Важливо

26-річний снайпер 3-го полку СпП розповів про життя і смерть під Ізвариним

26-річний снайпер 3-го кіровоградського полку спецназу Олексій Щербак в оточенні під Ізвариним урятував 8 бійців свого підрозділу незважаючи на те, що сам був тяжко поранений і не міг ходити. За героїзм та мужність розвідник був нагороджений у Чернівцях орденом “Народний герой України”. Історію відважного спецназівця розповідає “Цензор.НЕТ”.

“Я завжди хотів бути військовим, – розповідає Олексій. – І мрія збулася. Я – кадровий військовий. У моїй родині воювали і прадід, і дід, і батько. Вважаю, кожен чоловік повинен служити в армії, тому після закінчення університету пішов на службу і був відібраний в групу снайперів загону спеціального призначення”.

– Олексій, у вас було відчуття, що на нашу землю колись прийде війна?

– Я ніколи не думав, що коли-небудь побачу справжню бойову тривогу! Але коли почалися події в Криму, наші групи відправили у прикордонні з Росією області. А я в березні розписався, тому якраз перебував у відпустці. Але через два тижні після весілля мене викликали в полк. Не дали догуляти медовий місяць. 7-го квітня ми вилетіли в Донецький аеропорт.

Бійці 3-го полку спецназу були одні з перших, хто взяв під охорону цей особливо важливий об’єкт. І першими, хто вступив у бій на території аеропорту 26 травня. Кіровоградці ввійшли туди, коли термінали були ще цілими, а вийшли через півроку, коли там вже були руїни…

щербак

– Я перебував у Донецькому аеропорту півтора місяці, – продовжує Олексій. – Найчастіше був на “вишці”. Мені прекрасно було видно, як з Донецька відлітали ті, хто міг. Бачив дуже відомого українського олігарха, який сів у свій літак, який чекав його в одному з ангарів… Більшість людей тікали не в інші міста України, а за кордон. В основному, в Німеччину. Все відбувалося у суєті. Паніка відчувалася у повітрі.

– Ви тоді могли уявити, що через півроку аеропорт буде зруйнований практично вщент?

– Я зрозумів, що ситуація більш ніж серйозна, ще в самому Донецьку. Три перші дні після того як прилетіли, ми провели у місцевому військкоматі. Його оточили, намагалися захопити. Ми отримали команду не стріляти. Хоча люди, які зібралися біля будівлі, були агресивно налаштовані. Коли ми виїхали в аеропорт, я спостерігав таку картину: люди, вибачте, як стадо баранів, юрмилися і кричали під військкоматом, а кілька людей стояли збоку, спостерігали за всім, явно координували дії. Було зрозуміло, що  натовпом керують і у них є план дій…

Починаючи з середини квітня, більшу частину наших людей почали відправляти на посилення охорони в Краматорськ, Артемівськ, штаб АТО. В аеропорту нас залишилося близько 60 осіб. Це разом з десантниками 25-ї бригади. Першими по новому терміналу почали працювати “зушки” 25-ої бригади. Покришили ополченців нормально. Коли почався перший бій, я також перебував на “вишці”. Добре бачив, як в новий термінал заходили бойовики, як заїжджали КамАЗи, з них вивантажували стріли ПЗРК, встановлювали АГС. Але нам не дозволяли стріляти.

– Наскільки це злило?

– У мене було відчуття, що пар з вух піде від злості. Якби нам дали команду, бойовиків можна було б знищити на етапі, коли вони тільки наблизилися до аеропорту. На цьому б все і закінчилося. А так їм дали час підтягнутися і влаштуватися у новому терміналі. За даними нашої розвідки, туди увійшли до 300 бойовиків. Велика частина, звичайно, там і залишилися.

– Особисто ви брали участь в першому бою в аеропорту чи тільки спостерігали за ним?

