Важливо

Вимушена переселенка: “Під вибухами придбала квиток. Квиток – в один кінець” (ФОТО)

Півтора роки тому Україна вперше масово зіткнулася з проблемою внутрішньої міграції, зумовленою анексією Криму та війною на сході. Як свідчить статистика ООН, за цей час кількість переселенців сягнула за півтора мільйона осіб.

Майже сто тисяч прихистила Дніпропетровщина, а це фактично кожен десятий її мешканець. Хоча точну цифру назвати неможливо. Втім, із впевненістю варто констатувати лише одне: переселенці різні та проблеми у них спільні. А все тому, що немає в  країні єдиної стратегії вирішення їхніх негараздів.Неможливо сказати, що держава зробила для них усе, що повинна була б зробити… Питання щодо надання житла та соціальної адаптації внутрішньо переміщених осіб – сьогодні найбільш актуальні.

Власне, про це і не тільки йшла мова під час тренінгів для регіональних ЗМІ з підготовки матеріалів з проблематики вимушених переселенців. Не випадково вони проводились у Дніпропетровську і були покликані вкотре привернути увагу широкої громадськості до даної неоднозначної теми. А головне – журналісти,  що приїхали сюди з сусідніх регіонів, мали змогу не лише почерпнути теоретичні знання з висвітлення конфліктних ситуацій, а й поспілкуватися з досвідченим медіа-тренером з Британії – Олівером Уейтсом, що має 20-річний досвід роботи в британському агентстві «Рейтерс». Разом з тим, репортери тісно поспілкувалися з місцевими переселенцями та дізналися у них, як сьогодні живуть свої серед «своїх» та свої серед «чужих». Історіями їхніх успіхів та прорахунків хочу поділитися з нашими читачами. Тут важливо, що кожен із моїх героїв переповів свою непросту історію про життя «до» та «після» війни. Багато в чому озвучені теми близькі й тим переселенцям, котрі переїхали на територію Олександрійського району та міста. Ось деякі із них.

Можна почати життя практично з нуля і теж стати успішним

Як почати все з початку переселенці Павло та Антоніна Демяненко знають не з газет. Війна у рідному Донецьку – змусила! Залишивши там житло та власний бізнес, вони переїхали на Дніпропетровщину. Поки живуть в орендованій квартирі, але мріють і про власний дім. Однак повертатися у рідне місто не збираються, бо не певні, що найближчим часом там запанує мир, що зможуть жити спокійно, без остраху і хвилювань.

Так склалося, що коли молоде подружжя чекало на поповнення в родині у Донецьку почалися перші військові сутички. Аби психологічно не травмувати вагітну дружину, Павло вимушено відправив її до рідні у Дніпропетровськ. Та й сам не забарився. Навесні 2014-го, як розповів 29-річний чоловік, бойовики активізувалися в місті, де працював їхній центр з підготовки дітей та студентів з базових шкільних та вузівських дисциплін. «Останні заняття у нас проходили під обстрілами та вибухами…Було страшно, ми не знали, як бути далі, що робити та куди подітися», – з болем в очах згадує Павло. Чотири роки поспіль їхній репетиторський центр надавав дітям та дорослим додаткові освітні послуги. Це підготовка до математики, фізики, хімії, української мови, та інших дисциплін. У них працювало шість-вісім педагогів. І обслуговувалось до 150 дітей та підлітків. Було у них своє добре облаштоване приміщення та кілька учбових кабінетів, а також вся необхідна література. «Але в одну  мить усе це довелося покинути, – продовжує свою розповідь Павло. – І батьки мої залишились без даху над головою, їхній будинок згорів. Усе це дуже складно… психологічно. Була апатія і вистачало сумнівів… Та згодом після приїзду в Дніпропетровськ ми з дружиною зрозуміли, що все в наших руках. І вирішили розпочати справу з нуля. Зареєстрували нове підприємство під назвою «Алгоритм», що також надає освітні послуги. Це репетиторський центр. За рік ми відкрили два офіси і на сьогодні у нас працює до 15 викладачів, які навчають до трьохсот осіб». Ініціативи переселенців в 2015-му також підтримала Датська рада у справах біженців, виділивши грант на суму 22 тис. грн. За ці кошти родина придбала меблі в один з офісів і почала працювати більш активно. «Наше професійне життя поступово налагодилося. Та й донечка Олександра, що народилася в Дніпропетровську, підростає без потрясінь», – зазначає чоловік.

Не опустивши руки, Павло та Антоніна створили себе наново й іншим радять не зневірятися. А ще вони успішно підтримують земляків-переселенців. Забрали з Донбасу двох викладачів, навчають в центрі з десяток своїх колишніх вихованців. Сьогодні їхня програма максимум – розширити існуючі горизонти, а це значить покращити якість наданих послуг. Головне ж для подружжя – щирі, позитивні відгуки людей, а їх сьогодні вистачає.

