Важливо

На Кіровоградщині є своя стіна Плачу, але тема Голокосту на сьогодні ще не вивчена

Вчора, 27 січня, у Державному архіві Кіровоградської області було презентовано виставку  документів під назвою «Голокост: пекучий біль як застереження». Захід приурочений до Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту. Відвідувачів, на жаль, прийшло небагато. Тим не менш, побачене та почуте дозволило дещо пороздумувати над цією темою.

Виставку відкрив директор Державного архіву Олег Бабенко.

«Україна зараз потерпає від агресії сусідів. Боротьба українського народу з агресором триває протягом багатьох століть. Тільки в 21 столітті ми довідуємося про це добросусідство. Завжди у фільмах, жартах, казках все, що погане, народ чіпляє до свого сусіда. Так ось народ, який має комплекси неповноцінності, завжди показує негативні риси через своїх сусідів. Часи змінюються, але ті, що мають комплекс меншовартості, продовжують нищити. І нищать вони те, у чому заздрять. На службі у фашистській Німеччині за підрахунками сучасних істориків українців було менше 150 тисяч. А етнічних росіян близько 1,8 мільйона. І ті, хто колись служив фашистам, сьогодні своїми нащадками топчуть нашу землю.

Читайте також: Хроніка Голокосту на Кіровоградщині

Історично склалося, що Кіровоград, на жаль, теж причетний до подій Голокосту. У нашому місті було знищено 20 тисяч євреїв, близько 3 тисяч загинуло в Олександрії. А село Хащувате Гайворонського району має свою стіну Плачу. Там знаходиться найбільший в Європі меморіальний комплекс – «Хащуватська трагедія». З 16 по 20 лютого 1940 року там було розстріляно близько тисячі євреїв. Це найбільше в світі місце, де загинуло єврейське сільське населення. Наша сьогоднішня виставка – це данина пам’яті народу, який нищили фашисти. А для нас сьогодні це застереження. Щоб ми розуміли хто друг, а хто ворог».

Своє бачення проблеми єврейського населення висловив завідувач кафедри історії України КДПУ ім В. Винниченка Олександр Чорний.

«В історії тема відносин єврейського народу з іншими народами досить суперечлива. Тому стверджувати питання хто друг, а хто ворог – недоречно. Західноєвропейськими істориками було знято документальний фільм, який побудовано виключно на історичних фактах. Він має назву «Голокост зсередини». Там всі вчені, історики ставлять питання – куди сягає корінням Голокост, чому ця ситуація виникла у 20 столітті після підписання Версальської системи мирних договорів.

Говорячи про Голокост варто сказати, що ця проблема не лише єврейського населення, а й світу. Цю тезу підтвердив вищезгаданий фільм. Проблема на сьогодні досить складна і страшна. У 20 столітті ми маємо прояви того, що у кіровоградському таборі військовополонених щодня розстрілювали близько трьохсот людей і цей табір знаходився неподалік педуніверситету. Факти треба не просто знати, їх треба вводити в науковий обіг. До них треба ставитися виважено та обережно. Потрібно шукати винних, але не можна однозначно сказати хто винний, а хто невинний. Вина лежить на всіх. Одні робили, інші – мовчки погоджувалися. Одні вбивали, а інші намагалися замовчувати. Коли й зараз не лише в країні, а й у місті від людей чуєш «в усьому винні жиди». Це є надзвичайна неповага до людей. Це і є Голокост зсередини.

Питання Голокосту, з одного боку, ніби то й вивчені. Я нещодавно відвідав київську конференцію, де розглядали проблему єврейського населення у роки другої світової війни. І з цієї конференції зрозумів, що проблема не досить добре вивчена, вона тільки започаткована. Радянські судження вже десь застаріли. Їх треба переглядати та оновлювати. Нам треба наголошувати , що проблема Голокосту стосується й українців – це 20-ті, 30-ті роки, голодомор, післявоєнний час. Тому переконуюся, що до минулого неможна поставити претензії. Їх треба ставити майбутньому».

Власне екскурсію по виставці архівних документів провела заступник начальника відділу археографії та використання документів Лариса Пасічник.

«Документів та світлин того часу є багато. Але я хочу звернути увагу саме на це фото. У 2005 році, коли Генеральна Асамблея ООН визнала 27 січня Міжнародним днем пам’яті, на одній із набережних Будапешта з’явився монумент із взуттям. Зі світлини помітно, що це поношене взуття, очевидно як чоловіків, так і жінок. Мабуть, його просто залишили. Складається враження, що люди його недавно залишили, але вони десь поряд і повернуться. Але приходить розуміння, що ці люди вже дуже далеко. Це не художній витвір, а це історична правда. Місцеві жителі у такий спосіб символічно нагадали той час, коли євреїв групами заковували в кайдани і приводили на берег річки. Та не витрачаючи куль, штовхали одну людину у воду, за якою падали всі інші, через смертельний ланцюг. Пам’ять може виражатися у різній формі. Як, наприклад, у фільмі-оскарі «Список Шиндлера», де чоловік власними силами рятував євреїв.

У нашій виставці наявні різні документи – відомості про культурно-дослідницькі заклади єврейської нацменшини, де вказані місця локального поселення євреїв. Це Кіровоград, Новоукраїнка, Бобринець. Наприклад, архівно-слідча справа на двох братів Ігельників, які мешкали у Варшаві. Вони спасаючись від насилля, незаконно перетнули кордон України і у 1939 році потрапили до нашого міста. Брати повністю влилися в соціум, знайшли роботу. Але у 1941 році були заарештовані. Через те, що були євреями. Брати були засуджені за славнозвісною статтею «5420» – за антирадянську діяльність. Є списки  про знищене населення євреїв майже по кожному району області. Вражає те, що з 14-річного віку кожен єврей мав носити нашивку зірки Давида для розрізнення та задля приниження гідності, другосортності. Хочеться згадати єврейське прислів’я – той вважається мертвим, про кого забули. Те, що ми згадуємо про ці події, мабуть на метафізичному рівні оцінюватиметься як вшанування пам’яті всіх загиблих людей. Адже пам’ятники можуть бути не лише з граніту чи каменю, вони можуть бути у пам’яті».

Аліна Каплій для Першої електронної газети


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*