– Воювали всі, хто там знаходився. Я був на верхівці вежі – центру управління польотами, звідки добре проглядалася практично вся територія аеропорту. Кілька людей нашого підрозділу залишилися на перших двох поверхах, де розміщувалися адміністративні приміщення. Зверху я передавав дані. У день, коли в аеропорту почався перший бій, я бачив як з боку супермаркету “Метро” і складів підходили люди. Перші постріли застали мене на парапеті “вишки”, яку теж відразу почали обстрілювати. На мене посипалося скло. Я відповз вглиб будівлі. Відстрілюючись, зробив помилку – зробив один постріл і не змінив позицію, а відразу вистрілив знову. Ворог тут же визначив, де я перебуваю. Після цього я, спускаючись, робив постріл, і змінював позицію. Так поступово я спустився вниз. Бійці, які там знаходилися, були поранені і посічені уламками скла: перші поверхи обстріляли з АГСів. Надав допомогу – вколов, перев’язав…

Ополченці, увійшовши у новий термінал, дуже хотіли захопити “вишку”. Щоб промацати, які сили її захищають, запускали неповнолітніх, щоб вони вистежували. Ми не могли стріляти по цим дітям. Лякали їх і відганяли, роблячи кілька пострілів у повітря з пістолета. Представники батальйону “Оплот” у новому терміналі захопили засоби зв’язку, які були в єдиній системі аеропорту. Тому вони виходили на зв’язок з нами. Кричали в рацію: “Сдавайся, Кировоград”…

Перший бій в аеропорту тривав дві доби. Потім інтенсивність стихла, але все одно сутички тривали. Загалом ми тоді не спали п’ять днів. Так, годинку уривали по черзі. Між терміналом і вишкою була лісосмуга. У ній потім наші бійці виявили чимало загиблих ополченців…

Після тижневих боїв в аеропорту нас змінила 72-а білоцерківська бригада. Ну як змінила. Група нашого полку під командування Жені Подолянчука, скаута, народного героя України, залишилася у старому терміналі, а мене з іншими хлопцями перекинули під Слов’янськ і Червоний Лиман. Там ми вели розвідку біля ворожих блокпостів. Якось зав’язався бій. Чи не бій, а бійня. Молоденькі сосонки у посадці валилися, зрізані вогнем. Перші секунди було страшно. Але у нас були хороші наставники. Один з них – наш заступник командира загону, Герой України, підполковник Юрій Вікторович Коваленко. На жаль, він загинув під Ізвариним… Але голова швидко згадувала все, чого він навчив нас під час навчань. Тіло стало працювати автоматично. Пам’ятаю, як повзу за Паличем, а у нього випадають магазини. Я їх збираю з думкою: ще знадобляться.

Тоді ж серйозно був поранений мій товариш Рома. У нього були прострелені обидві ноги. Поки ми надавали йому допомогу, він сказав: “Там Юрка Савельєв залишився”. Шестеро людей зголосилися повернутися за ним. Повертатися у пекло було страшно. Але не можна було кидати свого. Через те, що у мене медична освіта, я завжди тягаю з собою рюкзак з усім необхідним для надання першої допомоги. У мене є і крапельниці, які я за необхідності можу поставити… Загалом, знайшли ми Юру в “зеленці”. Знову зав’язався невеликий бій.

Знаєте, перший бій в аеропорту – це було страшно. Але він не зрівняється з тим, що творилося в соснах. Там було набагато страшніше. Слава Богу, винесли свого, надали допомогу… Юра був важким. Йому перебило ліву руку. Я на неї наклав шину. Крім того його було поранення в бік між пластинами бронежилета. Куля пробила печінку і застрягла у хребті. Кілометрів сім-вісім ми з хлопцями тягли поранених пацанів. З безпечного місця їх забрав вертоліт… Рома вже в строю, служить, як годиться. Юра Савельєв тільки починає ходити.

– Звідки у вас навички надання першої допомоги?

– Моя мама – медик. І я після школи вирішив також отримати медичну освіту. Закінчив медичний коледж, потім академію. Ще й до фармацевтичного університету вступив. Після цього пішов служити за контрактом. Отримані знання дуже допомогли на війні. А за те, що у мене є медична освіта, мені дали позивний Знахар. Отримавши орден “Народний герой України”, я не дарма подякував усім своїм наставникам і вчителям. Якби не вони, мені було б важко, я б не зміг допомогти пораненим.

У червні 2014 року нас відправили під Ізварине, на кордон з Росією. Там ми були місяць. Трішки робили шкоду, незважаючи на те, що знаходилися в оточенні. Нам з літаків, які тоді ще літали, скидали їжу, боєприпаси. Обстрілювали нас з російської території. В один із днів ми зробили там фотографію. На ній 12 хлопців. У живих залишилося лише п’ятеро. У тому числі і  я…
щербак

– Вас же там поранили?

