Важливо

Свідок Другої світової війни розказала про голод і розруху в Кіровограді

До Дня матері, Примирення і Перемоги Перша електронна газета публікує спогади жінок-матерів, які пережили Другу світову війну, окупацію і голод, стали свідками сучасної війни на Сході, та не втратили надії на мир і щастя для нашої країни.

Марія Миколаївна Пономаренко (Крейман) народилася 1926 року. У  1946-му родина оселилась в Кіровограді – на Завадівці. Тут батьки Марії Миколаївни влаштувались на роботу і своїми руками звели невеликий будиночок. Тут вона вийшла заміж за місцевого хлопця, народила двійко дівчат.

«Все своїми силами робили. Ми там каменя набили, там балки купили. А там десь глини навозили. Топтали нам родичі. Своїми силами, як ото ластівки. Я сама мазала, криво, косо – як мазала так і мазала. Глиною раніше хати мазали і так і жили. І так і живем досі, осьо вже доживаємо. Діти розійшлися а я осталась сама», – розказує бабуся.

Та першою малою батьківщиною для родини Крейман було село Сорочанове. Тут Марія Миколаївна дізналася про початок війни – Другої світової. Пам’ятає,  як з початком війни з’явилися біженці. Люди виїжджали ближче до Дніпра –худобу за собою гнали, цінні речі везли. Їхати великими дорогами боялися, тож рухались в основному через глухі села. Вдень ховалися від бомбардувань, ночами знову рушали в дорогу, а місцеві займались своєю сільською роботою.

«У нас тоді була велика сім’я. Мама вмерла в 35 років, мені тоді було 8 років. Батько другий раз оженився. Дітей було восьмеро: четверо від одної мами і четверо от другої. Так ми і жили. Німці в нашому селі не стояли. Оце заїхали – неділю побули і вихали. Потім другі заїхали. А отого страшного, як в кіно показують, у нас не було. Молодь від них тікала і ховалась. Харчі, курей і всяку живність вони забирали. На мотоцикли собі все накладали і далі їхали», – пригадує бабця Марія.

А чоловіків у селі практично не було – їх забрали на фронт. Пішов воювати і батько Марії Миколаївни – Микола Тимофійович. Діти не бачили його цілих 4 роки. Молоді ж хлопці тікали з села в село, переховуючись від німецького полону. Жінка розповідає, що їхнє село було маленьким, тому й не дуже цікавило загарбників. А от сусідні Проскурівка і Варламовка постраждали більше. Їх і бомбили частіше, і облави влаштовували, і танкові дивізії тудою проїжджали, все розграбовували, людей вішали й розстрілювали.

«А в нас в селі було тихіше. В нас один був магазин і все. Раду розібрали, магазин розграбували. І потом вже нічого не було. Не знаю як ми жили… а ми жили. Ні сірників, ні солі… В магазині тільки синька…», – бідкається жінка.

Розповідає, що вся родина тоді працювала в колгоспі. Навіть діти, хоч і малі були. Старшу сестру Марії Миколаївни німці  забрали працювати на будівництві ГЕС в Братському. Жили робітники по хатах у місцевих мешканців. Їли у столовій, годували там в основному пшоняною кашою, политою олією.  тому Марія час від часу носила сестрі їсти. А коли молодь зібрали, щоб вивезти з села (куди саме – Марія Миколаївна не знає), її сестра змогла втекти. А от сусідському хлопчині не пощастило – його під час втечі застрелили. Та й сестра тоді ледве врятувалася – сусіди заклали її німцям: «Сестра втекла, за інших не знаю. Хтось з сусідів сказав, що вона дома. Німці приїжджали за нею».

У 1946-му році родина перебралась в Кіровоград – на Завадівку. На той час це було село без вулиць, яке тільки розбудовувалось. Де не де стояли хати без тинів. У балці було три колодязя-журавля, з яких люди і для себе воду брали, і худобу напували. Перші роки по переїзді запам’ятались Марії Миколаївні голодом і розрухою.

«Ми сюди приїхали і пішли на роботу в колгосп. Тут давали по 280 г хліба вівсяного. Отак їси і весь час випльовуєш, бо полова… Це ж уже наші були. А де б вони хороший хліб брали, як така розруха була? Але швидко все відбудовувалось. І якісь люди тоді були хороші, – пригадує жінка. –  Коли ні солі не було й нічого іншого, то хтось з селян десь дістав сіль німецьку. Отака кирпичина! (показує руками – ред.) І розділили її на всіх в селі. Як посолиш борщ, то він красний, що і помідора не треба. Отака червона сіль була».

Церкви тоді у селі не було. Але люди таємно хрестили дітей і в Бога вірили. «Люди були добрі, хоч і церкви не було. А тепер і церки є, і усе є, але люди не такі… Раніше люди були добріші…», – зітхає бабця.

Попри похилий вік (уже під 90!), Марія Миколаївна добре пам’ятає і радянсько-німецьку війну, і переймається сучасними подіями на українському Донбасі: «Воювати іти нада. Хай краще воно закінчиться там. Може ж воно закінчиться. Я надіюся… Я не знаю чого так вийшло у нас і росіян. У мене через дочку є родичі в Росії. Зять звідти. Я думаю, що все буде добре, вони вспокояться, якось найдуть якесь перемир’я. Хіба це так важко. Хіба немає таких розумних людей?».

За матеріалами учасників етнографічної експедиції студентів факультету історії і права КДПУ Анжели Костинюк і Ольги Титаренко.


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*