Майже місяць тому в складі 17-ої окремої танкової бригади прибув на Донеччину — в найгарячіші точки ведення бойових дій — під Амбросіївку, Іловайськ, 22-річний навідник танка Ігор Іванченко з с. Успенки. Онуфріївського району. Екіпаж у складі командира машини молодшого сержанта Сергія Ісаєва, навідника Ігоря Іванченка та механіка-водія Євгена Мартинюка брав участь у запеклих боях, показуючи приклади справжнього героїзму, військової витривалості та професійної кмітливості. Танк кілька разів горів, потрапляв під шквальний обстріл з мінометів, гранатометів, «Градів» і навіть будучи в несправному стані, продовжував бій та виконував військові завдання.
Пройшовши лікування в госпіталі, Ігор Іванченко отримав коротеньку відпустку і приїхав додому в рідне село. Домовляючись про зустріч, ми очікували побачити кремезного військового, натомість прийшов зовсім юний хлопчина, лише погляд видає — встиг пройти справжнє пекло…
Після закінчення школи та здобуття будівельної професії Ігор вирішив замість строкової проходити службу за контрактом. У частині, яка базувалася в Кривому Розі, швидко засвоював військову науку. Та навіть на думку не спадало, що дуже скоро доведеться застосовувати свої вміння у справжньому, а не навчальному, бою.
Перед відправкою в зону АТО взвод пройшов прискорене навчання. З восьми машин для служби на Сході відібрали чотири, в тому числі — екіпаж Ігора, як один із кращих для успішного виконання бойових завдань. Про те, що їде воювати, додому не повідомляв, не хотів хвилювати рідних.
— Коли прибули в пункт призначення, — розповідає молодий військовий, — зрозуміли, що це не навчання. Тут справжня війна — постійні обстріли, бої, щосекундна напруга від небезпеки бути вдалою мішенню. Після чергового бою подзвонив батько, і я не зміг приховати, що вже на війні — він зрозумів це по голосу. Поряд стояла мама. Так вони дізналися, де я.
Перше бойове хрещення екіпаж танка Т-64 отримав поблизу Авдіївки, де охороняв блокпост. Під шаленим натиском терористів, обстрілами з «Градів», мінометів та снайперів, двом танкам та двом БМП доводилось прикривати відступ піхоти. Відійшли в більш-менш безпечне місце, замаскували техніку в лісосмузі. Але були виявлені. Знову зав’язався бій. Танк витримав шість ударів з гранатомета. Прийнявши вогонь на себе, дав можливість піхоті відійти.
— Ми теж уже хотіли відступати, — розповідає Ігор, — але побачили, що заглохла одна з БМП. Спробували штовхнути, щоб завести, та вона з’їхала в кювет. Поки старались витягти машину, отримали ще два удари з гранатомета, які пошкодили танк. Таки довелося відступати. Поки їхали до блокпосту, двічі перегрівався мотор і ми загоралися. Щоб загасити, брали воду в місцевого населення.
Екіпаж майже півтори доби знаходився під вогнем. На щастя, всі троє хлопців залишилися живими-здоровими. Поблизу Горлівки на блокпосту понівечений танк замінили на новий і екіпаж знову кинувся в бій.
— Обстріли велися постійно, фактично не припинялись, — зазначив Ігор. — Спали ми переважно в танку, а будили нас вранці ворожі міномети.
Справжній подвиг екіпаж здійснив під Іловайськом. Бойовики вкрили українських військових шквальним вогнем, використовуючи «Гради» та гаубиці, а потім прорвалися через блокпост. Танкістам потрібно було прикривати своєю бронею піхоту, взявши вогонь на себе. Виявилось, що в новій машині не працює механізм досилання снарядів. Командир Сергій Ісаєв проявив неабияку військову кмітливість — дав наказ розганяти танк та різко гальмувати. Таким чином снаряд досилався силою інерції і частково не боєздатний танк продовжував бій. Після цього вогняного пекла хлопці повернулися в Горлівку, де відремонтували танкову гармату, і знову — на передову.
Бій за черговий населений пункт вкотре засвідчив героїзм та військову майстерність екіпажу. На господарському дворі одного з сільгосппідприємств зробили засідку бойовики. З ними вів перестрілку взвод батальйону «Донбас», який попросив підтримати та забрати з поля бою пораненого бійця. Екіпаж Т-64 увірвався на територію підприємства.
— Побачили багато поранених, — розповідає Ігор Іванченко. — Але не було зрозуміло — хто свій, а хто — ворог. Вибухом пошкодило башту (екіпаж врятувала фара). Відстрілюючись, вивезли у безпечне місце пораненого, якого завантажили на броню його товариші. Командир доповів начальству, що в танка не працює гармата. Згодом нам сказали, що, не зважаючи на поломку, потрібно допомогти «Азову» відбити у бойовиків один із населених пунктів…
Щоб уникнути втрат серед піхотинців, танкістам належало зробити розвідку боєм. Міною пошкодило башту машини, а Ігор відчув сильний біль — аж до втрати свідомості. Отримавши поранення в голову, мужньо продовжував стріляти.
— Хлопці витягли мене з танка, — продовжив Ігор. — Посадили в «Хамер», зробили перев’язку і відправили в госпіталь — спочатку в Старобешеве, потім — у Маріуполь, а звідти — разом із іншими пораненими вертольотом доставили в Дніпропетровськ.
Вже в госпіталі з волонтерського телефону (свій мобільний втратив у бою) Ігорю подзвонив додому. ..
Звідси до сина не могли додзвонитися майже тиждень. А серце матері вже відчувало біду. Звернулись у військкомат, а там лише руками розвели, мовляв: відсутність поганих новин — це вже добра новина. Лише почувши голос сина, жінка з полегшенням зітхнула.
Лікувався Ігор Іванченко лише тиждень, ще кілька днів побув вдома. Щоб побути з рідними, які дуже за ним заскучали – з чотирирічною сестричкою Юлечкою, братом Максимом, батьками. А невдовзі Ігор заявив: «Не можу довго відсиджуватись вдома, коли мій екіпаж там».
Хоч і дуже гірко їм було знову відпускати рідну людину в пекло війни, та родина Іванченків знову провела свого старшого сина воювати. Він покинув рідну сім’ю, Успенку, Онуфріївщину, щоб боронити їх і всю Україну від військових найманців. Бойового настрою додають віра в краще та підтримка рідних і земляків.
Спасибі Вам, хлопці! Повертайтесь додому живими й неушкодженими!
Руслана СОРОКА, Петро МЕЛЬНИК для Першої електронної газети.
Фото з сімейного архіву Ігоря Іванченка.