Важливо

Майстер із Кіровоградщини Василь Ковіта: Гончарство – це синонім життя

Я познайомився із Василем Ковітою в гончарній майстерні. Він розкручував ногами важкий круг, тим часом без жодної напруги, ледь торкаючись живої глини, його руки виконували відомий небагатьом танок.

Мабуть, так само зачаровано тисячі років тому інший цікавий спостерігав за роботою гончара з Вавилона, Карфагена чи Трипілля і так само радів, коли обрис майбутнього виробу набував зрозумілої форми. Цей момент із золотого переліку вражень від очевидного, але неймовірного, зримого, але незбагненного: тобі збоку здається, що сталося диво, що глечик чи кружка, набувши з уяви реальної форми, знову стануть нічим…

У процесі…

– За виготовленням керамічного посуду ви могли б заскочити мене ще в дитинстві, – розповідав Василь Миколайович, чоловік рідкісних талантів, мешканець Капітанівки Новомиргородського району. – Відтоді, як мама купила мені підручник із гончарства, минуло, мабуть, років двадцять. Самоучка я був, самоучкою лишився назавжди, бо ніколи не мав можливості повчитися цій справі у фахівця чи бодай підгледіти, як працює колега.

Василь Ковіта, чиї керамічні вироби можна купити на ринках обласного центру або в  Умані, – єдиний гончар у Новомиргородському районі. Ще кілька років тому він працював у маленькому підсобному приміщенні, а тим часом будував двоповерхову майстерню із піччю для обпалювання глини. З позиції сьогодення можна сказати, що то був час надій, сподівань на те, що гончарство дасть можливість заробляти на життя, не шукаючи інших підрядів. Заради «розкрутки» бізнесу Василева родина тоді погоджувалася терпіти і матеріальний, і фізичний дискомфорт. Приміром, з метою економії на паливі Василь часом забирав заготовки на обпалювання в хату. Він і піч в оселі збудував з розрахунком, що інколи вона служитиме «мартеном». Коли Дубаї змінювали координати й витісняли українську зиму не те що з хати – з двору, подеколи, незважаючи на мінус двадцять за вікном, родина лягала спати на підлозі. Та, однак, лінолеум на другому поверсі, над піччю, плавився. Василева піч з…18-ма колодязями і здатністю витримувати температуру нагрівання до тисячі ста градусів – то окрема тема. Словом, глечики до змінних обставин пристосовувалися легко, а ось сини й дружина підганяли господаря, щоб якнайшвидше завершував своє будівництво й перебирався ліпити (обпалювати) горщики деінде.

Хіба що музику не пише

Будувати реальний дім – не язиком оборонні укріплення на кордоні з Росією зводити. Тут потрібні совість, гроші, час… Ковіті потрібно було багато грошей і часу, адже не тільки майстерня, але й сама хата – родинне гніздо – потребували завершального циклу робіт. Тут і згодилися усі вміння чоловіка, котрий виріс у сім’ї священика, де саме середовище сприяло розвитку творчих сил. Він і кравець, і коваль, і художник, і майстер з будівництва коминів та печей, і будівельник…На органі хіба що не грає і музику для віолончелі не пише. А ось заколоти комусь свинку в перерві між, скажімо, плетінням корзини чи паркану може. І викувати решітку для воріт, коли закінчаться пряжа або фарба (або глина чи лоза), візьметься – тільки заплатіть.

Говорити про релігію, конкретно про церкву, з Василем Миколайовичем вже не так легко, як про буденну роботу. Тут він перестає жартувати й свідомо відмовляється від легкої, невимушеної бесіди. Дається взнаки виховання, розумна тиша здалеку вертається в круговерть нинішніх буднів. Тих спокою і рівноваги, що панували навкруг, коли син священика із Сердюківки Черкаської області вибирався з етюдником і фарбами за село, зараз йому, звісно ж, бракує. Але не настільки, щоб, як про буденне, говорити про розпис ікон чи соборних стін.

