Як зберегти українську культуру, чим відрізняється студент із села від містянина, в чому особливість «кіровоградського» культурного простору? Щоб знайти відповіді на ці запитання, ми поспілкувалися з доцентом кафедри історії України КДПУ ім. В. Винниченка Світланою Проскуровою − людиною, яка понад 20 років вивчає та викладає етнологію.
До свого захоплення Світлана Проскурова прийшла за покликом серця. 1978 року в Кіровоградському педінституті щойно відкрився історичний факультет, і вона, недовго роздумуючи, вирішила подати документи саме туди. «Історичний факультет нашого вишу був популярним у регіоні, на той час було навіть модно навчатися саме на ньому. А я була молода і нерозважлива (сміється)», − розповідає Світлана Володимирівна.
− Розкажіть, як ви прийшли до вивчення етнології?
− На вивчення нової для мене дисципліни (етнології – ред.) мене надихнула книга Джеймса Фрезера «Золота гілка». Я зрозуміла, що, закінчивши історичний факультет, нічого не знаю про етнологію. Це спонукало мене зайнятися самоосвітою. Прочитала багато зарубіжної літератури з цього напряму, адже у радянському виші, як ви розумієте, ми більше вивчали твори класиків марксизму-ленінізму. Згодом в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнографії НАН України імені М. Рильського я познайомилася з майбутнім науковим керівником свого дисертаційного дослідження – професором Анатолієм Пономарьовим, який тоді очолював Інститут етнографії. 2001 року я захистила дисертацію на тему «Чумацтво як українське соціокультурне явище». Так, помалу, у коло моїх інтересів і увійшла етнологія.
− У світлі своїх наукових розвідок ви можете розповісти про особливості власне «кіровоградської» культури? У чому ми унікальні, самобутні?
− Наша область – це більшою мірою середня Наддніпрянщина, західні райони етнографічно тяжіють до Поділля, а південні – до Таврії. Це якщо керуватися загальноприйнятим історико-етнографічним районуванням. Унікальність і особливість нашого регіону в тому, що він утворився пізніше за інші. Наш регіон входив до так званого фронтиру – рухомого кордону, на якому в міжкультурній та міжетнічній взаємодії формувався український етнос. Адже це території колишнього так званого Дикого Поля, і освоювалися вони вихідцями з різних куточків України. Вони, як піонери Дикого заходу США, найбільш пасіонарні, мобільні, авантюрні, принесли з собою жагу до змін та освоєння земель. І різні етнографічні і ментальні риси, носіями яких вони були, збагатили новоосвоєний регіон.
− Розкажіть про експедиції, в яких вам довелося побувати.
− Я захопилася дослідженнями усної історії у 2005 році. Тоді вперше з власної ініціативи повезла студентів у глибинку. Наш перший населений пункт – село Мошорине Знам’янського району. Нам, щоправда, не вдалося опитати місцевих мешканців, ми спілкувалися лише з учителями і директором школи. Мошорине – колишнє військове поселення, там і назви вулиць відповідні – Перша рота, Друга рота… Наприклад, вулицю Печені горби пам’ятаю, тому що там залягають поклади бурого вугілля, які нагрівають землю. В цих місцях, начебто, жив Семен Климовський – автор пісні «Їхав козак за Дунай». Цікавий край, але місцеві мешканці, на жаль, на контакт не пішли. Згадуючи цю експедицію, розумію, що вона скоріше була екскурсією.
Але вже 2006 року було організовано першу суто етнологічну експедицію до Світловодського району. Студенти записували спогади селян-переселенців про їхні рідні села, затоплені під час будівництва Кременчуцького водосховища.
2007 року в Новоукраїнському районі ми розпочали фіксувати усну історію Голодомору. Багато хто з найстарших респондентів ніби давно чекав на нас, щоб поділитися спогадами: «Це ж діти, вони повинні знати, що тут було».
Ми намагалися дізнатися, що насправді відбувалося на нашій землі в ХХ сторіччі, щоб історична пам’ять населення регіону стала предметом історичних досліджень. Адже час невблаганно збігає, і залишається все менше тих, хто пам’ятає колективізацію, Голодомор, німецьку окупацію і Голокост, хто знає, що сусіднє єврейське село повністю винищили нацисти, і на тому місці стоїть пам’ятник не просто «радянським громадянам», а євреям – жертвам Голокосту.
