЬНЕ ПОДОЛАННЯ ПРОБЛЕМ

Часто для тимчасового полегшення люди вдаються до різних способів “заглушити біль”. Наприклад, до алкоголю. Хоча насправді, говорить психолог, алкоголь – це потужний депресант. Зі звичайного тривожного стану людина може швидко впасти до депресії, подолати яку буде в рази складніше.

“Щоб допомогти такій людині важливо не засудження, а навпаки – розуміння і правильна реакція. Наприклад, ми не “рятуємо людей”, які почали зловживати алкоголем. Ми створюємо їм умови, і чим швидше людина опиниться в стані невизначеності що їй робити з цим далі, тим краще. Зазвичай із практики, як би це сумно не звучало, людину треба просто почути, просто дати зрозуміти, що навколо неї є люди, які можуть їй допомогти. Шкода, але дуже часто родини приходять і кажуть: “Ви психологи, щось зробіть із цим”. Це говорить про те, що люди в родині один одного просто не чують. І наша задача відрегулювати це все. Тут допоможуть сімейні психологи – вони можуть дати почути людям один одного. Просто “повернути людину до тверезості” – не так просто. Для початку треба повернути її до діалогу. І дати зрозуміти, що поряд нею є люди, які підтримають. І цей діалог важливо підтримувати, адже інакше рано чи пізно людина повернеться до пляшки”.

Саме тому, наприклад, в Америці розвиваються і користуються попитом різноманітні групи та проєкти. Вони збирають разом людей зі спільними проблема, допомагають їм відкритися і налагодити комунікацію між собою. Наступним кроком є взаємопідтримка – люди разом долають спільну проблему. 

В Україна практика взаємопідтримки також існує. Зокрема, є спілки ветеранів у месенджерах та соцмережах. Демобілізовані учасники війни спільно шукають роботу, діляться порадами, намагаються розвивати власний бізнес і просто спілкуються.

“Спілкуючись, вони збагачують свій досвід соціально-психологічної адаптації і професіоналізації. Вони не почуваються замкненими у тілі військового. Вони усвідомлюють, що службу закінчено і можна знайти своє місце у суміжних галузях, як наприклад, охоронний бізнес. На етапі ресоціалізації дуже важливо зуміти попросити про допомогу і надати її іншим. Простіше це зробити у колі побратимів, де людина може запросто звернутися до своїх і сказати: “Чуєте, друзі, мені там потрібна робота”. Я є учасником кількох таких ветеранських груп у соцмережах і можу сказати, що там постійно відбуваються “переклички”: “доброго ранку, пацани”, “зі святом”, “побратими, оце читали, оце бачили?”. Або коли зранку пише хтось: “пацани, гарного дня” і викладає фотку, яка мотивує чи смішить. Якось отак. Це дуже класний інструмент, який не варто скидати з рахунків, і ці групи виконують дуже великий терапевтичний зміст. Людина вже не сама. Вона поряд зі своїми”.


Текст: Володимир Дедей

Ілюстрації: Freepik

Поширити:

Залишити коментар:

коментар