22 листопада в Україні вшановують пам’ять жертв голодоморів. Цього дня тисячі людей запалять свічки та помоляться за свої рідних, які померли від голоду. Згадували 1932-1933 роки і в Новоукраїнському, Вільшанському, Компаніївському, Кіровоградському, Добровеличківському, Бобринецькому районах, де за ініціативи народного депутата України Станіслава Березкіна відбулася акція «Поділись хлібом заради майбутнього».
У голодний 32-й рік Варварі Іванівні Яцело з Новоукраїнки було 10 років. Вона і нині добре пам’ятає той період свого життя… І хоча за своїм характером ніколи не була говіркою, пригадати ті часи змусив візит представників Благодійного фонду Станіслава Березкіна «Добротвір». Вони провідали стареньку, записали її спогади та передали хліб, як символ життя, надії та благополуччя.
92-річна Варвара Іванівна добре знає ціну хліба: «У голодне лихоліття ми вижили завдяки козі. Її батькам вдалося сховати від влади, яка відібрала усі харчі і весь вирощений родиною врожай. Нас було троє дітей, мати, батько та дід з бабою. Мама пекла хліб з полови і різних домішок, перетирали сушені картопляні лушпайки. А справжнім делікатесом була так звана «лапша» ( зварена на розведеному водою молоці молода акація).
А ще пам’ятаю, як батько виміняв свої срібні часи і мамині сережки на невеличку хлібинку. Розділивши її на неймовірно маленькі шматочки (а нас в родині було семеро) ми посипали їх сіллю і їли зі щавлем. Я й нині ніби відчуваю оте задоволення, від такої «царської їжі», — розповідає Варвара Іванівна… Ми вижили усі. Нашим сусідам було набагато гірше.
Пам’ятаю такий випадок. Мати зварила суп, насипала у велику миску, розклала ложки, в цей час двері відкрилися і ми побачили сусідку. Вона була дуже худа, очі горіли якимось недобрим вогнем. Вона глянула нас стіл і її очі вже не відривалися від миски з супом. Не привітавшись, вона схопила ложку і почала їсти. В хаті панувала мертва тиша. Коли вона доїла весь суп, мама спокійно спитала, чи вона наїлася. Сусідка боязко підвела на нас очі, махнула головою і мовчки вийшла. Пройшло багато років, а наша сусідка ніколи не забувала наш суп і постійно дякувала мамі, говорячи, що вона врятувала їй життя.
Багато людей вмирало тоді не лише від голоду, а й від того, що їли мертвих корів та коней. Тварини гинули від хвороб, а люди з лантухами йшли на скотомогильник і забирали ту падаль, щоб наїстись.
А тоді була незабутня весна, яку з нетерпінням чекали ті, хто пережив зиму. З дерев об’їдали перші листочки, варили борщ з лободи. Ми жили біля ставка. Дід ставив верші. І кожного ранку приносив жменьку риби. А сусіди їли жаб. Весною ми посадили маленькі обрізки з картопляного лушпиння і тоді вродив такий урожай, що мама говорила, що такого не пам’ятає за все своє життя».
Про таких як Валентина Іванівна говорять: інтелігентна і красива жінка. Незважаючи на поважний вік, її навіть старенькою важко назвати. Вона прожила гарне і гідне життя. Її чоловік Федір Григорович помер 35 років тому, поховала жінка і двох своїх синів. Але, незважаючи на пережите, жінка зберегла сердечну доброту, людяність, щирість. У її кімнатах охайно і чисто, на стінах домівки намальовані, ніби справжнім художником, чоловікові картини, який незважаючи на те, що був кадровим військовим, мав гарний мистецький хист. На ліжках майстерно вишиті господинею подушки та такі ж гарні картини власної роботи…
Олена Комісаренко для Першої електронної газети.