Починаючи з 2006 року нам вдалося зафіксувати та ввести в науковий обіг значний пласт матеріалів усної історії ХХ сторіччя у викладі мешканців Бобринецького, Вільшанського, Добровеличківського, Долинського, Новоукраїнського, Олександрівського, Світловодського районів. Багато хто із студентів, які брали участь в експедиціях, продовжили свої дослідження в рамках написання магістерських робіт.
− Зараз проводите дослідження?
Проводжу, але, на жаль, стає все складніше це робити. 2015 року наш факультет взяв участь у проекті «Усна історія Майдану». Студенти зафіксували спогади людей, які змінили нашу дійсність, завдяки яким у суспільстві відбувся тектонічний зсув, значення якого ми ще не усвідомлюємо. Матеріали транскрибовані, і після редагування їх надішлемо для зберігання до Інституту національної пам’яті.
− Що ви можете сказати про об’єктивність історичної науки?
− У нас узагалі склалося так, що одна історична традиція накладається на іншу, а на неї, у свою чергу, накладається ще інша. Виникає неймовірна плутанина з місцями історичної пам’яті та ідентичністю. Історик мусить бути об’єктивним, а ще професіоналом, озброєним новітніми методами і підходами, передусім, антропологічними. Історія мусить бути зафіксованою без пересмикувань і білих плям, без ідеологічних штампів. Не потрібно нікого ні ідеалізувати, ні демонізувати. Тих же німців, які хоча і були окупантами, але подекуди виявляли гуманізм по відношенню до людей. І в той же час бувало так, що воїни-визволителі проявляли вандалізм. Це теж було, і це теж історія… Ми не звикли називати речі своїми іменами, а тим не менше пора це вже робити. Метод усної історії дозволяє зафіксувати історичну пам’ять народу, реконструювати події такими, якими їх пережили очевидці.
− У КДПУ ім. В. Винниченка навчається багато молоді із сільської місцевості. Ви як викладач маєте змогу досить тісно і часто з ними спілкуватися. Скажіть, як виявляється у них національна і місцева ідентичність?
− На мою думку, Кіровоградщина у плані ідентичності не має таких проблем, як східні регіони. Із патріотичним вихованням у наших школах все гаразд. Крайова ідентичність цілком урівноважена з національною, доповнюючи одна одну. Усвідомлення себе членом громади і вірність своїм кореням – це і є витоки національної ідентичності.
− Можете прокоментувати вплив міської культури на культурний простір студента з села протягом навчання?
− Село вже давно трансформується. Сьогодні багато мешканців сіл мають комп’ютери з доступом до Інтернету і супутникові антени. У них доступ до інформації такий же, як у городян, що, як мені здається, робить селян не зовсім селянами. Зміни у культурному рівні студента відбуваються скоріше під впливом нашого вишу. Університет дає не тільки професійні знання, а й спілкування з товаришами по цеху, навчає азам самоврядування. Наші аспіранти і магістранти – це вже колеги, які торують власний шлях у науці, з якими спілкуємось на рівних.
− У 2011 році під час проведення круглого столу «Цінності в освіті – цінність освіти», аналізуючи сучасний стан суспільства, ви говорили про кризу цінностей у Росії та небезпеку копіювання Україною тих суспільних процесів, які відбуваються на території сусіда. Як вважаєте, Україні вдалося оминути ці явища?
− Я поділяю ціннісний підхід до вивчення національних процесів. На щастя, ми на відміну від нашої північно-східної сусідки не грішимо самозамилуванням та етноцентризмом, і рівень ксенофобії у нас значно нижчий. Найбільша наша проблема – це відсутність національної і соціальної солідарності. Громада повинна консолідуватися навколо ідей гуманізму та сучасної європейської України, яка б відстоювала принципи демократичного суспільства. Ми дуже часто розпорошуємося на другорядні проблеми і не вміємо вести дискусії в цивілізований спосіб. Наприклад, щодо проблеми перейменування міста, до якої слід підійти зважено, без «більшовицького» максималізму.
− Що, на вашу думку, ми повинні зробити, щоб урятувати українську культуру?
− По-перше, розмовляти українською мовою, а також вивчати іноземні мови. Підтримувати нашу культуру – читати українських письменників, слухати українську музику, ходити в театр. Бути професіоналом у своїй галузі. Не боятися бути учнем, все життя рости над собою, учитися, любити і допомагати один одному.
– Дякую за розмову. Бажаю, щоб вам вдалося зібрати якомога більше спогадів минулого, щоб зберегти і передати їх майбутнім поколінням.
Спілкувався Олег Козупляка, фото з домашнього архіву С. Проскурової та мережі Інтернет.