Важливо

Володимир Панченко: “Єлисаветград – це історія російського підлабузництва”

Сьогодні, 21 червня, у інформаційно-аналітичному центрі “Перевесло” відбулась прес-конференція  професора, народного депутата України від м. Кіровограда (1990-1994 рр.) Володимира Панченка, присвячена проблемі перейменування міста.

У приміщенні ІАЦ зібралось близько 30 небайждужих до проблеми переменування Кіровограда містян. Свою прес-конференцію  Володимир Панченко  назвав «Не згадуймо Святу Єлисавету всує…»,  мотивуючи це тим, що нав’язування міфу про “святу Єлисавету – покровительку міста” має прагматично-ідеологічне підґрунтя.

“Я пильно стежу за процесами, які відбуваються у моєму рідному місті і зараз бачу, що ми зайшли до глухого кута, зовсім як з Мінськими угодами. У Кіровограді сформувались дві “армії” перейменувальників, які ведуть бойові дії  і, подекуди, перестрілки, – зазначив Володимир Панченко. – Тому основна мета сьогоднішньої зустрічі – розвіяти міф про святу Єлисавету і запропонувати єдине, на мою думку, логічне і правильне розв’язання цієї законсервованої ситуації”.

Професор Панченко наголосив на тому, що під маркою декомунізації може пройти повернення імперських назв. А топоніміка – це символіка, своєрідне “мічення” території, яке проходить під егідою УПЦ МП, які самі не визначились з тим хто вони – українці чи росіяни. Для спростування релігійного підґрунтя назви Єлисаветград, Володимир Панченко представив висновки щодо символіки герба міста надані Українським Геральдичним Товариством.

Читайте також: Володимир Панченко про Кіровоград: “Не сварімося між собою, бо цим обов’язково скористається інший”

висновки про герб

На думку Володимира Панченка, виходити з ситуації, що склалася, необхідно шляхом компромісу, для якого має бути укладений меморандум, адже “під чесне слово” такі справи не вирішуються.  Документ, за словами професора, має включати в себе три основні позиції:

  1. Усі сторони мають погодитись, що назва повинна бути нейтральною і не іменною.
  2. Одна сторона відмовляється від назви Єлисаветград і усіх похідних від неї, а інша  – об’єднується навколо одного з запропонованих варіантів. Відповідно, прихильники назви Єлисаветград мають змогу запропонувати свою українську назву.
  3. Єдине рішення подається на затвердження міській раді.

“Історія російського підлабузництва: геть випадково фортеця була названа ім’ям святої Єлисавети у часи правління цариці Єлисавети Петрівни. Я зараз намалюю апокаліптичну картину. До нашого краю прийшов “рускій мір”. На околиці міста стоїть військове укріплення імені святого Володимира. І, звісно, нікому ж і в голову не прийде, що підрозділ названо на честь Путіна. А далі вони захочуть назвати місто Свято-Володимирівськом. Хіба ж наші нащадки не протестуватимуть проти цього?”, – раціонально запитав Володимир Панченко.

На питання щодо того, яку назву підтримує власне він, науковець розповів, що ще 30 років тому, наш земляк Микола Смоленчук пропонував назву Золоте Поле.

“Золотопілля було б конструктивним варіантом: алюзія до Золотого чи Дикого поля, хоча його насправді й не було, але про нього усі знають. До нашого золота, на якому ми живемо і до кольористики рідних степів. Треба мати єдність. У громадській думці є тенденція до підтримання назви Єлисаветград. Тож нам необхідно дуже серйозно працювати на рівні ВР з різними депутатами і фракціями, для формування проукраїнських сил і “проштовхування” української назви. Якщо зараз не буде прийнято компромісу, то ми законсервуємо і без того законсервовану ситуацію”, – підсумував зустріч Володимир Панченко.

Біографічна довідка

Володимир Євгенович Панченко народився в Одеській області. Закінчив Одеський державний університет імені Іллі Мечникова. Професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”, доктор філологічних наук, член Спілки письменників України.

Працював доцентом, завідувачем кафедри зарубіжної літератури та компаративістики, професором у Кіровоградському державному педагогічному університеті ім. Володимира Винниченка. Лауреат Міжнародної премії ім. Володимира Винниченка Українського фонду культури (1995), літературної премії “Благовіст” (1996) та премії імені Олександра Білецького (1998). З 2001 року – професор кафедри філології Національного університету “Києво-Могилянська академія”, пізніше віце-президент з навчальної роботи.

Літературний критик, літературознавець, письменник, автор статей, монографій, підручників на літературну та історичну тематику. Автор сценаріїв документальних фільмів.

Катерина Білоконь, Перша електронна газета


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*