Важливо

Спогади з Другої світової: як корова Берізка втекла з німецького “полону”

Світлана Павлівна Долиняк (дівоче прізвище Ворона) народилася 1938 року на Новоукраїнщині – в селі, якого вже давно нема на мапі Кіровоградської області. Разом з селом і батьківською хатою у вирі історії зникла і вся рідня бабусі Світлани. Лише пам’ять її береже спогади про напівголодне дитинство і кукурудзяні коржики з олією, інтелігентних німців і поліцаїв, єдину в житті ляльку і вірну корову Берізку, яка втекла додому з німецького “полону”. 

До Дня матері, Примирення і Перемоги Перша електронна газета публікує спогади жінок-матерів, які пережили Другу світову війну, окупацію і голод, стали свідками сучасної війни на Сході, та не втратили надії на мир і щастя для нашої країни.

– Світлано Павлівно, де ви проживали, до того як переїхати сюди у Кіровоград? Звідки ви родом?

– Я родом із села Новоселівки, Новоукраїнського району Кіровоградської області. Але зараз його вже немає. Було там два кладовища і дуже гарна школа, побудована ще до революції. У дворі школи стояла одна хатина, де жили ми із батьками. Пізніше ми побудували свою власну хатину. Але там ми і окупацію пережили. Батько, як і багато його ровесників, ховався у підвалі, щоб не забрали його німці.

– Що Ви пам’ятаєте про воєнні роки? Німці ставилися жорстоко?

– Я вам скажу, що такої жорстокості не було. У нас був поліцай.(сусід наш, але він зла нікому не вчинив).Разом з двома німцями ходили по домівках та забирали все. І ось одного разу вони прийшли до нас, але оскільки у нас не було чого забирати, то вони взяли кошик із сіллю та сірниками та зверху там лежала моя єдина лялька і яскраво оранжевого кольору плаття.

– А де ви в цей час були?

– Я сиділа на печі поряд із дідом Савелієм. Я як побачила, що німці взяли мою ляльку, підняла галос, та поки німці відвернулися, той наш сусід повернувся до мене, та кинув мені плаття, щоб я замовкла, а то німці могли і вбити мене за той вереск. В мене після того ніякої ляльки більше не було, і це була велика трагедія в моєму дитинстві.

– А раніше з чого робили ляльки, ви пам’ятаєте?

– Ну, ми з дівчатами робили їх з лопуха, травички.

– А де ви переховувались?

– Під кінець війни в погребі. А я разом з дідусем Савелієм ховалися на печі. В нього голова була обв’язана в рушник, а ще він був такий червонощокий сам по собі,ніби він хворий. Я була маленька і мене не чіпали. І коли одного разу німець – інтелігент – зайшов до нас і побачив мого діда в такому вигляді, то він дав йому цілу жменю таблеток, ймовірно аспірину, а мені він дав пригорщу чорносливу. Я таких чорносливу більше ніколи в житті не їла. Коли вже німці починали відступати, то вони навіть одного разу у нас ночували на підлозі, вона була застелена сіном. Я не пам’ятаю, що вони там їли, що їм варили, тільки запам’ятала, коли один німець склав два кулаки  і каже : «Оце Гітлер і Сталін, пах-пах».

– А далі як ваша доля склалася?

– Трохи пізніше ми переселились до багатодітної родини Шаповалів. Мама була завідуючою школи, замість батька. Вона мало займалася мною. Я в 1945 році пішла до школи, мені було тоді 6 років.

– А був якийсь випадок, який запам’ятався вам на все життя?

– Так, був. Коли німці забирали у нас у всіх худобу та гнали її до сусіднього села – Захарівка, то у нас також була забрана наша єдина корова Берізка. І якось уночі батько вийшов покурити та подихати свіжим повітрям та почув як щось ворушиться у скирті сіна. Він злякався, думав, що то німці відслідкували та знайшли нашу хату. Батько підійшов тихенько ближче та побачив там Берізку, яка сама втекла звідти та повернулася до нас. Потім ми переховували її всіма силами, і сусіди допомагали.

– І вона ніколи не «мукала»?

– Жодного разу не заревла, не подала голосу. Не зрадила нас.

– А як ви жили в умовам голоду 1946-1947 рр.?

– Не погано, адже у нас була корова. Мати пекла кукурудзяний хліб, жовтенький такий. Великими ласощами для нас була скибочка хліба, намащена зверху олією та притрушена сіллю. І борщ звичайно був. У нас збереглися 4 вулики, німці правда деякі побили, а 4 зосталося.

– А батько на фронті був в цей час?

– Так, але в першу мобілізацію він не потрапив. Їх не взяли.

– Розкажіть, будь-ласка, що ви знаєте про «чорні свитки».

– Це, коли Червона Армія вступила на наші території, то починався набір на війну хлопців з 17- річного віку. Забирали тих навіть, хто зброю у своїх руках ні разу не тримав. А найстарший батьків брат – Микола – також був набраний в армію та загинув він в Угорщині 5 травня 1945 року.

За матеріалами етнографічної експедиції студентів факультету історії і права КДПУ.


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*