Життя одного міста: П’ять і ще 1000 світів Кро

Люблю писати про хороші, мотиваційні, цікаві історії. Пишу про людей, які хочуть і вміють робити важливі речі. Слідкую за оновленнями в сфері реформ і намагаюся писати про складне простими словами)
Контакт: Facebook Telegram
© Олександра Сухенко
Оповіді про міста заведено починати з переказу їхніх історій. Але з Кропивницьким (я називаю його Кро) все трохи інакше.
Пише для Тиждень.ua Андрій Домаранський.

По-перше, історія тут у кожного своя: у кожного мешканця, у кожної компанії, у кожного району, зрештою — у кожного з п’яти імен міста. Ніякого загального спільного досвіду тут не відшукаєш. Все інтимно й індивідуально. Хтось відчуває себе продовженням «золотих часів» Єлисаветграда, хтось – нащадком козацького роду, хтось береже свою радянськість, у когось історія почалася з його переїзду сюди з села, хтось пробудився і відчув, що зараз відбувається історія, в «помаранчевому» 2004-му, хтось почав відлік з Євромайдану, хтось – із нової війни, хтось іще досі поза історією. Якщо і є якась загальна канва подій – то вона, певно, є у самого міста, але і тут не все просто. Бо Кро – це суміш різних міст. Кожне зі своїми межами й розмірами, висотою й глибиною, кольорами, звуками й запахами. Зрештою, і мешканцями також.

Світи Кро

Тут кожен має свій ареал і свої маршрути. Люди Кро живуть у різних  світах, які не часто перетинаються. Мешканці всередині цих світів впізнають один одного, дехто вітається, дехто забалакує до когось. Продавці супермаркетів знають чемних і грубих покупців, покупці помічають перукарок і офіціанток, які тільки ще йдуть на роботу, перукарки й офіціантки знають машини, на яких до них приїздять клієнти, клієнти ідентифікують працівників сусідніх офісів. О пів на восьму на зупинці маршрутки – тільки знайомі обличчя. У маршрутці – так само.

Хто живе тут давно – впізнає вболівальників на стадіоні чи глядачів на концерті. Але, потрапляючи в світи інших районів і кварталів, заходячи в їхні невідомі двори та під’їзди, сідаючи в тролейбуси й «газельки» незнаних раніше номерів, жителі Кро бентежаться: «ніччьо не знаю!», «сто років там не був, все позабував!», «чьорті шо!», «якісь такі всі!». Далі швидко роблять свої справи. Повертаються у знайомі місця. Добираються на Балашівку, Ковалівку, Попова-Жадова, Стопєрвий, Миколаївку, Посьолок, Арнаутове, Кущовку, Балку, Масляниківку, Катранівку, Завадівку, Горний, Соколовку, Біляєва, в Центр чи ще куди. Якщо придивитись, можна виявити кілька виразних паралельних реальностей, якими жителі Кро курсують протягом життя у ньому. Живуть і непомітно змінюють одну на іншу.

Є Кро птахів. Він тулиться навколо тонкої синьої лінії Інгулу, який і приманив сюди свого часу козаків з їхніми мирними справами в зимівниках: городами, розведенням худоби, риболовлею, зализуванням ран, точінням ножів, вихованням дітей, спогадами про старі часи і пориваннями взяти до рук зброю. Але якось уже вони тут вкорінилися. Зимівники наблизилися один до одного, пляма майбутнього міста округлилася.

У 18 столітті сюди вгніздилася російська фортеця «Святої Єлисавети», а разом із нею росіяни-солдати й росіяни-чиновники, росіяни-вигнанці й росіяни-підприємці, а ще серби, греки, молдовани, арнаути, волохи, болгари, євреї, вірмени та маса іншого люду. Постало місто. Жило непогано. Харчі постачали сусідні українські села, рідкісні товари – чумаки, купці-роскольники, вірмени й євреї. Запрацювали цукрові, цегельні та інші заводи. Якось прийшло й ім’я – Єлисавет, Єлисаветград, Лисавет.

За 19 століття встигли багато: збудували казарми, нові церкви, лікарню, забрукували вулиці, пережили страшну повінь, пережили чуму, збудували залізницю, запровадили земське й міське самоврядування, привабили шотландських підприємців на будівництво заводу сільськогосподарської техніки, провели телефонний зв’язок, першими побачили вистави українського професійного театру М. Кропивницького, завели водопровід і електричний трамвай. Місто розрослося. Поглинуло суміжні хутори й сільця.

