Важливо

Вулиці некомуністичного Кіровограда. Вулиця Віктора Домонтовича

Перша електронна газета продовжує знайомити кіровоградців з видатними постатями, на честь яких цього року було перейменовано ряд вулиць нашого міста. Цього разу ми познайомимо вас із постаттю українського письменника, філософа, соціального антрополога, літературного критика, археолога, історика і культуролога Віктора Домонтовича, на честь якого було перейменовано вулицю Будьонного.

Будьонний Семен Михайлович, ім’я якого раніше носила вулиця, був одним з найвідоміших радянських воєначальників, брав участь у збройній інтервенції в Україну 1917-1921 років. Згідно Закону “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки” вулиця не може носити його ім’я, тому 19 лютого, постановою міського голови її було перейменовано на вул. Віктора Домонтовича.


Віктор Платонович Петров (Віктор Домонтович)
– (*10 жовтня 1894, Катеринослав—† 8 червня 1969 Київ) — український письменник, філософ, соціальний антрополог, літературний критик, археолог, історик і культуролог. Писав також під псевдонімами В. Домонтович та Віктор Бер. Разом з Валеріаном Підмогильним, Петров започаткував жанр українського інтелектуального роману, а також жанр романізованої біографії.

Життєпис

Віктор Петров народився 10 жовтня 1894 р. В Катеринославі в родині священика. Дитинство Петрова пройшло в Одесі. В 1913 р. він закінчив Холмську чоловічу гімназію, а в 1918 р. історико-філологічний факультет Київського університету. Одним з його викладачів, який справив вплив на Петрова був Володимир Перетц. Петров отримав срібну медаль за свою дипломну роботу «Н. М. Языков, поэт пушкинской плеяды. Жизнь и творчество» і залишився в університеті як професорський стипендіат (1917–1920). Пізніше Петров працював в Етнографічній комісії Української Академії наук. Разом з Андрієм Лободою був редактором Етнографічного вісника (1925–1929) та головою Етнографічної комісії (1927–1933). В 1920-ті роки Петров належав до кола неокласиків. В ці роки він познайомився з дружиною Миколи Зерова — Софією Зеровою — з якою у нього починається роман. В 1930 р. Петров отримав докторат за дослідження «Пантелеймон Куліш у пятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». В цьому ж році фігурував у справі фіктивної Спілки визволення України, в результаті чого був знятий з посади керівника Етнографічної комісії і понижений до посади наукового співробітника. В 1941 році короткий час був директором Інституту українського фольклору. В 1941 р. науковець знаходився в окупованому німцями Харкові. Видавав часопис «Український Засів» в 1942–1943 роках. В кінці війни Петров опинився в Німеччині і був пов’язаний з Українським науковим інститутом в Берліні. Був одним із засновників Мистецького українського руху. Знаходячись в еміграції, Петров в 1947–1949 рр. викладав етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету в Мюнхені та у Теологічній академії Української автокефальної православної церкви. 18 квітня 1949 р. Петров зник з Мюнхена. Це призвело до виникнення різноманітних версій його вбивства. Згодом виявилось, що він перебував у СРСР і працював в Інституті історії матеріальної культури в Москві. Від 1956 р. він працював в Києві в Інституті археології. В 1957 році Петров одружився з Софією Зеровою, яка побажала залишити прізвище Зерова. Загубивши документи під час війни Петров був вимушений заново захищати дисертацію в 1966 р. Віктор Петров помер в 1969 р. і був похований в Києві на Лук’янівському військовому цвинтарі (8 ділянка, 7 ряд, 4 місце).


Микола Петров — семінарист

Псевдоніми

Художні твори Петров підписував як В. Домонтович. За власним визнанням автора він «знайшов це прізвище в українських документах литовського періоду». В литовській мові «damauntas» означає «той, що багато каламутить». Віктор Петров писав свої філософські твори під псевдонімом — Віктор Бер. Цей псевдонім було вибрано не випадково. Він розшифровується як біологічний еквівалент рентгена.

Літературна діяльність

Віктор Петров був близьким до групи неокласиків в 20-ті роки. Саме в цей час він написав більшість своїх художніх творів під псевдонімом В. Домонтовича. Твори Петрова в багатьох аспектах перекликаються з ідеями екзистенціалістів. Особливістю творів В. Домонтовича є їхній прихований інтелектуалізм та парадоксальність.

При тому, що Петров був агентом НКВС-КДБ жоден з його літературних творів не був написаний у стилі соціалістичного реалізму. Петров був близьким з багатьма відомими письменниками та науковцями свого часу: Максимом Рильським, Миколою Зеровим, Юрієм Шевельовим та Михайлом Брайчевським.

Після свого повоєнного повернення в Україну єдине літратурне, а не наукове видання, до якого мав причетність Петров було видання вибраних творів Миколи Зерова, автором приміток до якої він був[6].

Наукова діяльність

Як етнограф Петров написав декілька десятків статей на такі теми як сонце у народних віруваннях українців, легенди про подоження відьом, культ вогню та слов’янська міфологія в Українській радянській енциклопедії. Написав ряд статей присвячених докласовому суспільству (1933). Разом з Андрієм Лободою був співредактором книги матеріалів про дніпровських лодочників (1929) та книги Євгена Марковського про український вертеп (1929). Як археолог був задіяний у розкопках Трипільської культури та ранніх слов’янських поселень. Петров вивчав скіфські пам’ятники та могильники антів. Він написав монографії про походження українського народу (1947), скіфську мову та етнос (1968) та етногенез слов’ян (1972). Він писав статті про Трипільську, Зарубинецьку та Черняхівську культуру, про давніх слов’ян, скіфські та східно-слов’янські імена, гідроніми, топоніми та опублікував записки Вікентія Хвойки про розкопки в Зарубинцях.