– Я писав ікони, але не питайте, добре в мене це виходило чи ні, – відповідає Василь на моє й справді не надто коректне запитання. – Ікона не може бути «некрасивою». Для її написання потрібен спеціальний настрій, смирення. Мені, зізнаюся. В цей настрій важкувато увійти. Втім, глина – це також матеріал духовний. Без наполегливості й терпіння в гончарстві також нічого не досягнеш.

Ковіта – ще й дипломований викладач. Щоправда, за власним бажанням відлучений від учнівської аудиторії. Недовго попрацювавши в Капітанівському профтехучилищі, він вирішив, що знання, отримані на курсах декораторів, можна використати ще якось. На тих курсах, до речі, Василь познайомився із Вітою, чиї креативні зусилля зараз спрямовані головним чином на розписування виготовлених чоловіком виробів. Хоча на першому місці в неписаному переліку обов’язків, звісно ж, значиться домогосподарство – окреме місце на планеті, де живуть її діти, чоловік, рідня.

Хоча б повернути борги

Зараз, коли Василь Миколайович уже добудував свою простору майстерню, коли діти підросли, йому б віддатися улюбленій справі беззастережно. Та не випадає.

– Гончарство сьогодні не годує! – втомлено, наче перед тим прочитала двісті сторінок емоційного драматичного твору уголос, резюмує Віта Михайлівна Ковіта.

…І зміст цієї «драми», на жаль, ми вже знаємо. Віриться, що наступна її частина буде радіснішою, а зараз мусимо констатувати: більшість із того, що роблять наші майстри, не витримує конкуренції з фабричним конвеєром, який забезпечує пряме постачання дешевих псевдоавтентичних виробів чи «художніх» творів на полицях супермаркетів. Хенд-мейд ще трохи продається на ярмарках або фестивалях – під святковий настрій публіки. А так…

Василь Ковіта нині здебільшого перебивається заробітками. Напрацювавши наперед цілий склад готової гончарної продукції, він їздить і будує приватним замовникам печі. Приміром, нині він працює в Долинському районі, раніше їздив недалеко – в Макіївку, Оситняжку. Розмальовані дружиною глечики коштують всього 35 гривень, без малюнка – 30, глиняна каструлька, що її можна ставити на вогонь, коштує п’ятдесят. Однак цього не беруть, зате купують нині… колони. Думаю, що майстру непросто змиритися з такими смаками публіки, але мусить – хоч на бензин заробляє за рахунок імітації розкішного життя, «римського інтер’єру». Далі буде зима. І навіть колони втратять актуальність.

– На прибутки ми зараз навіть не розраховуємо, мріємо бодай повернути борги, – каже Віта Михайлівна. – Василь узяв велике замовлення на керамічну плитку. Два місяці вони з Віталиком(менший син, а старший, одружений, – Сергій – Авт.) ліпили, а коли випалили, плитка почала розсипатися – пастирська глина (з околиць сусіднього села Пастирського – Авт.) виявилася важкою. На макітри вона годиться, а на плитку ні. Тепер Віталик поїхав у Польщу, щоб заробити грошей і швидше віддати борг. Але надії на успіх в цьому бізнесі, однак, не втрачає. Добре б у них щось вийшло, бо чоловік уже руки «порвав», муруючи кам’яні паркани та печі…

Розтанула у Василя Миколайовича ще одна надія на заробіток. Чотири роки він будував церкву в Макіївці, розраховуючи на винагороду по завершенні робіт. Але спонсору, котрий підтримував проект, після Майдану стало не по дорозі з Ковітою, а також, мабуть, і з церквою, і з Україною. Тепер майстер (свого часу Василь Миколайович працював над оформленням, і навіть розписав іконостас, в храмі села Журавки Черкаської області) непокоїться через те, що добрі люди замість молитися підуть розбирати недобудовану церкву.

І золоті руки є в Ковіти, і добра вдача, і розум непересічний. Не п’є зайвого чоловік і в Бога вірить. А заробити й стати на ноги так, щоб старості не лякатися, однак не вдається. Добре, що поставив усе життя на міцніші, ніж пастирська глина, філософські підмурки і вважає, що:

– Терпіння – то основа всього. Гончарство – це синонім життя, а людина створена із праху, тобто із тієї ж глини.

Петро Бувалий, “Нова газета”


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*