Цього тижня кореспонденту Першої електронної газети вдалося поспілкуватися з мешканцем Алчевська (Луганської області) – 65-річним Віктором П. (прізвище чоловік боїться озвучувати, бо побоюється утисків сепаратистів, які, за його словами, перевіряють інформацію в пресі).
Після того, як частину Луганської області захопили проросійські сепаратисти, мобільний зв’язок тут працює зі значними перебоями, тож довго поговорити не вдалося, але і цього вистачило, щоб Віктор Петрович описав зміни в житті окупованого Алчевська.
Почнемо з цінової політики деяких мобільних операторів на окупованій проросійськими бойовиками території, адже тут взагалі коїться дивна ситуація. Як-то мовиться, кому війна, а кому рідна мати. Як інакше можна це назвати, коли нашим співвітчизникам, щоб додзвонитися по МТС на «вільну Україну», доводиться платити мобільному оператору по 15 гривень за хвилину розмови. «Тариф такий, начебто дзвінки здійснюються не в Україну, а десь за кордон!», – обурюється Віктор Петрович.
Гуманітарну ситуацію у місті можна охарактеризувати як катастрофічну. В Алчевську, якому судилося потрапити у «братні» обійми «руського міра», з літа минулого року не виплачуються зарплати, пенсії та інші соціальні виплати. Не працює й більшість місцевих підприємств, тому багато працездатних чоловіків змушені приставати на заманливі пропозиції бойовиків та вступають у загони сепаратистів. «А їх можна зрозуміти – на сьогодні для них це єдиний спосіб заробити на життя!», – пояснює наш співрозмовник. – Дійшло вже до того, що у цих бандах сепаратистів служать хлопці 14-16 років. Замість того, щоб сидіти за партою та вчитися (а школи і садочки у нас не працюють), вони зі зброєю в руках «захищають» міфічну «ЛНР».
«У нових властей немає коштів, щоб виплачувати зарплати вчителям та харчувати дітей. Такого не було навіть під час Другої світової війни, у роки нацистської окупації… Щоб школи закривалися?!», – обурюється чоловік.
Люди тут доведені до відчаю. Ті, хто зовсім недавно, наївно повіривши прокремлівській пропаганді і сподіваючись на краще життя окремо від України, ходили на сумнозвісний «референдум» та голосували за «ЛНР», відтепер вкрай розчаровані «новим руським порядком». Проте, як і колись у часи Радянського Союзу, висловлюють своє обурення пошепки, на кухні, адже виражати своє невдоволення публічно тут небезпечно для життя.
Замість райського життя у «руському міру» вони отримали масове безробіття, безгрошів’я, пусті полиці та шалені ціни у продуктових магазинах. Гостро бракує ліків – у аптечній мережі міста відсутні навіть елементарні медичні препарати.
Ціни на продукти в Алчевську захмарні. Так, щоб купити кілограм звичайного сала, необхідно викласти 200 гривень, а м’ясо коштує ще дорожче – близько 300 грн. Кіло оселедця вартує 120-140 гривень, десяток курячих яєць – 27 гривень, кіло цукру – 36 гривень (але в магазинах він буває рідко).
Аби придбати їжу та нагодувати дітей, люди змушені розпродувати свої цінні речі та прикраси. Заощадження, відкладені на «чорний день», у більшості з них вже закінчилися, а інші джерела для існування відсутні. «Кожного дня біля супермаркетів все більше з’являється людей (в основному як я – пенсіонерів), які просять у перехожих хліба і грошей. Люди на вулиці втрачають свідомість від голодних запаморочень», – розповідає Віктор Петрович.
У той же час великі обсяги гуманітарної допомоги, яка призначалася для простих людей, вивозиться до Луганська, де зберігається на складах. Подейкують, що за особистим наказом «вождя» ЛНР Ігоря Плотницького. «Один із таких продуктових складів, забитий тушонкою, цукром, мукою, сухим та згущеним молоком нещодавно був випадково виявлений місцевими «казачками», – каже чоловік.
І в той час, як прості люди остаточно зубожіли і опинилися на межі голодної смерті, верхівка сепаратистів не знає куди дівати гроші, які вони заробляють на війні, розграбовуючи окуповану територію України – відкривають у Луганську розважальний центр із боулінгом та іншими принадами «буржуйського» життя.
«Вірю, що мир настане і зовсім скоро над Алчевськом майорітиме жовто-блакитний прапор нашої Батьківщини. Тільки не знаю, як до цього моменту дожити…», – зазначає наостанок мешканець Алчевська.
Михайло Петренко для Першої електронної газети.