Первісне мислення

В. Петрова можна розглядати як одного з попередників структуралізму. Спираючись на праці О. Потебні та розробки Етнографічної комісії ВУАН, наполягав на необхідності розкриття первісного мислення, вираженого у фольклорі, через експілкацію базових структур, які лежать в його основі. Для цього він досліджував «формули» впливу первісної людини на навколишній світ: «я-формули» — зразки дій прямої чинності, коли імітація чогось розглядається як реальний вплив на реальні предмети, «формула „як-так“» — дії-аналогії дуже важливі для підтримки ідентичності первісної спільноти. У найзагальніших рисах народний світогляд, за Петровим, родовий (ґентильний), аієрархічний і локально-просторовий. Звідси сакралізація роду та особливе його значення як базової категорії для соціальної структури первісної спільноти. Ці висновки дуже подібні до результатів досліджень М. Мосса та Е. Дюркгайма, котрі вивчали зв’язки між соціальною структурою архаїчних спільнот та логічними категоріями, властивими для цих спільнот. Петров піддавав критиці крайнощі матеріалістичного пояснення обрядів, наголошуючи на великому значенні цих обрядів як механізмів солідаризації людей. Петров заперечував перебільшення значення магічних дійств у народній свідомості, оскільки магія передбачає наявність відстороненої «третьої сили», тоді як народна свідомість є синкретичною, цілісною. Важливе значення мало врахування Петровим просторового чинника для соціальних взаємодій. «Материнсько- (або дідівсько-) родові уявлення сполучаються з просторовими уявленнями, найелементарнішими категоріями, що лежать в основі людської свідомости. Поки не постало ієрархічне відрізнення природного, людського, тваринного, рослинного й речевого, лише категорія простору була підставою для світоглядових утотожнень, відрізнень і розчленувань». Вплив просторового чинника Петров простежував у дослідженні Смерті як «відходу». Пізніше, у своїй незавершеній праці про потенційні міждисциплінарні зв’язки соціології й археології, вказував як просторовий чинник трансформувався і був механізмом ієрархізації соціальних взаємодій (міське районування середньовічного Галича відобаражло багато в чому соціальну структуру тодішнього суспільства).

Історіософія. Концепція епох

Петров займався розробкою історіософської проблематики, зокрема, звернувши увагу на питання змін історичних періодів. Його концепція епох у методологічному плані представляє синтез класичної діалектики та екзистенціалізму. Як вказував дослідник: «У новій епосі немає однорідності, в ній є дві онтологічно відмінні сили, котрі конфліктують між собою як альтернативні (хоча, насправді, генетично пов’язані як, скажімо, Ренесанс і Реформація у Новий час) програми організації світу та його пояснення. Вони можуть заперечувати одна одну цілком, доповнювати, в якісь моменти поєднуватися, але саме ця проблематична єдність і породжує нове. Навіть констатуючи, що після катастрофічного досвіду ХХ ст., коли квіти зла вже з’являються не в книгах, а на вулицях, людина дедалі більше потрапляє в лабети віри й очікування чуда, втомлена від необов’язкових і релятивних істин, — це не є цілковите „повернення“ до старої домодерної епохи. Це нова віра та нова епоха». Момент зміни фіксується через негацію, яка й стає причиною світоглядної кризи. Петров наголошує, що «образ грані» є найкращою метафорою такого стану: «Світ змінив свою якість. 19[-те] століття сприймало життя як сталий, тотожній собі рух, що є розвитком, який здійснюється по прямій. Ми уявляємо собі життя інакше. Нашою уявою керує образ грані». Попри функціональні відміни, різні інститути та практики мають спільну світоглядну базу. Це Петров демонструє у своїх есеях зв’язку між науковим мисленням і мистецьким.

Імовірна розвідницька діяльність

Біографія Петрова цікава тим, що, судячи з усього, починаючи з 30-х років він співпрацював з радянською розвідкою. Під час сталінських репресій Петров продовжував працювати науковцем, тоді як його колишні колеги-неокласики були заарештовані. 1928 року Петров був автором начерків до неопублікованої викривальної статті в марксистському стилі спрямованої проти Агатангела Кримського. Відомо, що він знаходився в окупованому німцями Харкові і носив німецький офіцерський мундир. Крім того, його раптове зникнення з української еміграції в Мюнхені і знаходження після того в Москві дають підстави говорити про таку співпрацю. Пізніше 1966 року Петров навіть отримає Орден Вітчизняної війни. Документальних підстав в архіві СБУ, які б переконливо довели розвідницьку діяльність Петрова не виявлено.

Цікавим фактом діяльності Петрова під час Другої світової війни є його участь у конференції влаштованій німцями стосовно питання винищення караїмів. На цій конференції аргументація Петрова щодо того, що оскільки караїми мали аристократію, то їх не можна вважати євреями, допомогла врятувати караїмський народ від знищення.

Сприйняття творчості критикою

Наукова спадщина Петрова у більшості дослідників викликала повагу. Юрій Шевельов відзначав високу художню вартість романів автора. В еміграційних колах деякі вважали Петрова зрадником.

за матеріалами Вікіпедії


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*