Важливо

“Чужа молитва” – фільм-правда про народ, який став заручником двох злочинних режимів

Кадр "Чужої молитви"

Уявіть: Ваша земля окупована, діти звикають до зброї на вулиці, публічних смертей і розстрілів. Тільки ворог вирішує, настільки довгим буде ваше життя. Ви безправні й налякані. Скрізь багато звичайних зрадників і просто ласих нажитися на вашому нещасті.

Упевнена, більшість із вас подумали про нинішню ситуації на Сході країни. І в чомусь праві, бо, зрештою, всі війни однаково страшні. І під час усіх воєн людям, що стали заручниками таких ситуацій, залишається тільки молитися й чекати звільнення.

А що як тебе звільняє ще гірший ворог, і з цим звільненням трагедія твого народу тільки починається? Саме в такій ситуації опинилися кримські татари в 40-х роках ХХ ст. Цьому й присвячена «Чужа молитва» – фільм-правда про народ, який став заручником двох злочинних режимів – нацистського й комуністичного.

Знаєте, за що я поважаю кримських татар? Відірвані від власної землі, кинуті в чужі степи, принижені й розтоптані радянською владою, вони зберегли найцінніше – свою національну ідентичність, мову, традиції. Не асимілювалися, не скакаяразнічалися! І нині усіляко пропагують свою культуру. І якщо Мустафа Джемілєв, Рефат Чубаров є більше політичними рупорами цього народу, то культурну складову узяв на себе режисер і актор Ахтем Сеїтаблаєв. Його фільм «Хайтарма» уже довів до сліз (у хорошому сенсі) багатьох українців і кримських татар. Нині ж відбулася прем’єра нової стрічки його авторства – «Чужа молитва», де він знову розкриває трагедію кримців, але значно поглиблює її, доповнюючи сюжет драмою ще одного народу – єврейського.

В основі стрічки історія кримської татарки Саіде, яка в роки нацистської окупації Криму врятувала єврейських дітей, видаючи їх за татар. Розумію, чому режисер взявся саме за цю історію. Адже радянська влада звинуватила його народ у співпраці з фашистами і за це виселила з власної землі. Тому фільм якраз руйнує думку про загальну співпрацю кримських татар з окупантами. Він показує долі звичайних людей, які змушені були виживати в умовах війни. Людей, яким, незважаючи на страх, притаманне почуття любові до ближнього. Сьогодні ці якості здаються звичайними, а в ті часи були справжнім викликом обставинам, ризиком і підставою для власної загибелі. Героїня, як і її народ, опиняється під перехресним вогнем двох злочинних ідеологій – однаково страждає і від фашистів, і від радянської влади. Але в обох випадках загрози вона в першу чергу думає не про власне життя, а про дітей, чужих їх по крові, але рідних тільки тому, що вони теж люди.

Ахтем Сейтаблаєв – майстер сильних психологічних моментів. Таким, зокрема, є момент гри у футбол.
Тут знову доведеться звернутися до уяви: ви звичайна родина, у дім якої вривається купка фашистських покидьків. Ви ледь встигаєте заховати своїх дітей. Вас виводять із власного будинку. Назавжди. Ви знаєте, що далі тільки смерть. Зігріває лише надія на те, що дітям таки вдасться врятуватися. І от після довгих днів полону, вас ведуть на розстріл міською вулицею і раптом ви помічаєте своїх дітей – доглянутих, веселих, вони граються з місцевою малечею просто перед носом у нацистів. А отже, їх не викрили. Вони врятовані! Німці ж вирішують, що перед смертю вам буде дуже цікаво погратися з м’ячем. Тому витягують вас із натовпу і заставляють грати у футбол… із власним сином…

І тут глядач не стримаєтеся. Буде плакати й разом з героїнями, які, впізнавши власних дітей, ковтають сльози, відвертаються, аби тільки ті не помітили й не кинулися назустріч, видавши себе. Не встоїть також перед стриманими, але красномовними поглядами батька й сина, які за будь-що намагаються стримати бажання розплакатися, аби зберегти життя.

І хоч це сцена трагедії саме єврейського народу, але настільки сильною вона вдалася режисеру тому, що глибина його власного болю, зароджена в радянських товарних вагонах, у чужих степах, серед чужих людей, врізалася в генетичну пам’ять і вже ніколи не забудеться. Цим фільмом Сейтаблаєв справді стає на захист свого народу.

Цікавою є назва стрічки «Чужа молитва». Аби врятувати дітей, героїня дає їм татарські імена, вигадує кожному історію його сім’ї, а найголовніше – вчить кримськотатарської молитви. І проводить цю роботу так майстерно, що ніякі допити німців не можуть вибити з дітей правду і викрити в них єврейське походження.
У звичайному житті рідко хто переходить на чужу молитву. А тут маємо випадок, коли саме вона рятує від смерті.

Цікаво, що режисер не перекладає вину за події виключно на фашистів. Ніби натякає, що ті не мали б такого впливу, аби не підтримка окремих покидьків, які намагаються здати гестапівцям побільше євреїв заради матеріальної винагороди. До речі, у фільми показано, що це роблять місцеві жителі, але не татари… здогадайтеся, хто ще тоді проживав у Криму) До того ж такий підхід можна вважати й перегуком із сучасною окупацією півострова, яка стала можливої тільки завдяки зрадниками, яким увижалися великі московські зарплати.

Звісно ж, є у фільмі моменти, коли глядач не вірить у показане. Наприклад, окремі діти-актори дібрані невдало. Діти з такою зовнішністю ніяк не переконали б німців, що є татарами. Але треба віддати належне режисеру – він перекриває ці недоліки своїм умінням показати масштабність трагедію і заставити глядача оголити емоції. Глядач справді хоче кричати: Та, в біса, як же так? Як може статися, щоб пів-Європи були захоплені однією, не такою вже й великою країною, щоб мільйони людей вбивали, спалювали, зганяли в концтабори, а більшість при цьому мовчала й нічого не могла зробити? Н-І-Ч-О-Г-О! Як сталося, що цілий народ уже в мирний час можна було вивезти за тисячі кілометрів і ніхто, знову ж таки Н-І-Х-Т-О, в усій країні й усьому світі не посмів навіть пискнути??? Найбільше лякає оця вдало передана атмосфера страху й ненависті, що знищує будь-яке бажання боротися й поглиблює відчуття приреченості. Майстерно.
Завдяки таким фільмам можна показати історію набагато краще, ніж у ста дисертаціях.

До речі, у стрічці по-новому розглянуто гостроту болючого нині питання «Чий Крим?» Протягом усього фільму німецький офіцер переконує, що це споконвічна німецька територія. І цим прийомом режисер знову проводить паралелі із сучасними російськими окупантами.

Ще раз схиляю голову перед Сеїтаблаєвим і з упевненістю можу сказати, що кожен народ повинен мати такого митця.

І хоч мені чомусь на думку одразу спадали наші дорни-повалії-лораки, які кричать у московських студіях, що вони «внє палітікі», я все одно вірю – ми нарешті припинимо чекати, коли фільми про наш народ зніматимуть у Голівуді на канадійські гроші.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*