Нове, 20 століття почали жваво – спостерігали політ на аероплані (ще й із жінкою на борту!), заснували футбольний клуб, підтримали універсал Центральної Ради про утворення УНР. Допомагали усім, були невдоволені усіма: старими царськими чиновниками, петлюрівцями, німцями, білими, червоними, отаманами, місцевими повстанцями. Не одразу, але змирилися з радянською владою. Пережили голод 1921-23 років. Змінилися. Змінили ім’я. Стали Зінов’євськом. Пережили голодомор 1932-33 років. Змінилися. Змінили ім’я на Кірове. Стали обласним центром. Змінили ім’я на Кіровоград.

Пережили німецьку окупацію, пережили війну, пережили голод 1946-47 років. Вписалися в радянську дійсність: будували заводи, створювали навчальні заклади, отримали каналізацію, провели газ, познайомилися з телебаченням, почали видобувати уранову руду, мовчали, терпіли, засуджували. Зрештою, не змовчали, не стерпіли, вийшли на мітинги, підтримали 94 % голосів за проголошення Незалежності України, їздили торгувати до Польщі й Румунії, розпилювали заводи, розкидали каміння, збирали каміння, збирали пляшки й макулатуру, міняли талони на товари, міняли валюту, втрапляли в пастки, втрачали все, створювали бізнес, брали кредити, вибивали борги, повірили Кучмі, не повірили Янику, підтримали Ющенка, пережили «сотий округ», любили Юлю, підтримали Євромайдан, втратили Чміленка, пішли на війну. Змінилися. Змінили ім’я.

Місто не зросло, але й не зникло. Почало вилюднювати. Ще більш подорослішало. Не загравало з ворогом. Знову підтримало демократичні сили. Знову отримало у владі пройдох. Знову шкодує про це. Знову покладається на себе. Місто Кропивницький з висоти пташиного польоту майже не змінилося за останні 200 – 250 років. Все так само тулиться до Інгулу. Доволі стрункі вулиці. Гарненький центр, сірі «спальники», порослі вишнями й чорнобривцями околиці. На злеті «золотого часу» підрівняли русло Інгулу. На злеті радянських часів з’явилася «щетина» з дев’ятиповерхівок, обриси стали ще чіткішими. Натепер Кро хіба округлився і розрісся з віком трохи, але загалом не сильно. Такий собі цілком бадьорий старий. Доволі привабливий для знайомства.

Ближче до землі є Кро пенсіонерів. Це Кро моїх батьків. У ньому кілька елементів: їхня панельна дев’ятиповерхівка у спальному районі міста, будинок дітей, куди вони на вихідних приходять у гості. На щодень: супермаркет, базарчик, перукарня, жек, парк, річка, кілька альтернативних магазинів на несподівані потреби, аптека. Загалом – кілька десятків будинків, кілька вулиць.

Інші частини міста перемістилися в глибини пам’яті: про них або згадують, або розпитують. Часом вони пролітають за вікнами маршрутки, котра везе десь «у центр» чи, скажімо, лікарню. Пролітають відчужено, так, наче їх показують по телевізору. Виняток – колишня робота. Вона спалахує маяком, а потім остаточно вимикає режим «сприйняття» і надовго занурює у спогади й сум. Сум від спогадів про машини, які поливають вулиці, універмаги, хозмаги, промтовари, гастрономи, шкіргалантереї, комісіонки, автомати з газованою водою, критий і центральний ринки, овочеві й газетні кіоски, хлібні, «обувні», кондитерські, книжкові та інші магазини.

Про будинок вчителя і будинок «профсоюзів», обком, райком, кінотеатр «Хроніка» і літній театр в парку, завод «Кизельгур» та чугунолітєйний комбінат, кондитерську і взуттєву фабрики, регулярні й дешеві літаки на Київ, Львів і Москву. Про аванси, зарплати, розстрочки, “дубльонки”, норкові і «пєсцові» шапки, паради, штучні саморобні квіти, портрети, черги, талони, купони, дітей, нові ремонти, нових сусідів і нових друзів, які тепер уже всі старі. Батьків. Маму. Тата. Село, дитинство, город, дитячі книжки, плаття, олівці, нечисленні саморобні іграшки, великі шафи з батьківським одягом, дзеркало на стіні, сервант, залізні панцерні ліжка і дивани, набиті сухими водоростями, яблука, кавуни, кукурудзу, молоко, лавочку на вулиці, півники і «анютіни глазкі».

Десь зовсім поруч є Кро працюючих «середньовічних» жителів: складний, безформний, переплетений, різний. За розмірами не набагато більший пенсіонерського, але, переважно, інший: будинок, двір, будинок батьків (варіант – вокзал, звідки їздити до батьків), садок чи школа дітей, робота, базар. Ще: супермаркет, аптека, магазини, банкомат, зупинка щоб їхати на роботу, сама робота, жек, ремонт взуття, стоматполіклініка, якась кав’ярня для особливих подій (недільна прогулянка з дітьми, ювілей в когось на роботі, зустріч із другом / подругою юності), бонусом – район, де живуть куми (точну локацію знають лише таксисти). Разом – пару кварталів, максимум – район.

Є Кро студентів – у формі хоч і кривої, але лінії, на яку нанизані: «квартіра» / «общага», АТБ, остановка, «унівєр», «центр», «нормальна кафешка», «нормальний клуб», парк, «стрьомна кафешка», «стрьомний клуб», його / її «хата», ще пака локацій. У немісцевих (тобто переважної більшості) – «жеде», «новий» чи «старий» вокзал, щоби добиратися додому рази два на місяць.

Сусідніх орбіт і глибин пам’яті немає, але точно відомо, що туди згодом потраплять «двіженія» у «Фюжені», «Распутіні», «Провокаторі», болулінг у «Вільвєті», кальян у «Кубі», капучіно у «Мокко», «Кєксі», «Шо», «Франсуа» чи «Прімі віоліні»,фільми в «Порталі», «свіданки» на  «набережкі» чи «дендріку», в «Депоті» чи Ковалівському парку.

Є Кро моєї малої (їй три роки): величезний, яскравий і гучний. Має форму сонця. В центрі наш двір (старі і нові качєлі, місцеві і зайшлі діти, машини на дитячому майданчику). Далі – на рівновіддаленій відстані – парк, інший парк, річка, парк де робити шашлики, кафе, інше кафе, іще одне кафе, будинок бабусі й дідуся, вокзал щоби поїхати до іншої бабусі і іншого дідуся, магазин, інший магазин, іграшковий магазин, фонтани, театр, лікарня. Разом – майже безмежний простір.

Є Кро приїжджих: на периферії – «обичний», «такий як і у нас»; у центрі — маленький, затишний, зручно впорядкований і неочікувано яскравий, «можна даже сказати – красівий!». Красу творять у першу чергу «пряникові будинки» — картаті витвори місцевих архітекторів ХІХ століття: Якова Паученка та Олександра Лишневського. Візитки жанру: споруда колишнього гостинного двору (тепер офіс СБУ), старий театр «Ілюзія» (нині – школа мистецтв «Пролісок»), приватний будинок архітектора Я. Паученка (зараз музей його племінника О. Осмьоркіна), споруда музично-драматичного театру імені М. Кропивницького, будинок фінансиста Барського (зараз – обласний краєзнавчий музей). У їх затінку – так само вишукані, але менш строкаті у кольорах: будови лікарні святої Анни, Велика хоральна синагога, будинок Ю. Мейтуса (музична школа №1), лікарня Гольденберга, жіноча гімназія та багато інших.

Серед цих пишнот – прямо в центрі, біленькі, бозна-яких часів, хатки, мазані глиною з коричневими й синіми ставнями. Межи них — цегляні «панські» будинки ХІХ століття: високі вікна, ще вищі стіни. Тут же – весь спектр найбільш тиражованих творів незнаних радянських архітекторів: від кружевних квардатів часів післявоєнної відбудови до вицвілих і розхитаних дев’ятиповерхівок пізнього «совка». Новобудов небагато, але вони напрочуд гармонійно розчинилися в своєму непростому архітектурному оточенні.

