Важливо

Донбас-Кропивницький-Львів: у пошуках себе та власної справи

Фото з архіву Першої електронної

Денис Ткаченко виїхав з окупованого Донецька два роки тому. Через проукраїнську діяльність та роботу з міжнародними ЗМІ його життю загрожувала небезпека. Протягом року після переїзду чоловік шукав місце, де б йому хотілося б жити, і нову справу, якою б займатись.

Історію успіху Дениса Ткаченка, який народився та виріс на Кіровоградщині, здобував освіту і жив у Донецькій області, а зараз розвиває власний центр йоги у Львові, розповів сайт zaxid.net.

Вже близько року Денис живе у Львові, де вони з партнеркою відкрили центр йоги «GreenTara». Чоловік пишається своє справою і вважає головним надбанням за цей час саме те, що своєю роботою він разом з командою щодня допомагають людям ставати добрішими, світлішими і мудрішими.

Розкажи, коли ти виїжджав з Донецька і як опинився у Львові?

З Донецька я виїхав 14 липня 2014 року. Після Донецька був досить довгий період пошуку себе, розуміння і усвідомлення того, чого я насправді хочу.

В Донецьку я займався багато чим. Був засновником і головним редактором порталу неполітичних новин. Це був радше ідеологічний проект, аніж професія, бо на той час це був єдиний україномовний портал на Донеччині. Також брав участь у громадських рухах, в акціях з українізації суспільства в регіоні.

Коли почалися всі ці заворушення, то я відразу долучився до допомоги армії, і проукраїнських мітингів в Донецьку, і навіть до нічних акцій, під час яких ми розмальовували українською символікою різні місця в Донецьку. Кілька разів було цілком можливо не повернутись живим з таких «походів».

Останні півроку я працював з міжнародними командами як журналіст, переважно з Аль-Джазірою. В певний момент зрозумів, що так далі тривати вже не може. Якби я там затримався ще на тиждень, мене б точно взяли у полон до ДНР.

Я виїжджав із командою Аль-Джазіри. Дякувати Богові, все обійшлося без пригод. Спочатку приїхав до Кіровограда (Кропивницького), там у мене батьки. Я був в неймовірно виснаженому стані і не думав ані про роботу, ані про власну справу, ані про майбутнє взагалі. Просто поновлював власні внутрішні ресурси і збирався з думками.

Спочатку планував займатися виготовленням дерев’яних палет, навіть почав писати бізнес-план. Але після детального вивчення ринку ця ідея відпала – я зрозумів, що нормального лісоруба з мене не вийде. Після цього повністю присвятив себе волонтерському центру «Реконкіста», де ми збирали допомогу для хлопців в АТО, плели маскувальні сітки, відвозили хлопцям цю допомогу і так далі.

Мене не пускало далі не тільки те, чим я хочу займатися, а і те, де я насправді хочу жити. Потрібно було в буквальному сенсі слова знайти своє місце. Спочатку здавалося, що я хочу жити в Кіровограді, але це місто потрібно було мені лише як перевалочний пункт. Там я мав відновитись після останніх місяців на Донеччині. Почав обирати: Кіровоград, Київ, Львів. Робота з міжнародними компаніями забезпечила мені певну суму грошей, і я міг собі дозволити деякий час визначитися. Така історія далеко не у всіх, мені з цим пощастило.

Паралельно визначався, йти чи не йти мені в армію. Від вступу до батальйону «Донбас» врятувало тільки те, що на той час я фізично не пройшов. Вже потім, після Іловайська, зрозумів, що правильно зробив. Бо це якась дуже ненормальна війна з усіх боків.

Під час чергового візиту до Львова на одному буддистському заході випадково познайомився з моєю нинішньою партнеркою, Катею. І саме тоді познайомився з йогою Айєнгара. Тоді я й не думав, що ми зробимо власний центр. А десь рік тому ми йшли з Катею, розмовляли про те, що непогано було б який-небудь центр відкрити. В одну мить зрозумів, що це саме та ідея, яку я шукав близько року. Все моє життя в Донецьку було так чи інакше пов’язано з постійними стресами, інформаційними та ідеологічними війнами, боротьбою. А тут я отримав можливість побудувати своє життя і власну справу на гармонії.

Розкажи, як взагалі відбувалося створення цього центру, де шукали гроші, приміщення, людей?

Місяці пішли на те, щоб знайти місце. Ходили, примірялися, а це приміщення знайшли випадково. Зайшли, побачили і закохалися в нього.

