Важливо

86-річна Катерина Євдокимівна: Після війни ми декілька років жили у землянці

Вісімдесятишестирічна жителька Івангорода, що в Олександрівському районі,  Катерина Євдокимівна Шинкаренко за все своє життя рідне село залишала двічі. Про це вона розповіла сама. Першого разу у роки Другої світової війни, коли фашистських загарбників гнали додому, у їх берлінське „гніздо”, а до Івангорода в притул вже наблизився фронт. Тоді  багато їх односельців від куль і снарядів розбігалися по навколишніх селах.

Чотирнадцятирічна Катя з мамою опинилися у Бовтишці, а потім перебралися у Федвар (нині – село Підлісне). Жили по людях, які ділилися з ними останніми крихтами. Коли в Івангород вже зайшли радянські війська, біженці повернулися додому. Тільки Катя з матір’ю хату свою не застали вже – на її місці було згарище.

Прийняли їх сусіди. У них, у сараї, й перезимували. А на весну викопали у  своєму городі землянку і вона стала їм прихистком на декілька років.

Катя з мамою працювали у колгоспі. А на зароблені копійки зводили помаленьку нову хату.  Навчилася дівчина  й  деревину рубати та стругати, цвяхи забивати. Мешкає, між іншим, бабуся у цій хаті й зараз.

– Кажуть тепер у селі роботи немає. Можливо… Я таких часів не пригадую, – зітхає Катерина Євдокимівна. Вона розповідає, що у післявоєнний час у жнива доводилося декілька діб без зупинки вантажити зерно на машини.

– Коли прибігала додому, щоб хоч щось поїсти, то й руки не встигала помити, бригадир знову кликав на поле, – каже і мне мозолясті руки.

Дівчина освіти майже не має. „Закінчила три класи і четвертий коридор”, – жартує бабуся. Тож у колгоспі згоджувалася на всі роботи. Згадує, як у холодний 1944-й рік, якраз після звільнення села від окупантів, ломами били замерзлий гній і санчатами, а у кращому випадку – кіньми, розвозили його полями. Весною майже вручну розсівали зерно…

А потім ще й голод 1947-го довелося пережити…

Вдруге залишала рідний Івангород Катерина у 1955 році. Була вона, двадцятип’ятирічна дівчина, вже знана у колгоспі сапальниця. От за працю сумлінну на бурякових ланах й преміювали її поїздкою на Виставку досягнень народного господарства у Москву. Кращих трудівників зібрали тоді з усього району і поїздом направили у столицю. У її нинішніх спогадах залишилася лише згадка про відвідини  мавзолею, де спочивали вічним сном Ленін та Сталін. І все не могла зрозуміти дівчина, чому цих вождів не поховали по-християнськи, а поклали на всенародний огляд.

А далі, після повернення з Москви, для Каті знову пішли трудові будні без спочинку. Працювала довго й в городній бригаді. Знову – від світанку до заходу сонця. Та статків особливих не заробила. Хіба що нагород різних з кожним роком додавалося. Але який з них зиск?

Та й заміжжя, каже, вийшло якесь не путнє. Народила сина, але коли хлопчику було три роки, чоловік залишив сім’ю.

Коля давно виріс. Зараз йому п’ятдесят сім років. З сім’єю мешкає у Кіровограді. У нього два сини. Має Катерина Євдокимівна вже й правнучку – п’ятикласницю Сашуню. Та вона рідко навідується в Івангород. А от Коля приїздить чи не щотижня.

– Ось і на днях був, на городі позагрібав, місце для розсадника підготував. Йому у селі подобається, – зізнається вона і додає, що сама з нетерпінням чекає тепла.

– Коли сонечко гріє, то й веселіше якось на душі, – посміхається Катерина Євдокимівна.

А ще вона любить, коли заходять до неї односельці. Катерина Євдокимівна, між іншим, одна з найстаріших жителів Івангорода. До того ж, учасник війни і ветеран праці. Івангородський сільський голова Людмила Бойченко частий гість на подвір’ї бабусі.

Погомоніти старожил завжди не проти.

– Це краще, ніж телевізор дивитися, – вважає бабуся. Їй, до речі, недавно зробили операцію на одному оці, тож бачить на нього вона вже добре, але натруджувати його перед телевізійним екраном не хоче.

Галина Шевченко


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*