– Так, але в той момент я нічого не зрозумів. Почув свист – і вирубився. Прокинувшись, підповз до Боді Каравайського, снайпера, який лежав неподалік. Коли надавав йому допомогу, почув крик: “Знахар, сюди!” Поповз. У мене з собою у кишенях завжди було кілька джгутів, і в той день я як раз отримав знеболюючі. Вісім ампул були у мене в нагрудній кишені. Тому міг надавати допомогу тим, хто постраждав.

– Але ж і ви були поранені. Наскільки важко?

– Ходити не міг… Коли я прийшов до тями, обличчя у мене було залите кров’ю – у лоб увійшов уламок снаряда. Найбільше переживав, щоб очі були цілими і “бубєнчики” не відбило, – сміється Олексій. – Перевірив і те, й інше – начебто все в порядку. Інше мене турбувало менше. Тому почав оглядати хлопців, які лежали поруч. Багато, хто загинув. Кілька людей були важко поранені… Віталіку відірвало пальці на руках і пробило грудну клітку. Одному бійцю, неподалік від мене, ноги відірвало… По радіостанції зв’язався з сусіднім окопом. У нього і стягував хлопців. Добре, медикаменти були під рукою.

– Скільки ви там пробули до того, як вас вивезли?

– Не можу сказати. Інтенсивний обстріл тривав хвилин сорок. І коли все затихло, нас посадили в машину і відправили до Червоного партизана, де знаходився штаб батальйону 72-ої бригади підполковника Михайла Драпатого. Уже там я сам себе перев’язав. І з’ясував, що у мене увійшли 14 уламків: у голову, шию, тулуб, руки… На лівій нозі був перебитий тазостегновий нерв, тому я не міг ходити. Дві доби ми, поранені, пролежали в наметі при санчастині. Ми продовжували залишатися в оточенні, тому більш кваліфіковану допомогу отримати не могли. Вивезти нас було неможливо. В один із днів нас накрили “Гради”. Як же тоді захотілося жити! Я відповз і впав в яму, де генератор працював. Під час другого обстрілу забрався в бліндаж. Там мені вкололи знеболювальне, тому що кричав від болю. Адреналін, який не дозволяв мені відчувати біль відразу після поранення, перестав вироблятися.

Через дві доби нас відправили на російську територію, у лікарню прикордонного міста Гуково. Єдина нормальна там людина – головний лікар. Виявилося, що він родом з Кіровограда. Сепари були з нами на одному поверсі. На милицях виходиш покурити, а на тебе дивиться чувак з перебинтованою рукою… І в погляді його ненависть. У першу ж ніч в Гуково я бачив з вікна, як шість “Градів” стріляли в бік України. Є навіть відео, яке підтверджує це …

– Як вас забрали на українську територію?

– Для цього доклав зусиль консул України в Росії. Він домігся, щоб відкрили повітряний коридор. Прилетів літак і забрав нас, поранених. З Ростова ми летіли в Одесу, облітаючи Донецьку область і Крим…

– У російській лікарні вас допитували?

– Так, але не катували. Тиснули тільки морально. Вони знали, хто ми такі, з’ясували, що я спецназівець. Рідні дізналися про моє поранення випадково. Подруга дружини побачила моє прізвище у списку поранених в Інтернеті і розповіла про це. У дружини стався нервовий зрив…  Адже в той же день я дзвонив їй і говорив, що все нормально. Я був уже поранений, просто не хотів її лякати… Моя дружина до армії не має ніякого відношення. Раніше вона працювала в податковій інспекції, а зараз – у казначействі. Постійно говорить мені: “Досить воювати”. Але мені ж завжди хотілося бути військовим. Тому професію я не залишу. Я перебуваю на своєму місці.

– Нерв відновився?

– Чутливість ноги повністю не повернулася. Але нічого, після поранення вже відбігав одну ротацію. Нерви не зшивали, тому що він знаходиться буквально в сантиметрі від судинного пучка. Існував великий ризик його зачепити. Осколок дістали, зайшовши з боку стегнової кістки. Так що нерв відновлювався сам. Більшість осколків повиходили самі. Шість із них були великими – по п’ять-шість сантиметрів. Кілька дрібних досі сидять у моєму тілі. На лобі, під пахвою і в ногах ще є трохи.

Якби нам давали працювати з першого дня, війна вже була б закінчена. А постійні перемир’я і заборони стріляти призводять тільки до того, що ворог зміцнює свої позиції.


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*