У Кіровограді запалили свічки у пам’ять про кримських татар, які не пережили вигнання із рідного дому (ФОТО)

Люблю писати про хороші, мотиваційні, цікаві історії. Пишу про людей, які хочуть і вміють робити важливі речі. Слідкую за оновленнями в сфері реформ і намагаюся писати про складне простими словами)
Контакт: Facebook Telegram

Сьогодні, 18 травня, близько сотні кіровоградців вийшли на площу Героїв Майдану, аби запалити свічки у пам’ять про кримських татар, які 1994 року були фактично вигнані із власних домівок.

Багато з тих, кого зброєю в спину погнали із власних будинків, просто не вижили. Хтось загинув у дорозі, а хтось – від важкого життя у місцях заслання. Кримських татар примусово вивозили із власних домівок істоти, які зазіхали на їх же землю. Фактично – вели загарбницьку війну проти цілого народу.

Зараз щось подібне відбувається в Україні. Чужинець іде на українську землю, аби позбавити людей права виховувати дітей вдома – у рідних стінах. І в певній мірі в цьому винні самі ж люди. Ті, хто тужить за радянщиною і вважає, що тільки там було добре, тільки там – було життя.

У слові до кіровоградців керуючий Кіровоградською єпархією Української православної церкви, єпископ Кіровоградський і Голованівський владика Марк зазначив, що не варто згадувати, що при комунізмі були “інші ціни” та краще життя: “Хотілося б, щоб ми вийшли від своїх заблуджень і таких мрій, що колись все було гарно. Треба щоб ми не дивилися в минуле, а вже сьгодні працювали на краще майбутнє. А кримсько-татарському народу ми висловлюємо співчуття. Знову таке враження, що історія повторюється. І це страшно. Не хочеться щоби у 21 столітті ми поверталися до тих трагічних подій. А щоб цього уникнути, треба було ще вчора… А якщо не вчора, то хоч сьогодні давайте не будем байдужими один до одного, до нашого міста, до долі нашої країни.

Більше фото тут

Довідка:

Операція з депортації кримських татар почалася рано вранці 18 травня 1944 року і закінчилася о 16:00 20 травня. Для її проведення було задіяно війська НКВС кількістю понад 32 тисячі осіб. Депортованим відводили від декількох хвилин до півгодини на збори, після чого їх на вантажівках транспортували до залізничних станцій. Звідти ешелони з ними відправляли до місць заслання. За спогадами очевидців, тих, хто чинив опір або не міг іти, часто розстрілювали на місці. У дорозі засланців годували рідко і часто солоною їжею, після якої хотілося пити. У деяких ешелонах засланці отримали їжу вперше і востаннє на другому тижні шляху. Померлих ховали нашвидкуруч поруч із залізничним полотном або не ховали взагалі.

За інформацією людей, які пережили ті події, життя людей не цінувалося.

«Вранці замість привітання добірна лайка і запитання: трупи є? Люди за померлих чіпляються, плачуть, не віддають. Солдати тіла дорослих викидають у двері, дітей — у вікно. Через кілька днів шляху з нашого вагона винесли померлих: стареньку і маленького хлопчика. Поїзд зупинявся на маленьких полустанках, щоб залишити померлих… Ховати не давали», – згадують очевидці подій.

У телеграмі НКВС на ім’я Сталіна йшлося про те, що було виселено 183 тис 155 осіб (не враховуючи солдатів армії, яких було відправлено на спецпоселення після демобілізації 1945 року). За офіційними даними, в дорозі загинула 191 людина. Останній поїзд було розвантажено 8 червня 1944. Більшу частину було виселено до Узбекистану (151 тис 136 осіб) та прилеглі райони Казахстану (4 тис 286 осіб) і Таджикистану, невеликі групи було відправлено в Марійську АРСР (8 тис 597 осіб), на Урал і в Костромську область.

Значна кількість переселенців, виснажених трьома роками життя в німецькій окупації, загинула в місцях висилки від голоду і хвороб у 1944—45 роках. Оцінки кількості загиблих в цей період дуже різняться: від 15—25%, за оцінками різних радянських офіційних органів, до 46 %, за оцінками активістів кримськотатарського руху, які збирали відомості про загиблих в 1960-і роки. Таким чином, за даними ОСП УзРСР, лише «за 6 місяців 1944, тобто з моменту прибуття в УзРСР і до кінця року померло 16 052 осіб (10,6%)». Протягом 12 років до 1956 року кримські татари мали статус спецпереселенців, що означав різні обмеження в правах, зокрема заборону на самовільний (без письмового дозволу спецкомендатури) перетин кордону спецпоселення і кримінальне покарання за його порушення. Відомі численні випадки, коли людей засуджували до багаторічних (до 25 років) термінів таборів за те, що відвідували родичів у сусідніх селищах, територія яких належала до іншого спецпоселення.

На відміну від деяких інших депортованих народів, що повернулися на батьківщину в кінці 1950-х років, кримських татар було позбавлено цього права формально до 1974 року, фактично ж — до 1989. Масове повернення народу до Криму почалося лише наприкінці «перебудови» 1989 року.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар