Олена Іларіонівна Завітренко з тих людей, який називають корінними кіровоградцями. Переживши німецьку окупацію, прихід і розпад радянської влади, вона зберегла у своєму загартованому жіночому серці любов до рідної землі і справжній патріотизм, притаманний далеко не всім людям з її покоління. До Дня матері, Примирення і Перемоги Перша електронна газета публікує спогади жінок-матерів, які пережили Другу світову війну, окупацію і голод, стали свідками сучасної війни на Сході, та не втратили надії на мир і щастя для нашої країни.
Народилася Олена Іларіонівна Завітренко на Завадівці 30 квітня 1927-го року. Тут минуло її дитинство і юність, тут її застала старість. У її батьків було четверо дітей. Батько загинув на фронті в 1945-му, а мати все життя працювала, щоб прогодувати дітей. То домашнім господарством займалась, то в колгоспі батрачила. Ще до приходу радянської влади у родини була власна худоба – корова, коняка та ін., але з формуванням колгоспів її довелося віддати у «спільну власність». Матір теж була змушена іти працювати в колгосп.
Роки німецької окупації Олена Іларіонівна запам’ятала дуже добре. «Німців у нас на Завадівці було мало, вони якось більше захопили Первозванівку. Тут же колгосп був, його розформували. Німці все порозбирали – корови, коняки. Після них і люди все порозтягували. А там конячка була така маленька, крива, геть не росла. Звали Шпулька. Ми її забрали додому, а кормить уже не було чим. Батько ото робив у совхозі «Зоря» і такі зробив санки великі, шоб що-небуть перевозить. Т перевезе щось людям, а вони конячці чи соломи, чи трави дадуть. А наші як уступили, то наш сусід взяв цю конячку і ще одну, і на фронт поїхав. Каже: буду ранених возить. Живий вернувся, та конячки не вернув».
У Первозванівці, переповідає бабуся, є шахта, яка тягнеться аж до Коноплянки. Там раніше білий камінь добували. У довжелезниз тунелях тієї шахти місцеві від німців ховалися – хто з полону втік, хто від вивозу ухилявся, а кому просто страшно було. Про цю схованку окупантам розповів один з місцевих чоловіків – здав своїх же. Як каже Олена Іларіонівна, за це він в радянські часи відсидів років 10, але через його зраду тоді багато людей загинуло.
«Німці як приїхали, то закрили входи в шахту в Первозванівці і на Коноплянці. Закрили і газ пустили. І потравили людей. А коли вони од’їхали, а люди почали збігатися і рятувати своїх (той свого тягне, той свого іде шукає – витягують не живих уже), то німці перестріляли їх. Там багато загинуло – є братська могила прямо коло ставка. Закатовщиком тоді був Скалько», – розказує бабця.
Також жінка добре запам’ятала, що німці попри свої страшні злочини дуже набожними були – приїжджав до них час від часу священник, вони молилися при ньому, причащалися. А місцеву церкву використовували як склад – зберігали там мішки з провізією, різний реманент.
У 1949-му році Олена Іларіонівна пішла працювати на панчішну фабрику. Весь вік там трудилася, відзнаку «Ветерана праці» отримала, була «ударницею праці», била «стахановські» рекорди на своєму підприємстві. Каже, що дуже любила свою роботу і на пенсію й ти не хотіла. Та, крім праці, нічого в своєму життя не бачила. «У нас і свят ніяких не було. Під час війни ще коє-як святкували, а після війни (я вже була на фабриці), то в нас тільки «воскрєснік» і був. То в міському саду прибираємо,то вулиці метемо – завжди ці «воскрєсніки» були і неможна було святкувати нічого. Або працюємо, або на «воскрєсніку». І відмовитись не можна було».
На схилі літ довелося жінці побачити ще одну війну – між двома колись братніми народами, яка болюче ранила її серце. Та, попри життя, проведене під тотальним впливом радянської пропаганди, Олена Іларіонівна зберегла любов до України, а не “святу віру” в партію і Леніна: «Я, звісно, за Україну (сміється). Як же ми будемо за когось іншого? Ми ж українці і повинні за Україну бути. А бачте, як воно зараз виходять?».
За матеріалами учасників етнографічної експедиції студентів факультету історії і права КДПУ Анжели Костинюк і Ольги Титаренко.