Другим паралельним етапом був пошук грошей. Я писав грантову заявку для участі в міжнародній програмі підтримки бізнесу для переселенців, складав бізнес-план. Це не було просто, але в результаті ми отримали грант.

Потім почався ремонт, обладнання, оснащення і доведення цього всього до такого вигляду, який воно мало в нашій уяві. Тут не було нічого – ми все це відмивали, відчищали. В день відкриття, яке було 10 лютого цього року, першою прийшла подружка Каті. Вона запитала, чи потрібна нам допомога – я з порога дав їй відро і швабру і сказав: «Дуже треба!». Люди вже приходили, а ми ще розвішували штори на ці величезні вікна. Це виглядало шалено, але ми встигли.

За півроку підготовки я навіть не жив у Львові весь час, приїжджав з Кіровограда. Тільки в листопаді 2015-го вже перебрався сюди.

До відкриття ми все робили удвох. Вже коли відкрилися, то буквально одразу довкола нас почали збиратися правильні, позитивні люди, які стали нам допомагати.

Хто входить до вашої команди?

На початках це були друзі: один з них своїми руками робив нам усі полички, стелажі та інше. Інший приятель зробив нам сайт, ще одна подруга допомогла цей сайт адаптувати.

Люди просто приходять і кажуть, що хочуть нам допомогти, бо їм це важливо. Бо хочуть, щоб такий простір як центр йоги «GreenTara» існував. Ми дуже цінуємо таке відношення.

Це ж не тільки центр йоги. Зараз в нас тут є і масажі, і різні семінари, і майстер-класи у різних напрямках, і тренінги з системного моделювання, і навіть буддистський центр. Це все відбувається якось само по собі: люди приходять, кажуть що вони хочуть щось робити з нами, і ми починаємо. Ті люди, які «наші», залишаються, інші просто відсіюються.

Зараз з нами постійно працює 10 людей. Більшість з них місцеві, але є і переселенці. Деякі з наших викладачів – вихованці Каті, які перетворили йогу на власну професійну діяльність. Якщо узагальнювати, то все просто – люди йдуть до людей.

Що ви вважаєте своїм головним здобутком за ці півроку?

Чим далі, тим менше я мислю категоріями «результат». Ми просто вибудовували з нуля щось нове. Зараз це працює, живе – це, як на мене, і є головним надбанням. Тобто не результат, а сам процес: з нічого зробити щось.

А чи були якісь складнощі?

Найдовше ми саме обирали приміщення. Коли знаходили цікаві варіанти, то стикалися з тим, що це приміщення фонду держмайна. А їх взяти в оренду майже неможливо. Це складно бюрократично, і має в собі невід’ємну корупційну складову. Нам пояснили, що це неможливо без хабарів. Це було найнеприємніше з точки зору організаційних питань. Все інше було не настільки складним.

Чи можеш ти для себе визначити, що за ці півроку ви дали Львову?

Це взаємний процес – я беру і я віддаю. Звичайно, головне – це центр. Люди приходять до нас, вони займаються, стають щасливіші, здоровіші тощо. Я сам постійно в цьому процесі, і спонукаю до цього інших людей.

Як ти себе бачиш через рік?

Хочу продовжувати займатися тим, чим займаюсь зараз. Продовжувати розвивати власну справу. Я просто задоволений процесом своєї роботи, і хочу зберегти це відчуття. Я все життя так планував, що аж страшно. Був просто шаленим в своєму плануванні, планував кожну дрібницю. Зараз цього не хочу. Хочу просто мати напрямок і рухатися у ньому.

Нарешті можу сказати, що я живу у Львові. Не хочу далі шукати якесь інше місце, бо мені тут комфортно й затишно. Цілком впевнено можу сказати, що відчуваю себе тут вдома. Це в Донецьку я 15 років не міг отримати цього відчуття дому. Львів красиве місто, з традиціями, україномовне, спокійне, і тут дуже легко відчувати себе вдома. Тут все інакше. Я відчуваю себе серед «своїх», це багато значить.

Тут я ніколи не стикався з проявами дискримінації. Єдине, що бачив – допомога та розуміння. Іноді навіть співчуття через те, що я – переселенець. Люди щиро хотіли допомогти. Це там, в Донецьку, у мене були непорозуміння через власну інакшість: бо я україномовний, не донецький, бо взагалі – українець, і так далі. А тут я просто повернувся додому.

Проект фінансується з коштів Програми розвитку співробітництва та підтримки демократії МЗС Литовської Республіки.


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*