Інша принада приїжджих – майже львівські каварні. Ну, можливо, не «майже львівські», але й не старі пивняки та наливайки. Затишні, чистенькі, з претензією на «концепт», завжди людні, щороку нові. Що ще? Пам’ятники й пам’ятнички – немало, але нічого аж такого. Гарні колекції в місцевих музеях – художньому і краєзнавчому. Скромніші, але душевні — в кількох приватних галереях. Доволі чисті вулиці. Гучні і напрочуд якісні вуличні музиканти. Маса яскравої молоді в каварнях і тротуарах. Маса іноземців. Багато військових. Багато студентів. Багато вагітних. Багато мам з дітьми. Повсякчас – відчуття життя, що триває. Але це Кро приїжджих. Кро на експорт.

Є ще Кро художників, поетів, хореографів, науковців, бізнесменів, конструкторів сільгосптехніки, акторів, викладачів училищ, технікумів і університетів, державних службовців (при тому різних держав), церковників, агентів впливу, торгових агентів, військових, пожежників, журналістів, блогерів, геймерів, мерів, продавчинь, бізнесменів, депутатів, повій, депутатів-повій, повій депутатів, бізнесменів, поліцейських, міліціонерів, ментів, злочинців, суддів, фармацевтів, драг-дилерів, юристів, юристів драг-дилерів, стоматологів, онкологів, медсестер, перукарок, покупців і продавців волосся, колекціонерів монет і медалей, футболістів, бейсболістів, майстрів тайського боксу, банківських працівників, колекторів, слюсарів СТО, утеплювачів балконів і стін, монтажників пластикових вікон і дверей, продавців квітів і городини, «мужей на час», виховательок дитячих садків, садівників, дачників, шахтарів уранових копалень. Про цей Кро мені майже нічого не відомо.

Якими є всі ці люди? Скоріш за все, звичайними. Звичайними українцями теперішнього часу. Треба — підкажуть, допоможуть. Не треба — не нав’язуватимуться. Як усі, хочуть кращого, чимось часом невдоволені, шукають винних, у міру довіряють популістам, у міру вірять обіцянкам. При цім на виборах завжди роблять прагматичний вибір. Традиційно обирають демократичний шлях і тих, хто обіцяє туди вести. Як усі, швидко розчаровуються. Швидко відходять. Дедалі частіше покладаються на себе. Однозначно вірять в Україну. Нездорової любові до РФ не мають. До іноземців терпимі (а їх останнім часом відчутно багато принесло хвилями переселень вишів з ОРДіЛО). Воюють. Допомагають воювати. Часом ватнічають, але в невеликій кількості.

«Рускій мір» тут не має шансів, але наполегливо лізе через школи, університети, силові структури, держслужбовців, ну і церкви, звісно. Успіхи – скромні: намагання повернути «ісконноє православноє імя» — Єлисаветград; проросійський пул політиків у будь-яких форматах більшості; локальне ігнорування декомунізації. Проросійський мітинг тут трапиться не раніше, ніж якийсь етап Формули 1 на Бобринецькій трасі. Тут немає ні містечкового архаїзму, ні столичного пафосу. Точні, тут є і одне і інше, але в якомусь дивному балансі. Без карикатурності.

Тут є потужне культурне життя з поетичними перформансами, книжковими фестивалями, андеґраундними концертами, закритими паті, ну і регулярними зірковими гостями усіх напрямів. Тут любить бувати С. Жадан, а місцеві люблять, коли він приїздить — хоч сам, хоч із «Собаками». Та що Жадан, у Кро перегостював увесь авангард сучукрліту:  від Ю. Андруховича й Іздрика до Л. Дереша, А. Кокотюхи й М. Кідрука. Тут по-справжньому драйвують С. Вакарчук, О. Положинський чи О. Скрипка. Тут регулярні, потужні і направду якісні місцеві кавер-концерти легенд класичного року 60-70-х. Місцеві митці презентують свої твори гучно й душевно. І регулярно. Тут є місцеві глянцеві журнали й відповідна публіка. Звісно, що є благодійні аукціони, відкриття салонів, галерей і агенств. Є дами і їхні «мужчіни». Є концерти «95 кварталу» чи О. Винника і глядачі на них. На біду, я ще пам’ятаю часи, коли в театрі корифеїв гастролювала «Бутирка», але пам’ятаю і день, коли, здається, все місто прийшло прощатися з Чмілем. Часом я вірю, що він узяв на себе всі гріхи цих країв і бутирка більше не вернеться.

Фото: Олександра Сухенко,

Андрій Домаранський

Поширити:

Залишити коментар:

коментар