«Допомога Дніпра» для тих, кому найважче

Якщо Координаційний центр волонтерів м. Олександрії активно підтримує учасників АТО, то у Дніпропетровську певною мірою його аналогом є Координаційний центр «Допомога Дніпра». З єдиною різницею, робота його спрямована виключно на підтримку переселенців. Сам Центр розташований в старому гуртожитку трамвайного депо. Тут, як і скрізь, роздають гуманітарку та талони на харчування, збирають та віддають одяг, тимчасово поселяють в гуртожиток, але основний напрямок діяльності стосується інтеграції переселенців у місцеву громаду. На жаль, умови життя в Центрі у прямому сенсі «спартанські».  У кімнатах по кілька ліжок, невеличкі тумбочки, стільці, а окремо є спільна кухня, їдальня, санвузли та душові. А ще допоміжні кабінети, де волонтери та фахівці різних державних установ реєструють новоприбулих, надаючи їм соціальні, юридичні та психологічні консультацій.  Разом з тим, 15 гуртожитків по всій області ремонтують за кошти ЄС, а це значить, що невдовзі (і в принципі вже деякі почали заселяти) у світлі, просторі кімнати з сучасною сантехнікою й новими меблями розселять більше двох тисяч переселенців.

У Центр, як правило, звертаються найбільш «невлаштовані» мігранти. На Олександрійщині такі знаходять підтримку переважно в міському та районному управліннях соцзахисту та серед місцевих благодійників, але фактично таких активних та дієвих громадських організацій в районі не існує.

«У нас тут все просто: люди живуть стільки, скільки потрібно, – розповідає комендант 42-річна переселенка Вікторія. – Центр транзитний. За оренду платити не треба.Сьогодні тут мешкає до 30 осіб –  дорослі та діти. Ми ведемо статистику. І за місяць до нас звертається щонайменше 900 осіб. А в цілому, за час війни на сході через центр пройшло 27 тисяч переселенців. Їхнім розселенням займаються координатори-волонтери. Вони всі також зі сходу».

 Тобто, коли людина приїхала до центру, волонтери першочергово намагаються вирішити її житлове питання.  Підшукують варіанти розселення.  Це можуть бути модульні будиночки чи приватні квартири. «Жодного просто так на вулицю не виставили, – зазначає Вікторія. –  І в гуртожитку робиться все можливе для поліпшення життя. Цінностям поваги та самовираження приділяють не менше уваги, аніж базовим цінностям виживання. Це при тому, що життєдіяльність центру тримається виключно на волонтерстві та допомозі простих дніпропетровчан. Звісно, живуть тут невибагливі. Є багато переселенців, які сюди приїздять по декілька разів, пройшовши все, як мовиться,  «від» і «до».  Я і сама однією з перших прибула сюди з Макіївки.  Та, до речі, вперше в житті оселилася в гуртожитку. Це сталося влітку 2014-го…Війна змусила… І людина звикає до всього. До всього призвичаюється».Оскільки Вікторія має двох дітей, то і їх перевезла з собою. Донька вже доросла і  працює, а син, як школяр-переселенець, навчається в Литві. Жінці запропонували долучитися до освітньої програми литовського консульства і, таким чином, вона відправила сина на навчання в Прибалтику. За півроку він має повернутися.

На переконання моєї героїні, призвичаїтись до війни нормальній людині дуже складно, а подекуди взагалі неможливо. Тому переселенці по кілька разів повертаються на мирну територію. Хоча й додому їх дуже тягне. Все там рідне. Все своє. «І в мене залишився будинок, який постраждав від обстрілів, –  зі смутком говорить жінка. – Сьогодні за ним приглядають мої свекор та свекруха. Повернутися хочеться… Є надія… та поки що так».

Не рідкість у центрі й такі переселенці, що зловживають його доброзичливістю. Та, власне, їх вистачає скрізь. «Люди, які приїздили сюди першими, були трохи інші,  –  пригадує моя співрозмовниця. – Зараз їдуть, в основному, з претензіями та великими забаганками…  Тоді, попервах, будь-яку допомогу сприймали за щастя,  тепер часто-густо не втішені побаченим, бо, мовляв,  хтось – щось їм таки винен…».

«Сила майбутнього» – за впевненими людьми  

Окрім матеріальної підтримки, що надається в Координаційному центрі «Допомога Дніпра», переселенці, звичайно, потребують і моральної. Людипрагнуть, щоб до них не ставились лише як до проблеми. Повернути віру в себе і надихнути земляків на нове життя і нові звершення також взялисяпереселенці, що обєдналисяв громадську організацію «Сила майбутнього». Спілкуючись з її представниками, вдалося пересвідчитись, що більшість з них займають активну життєву позицію. Вони не впадають у відчай, а навпаки намагаються діяти, маючи в планах амбітні проекти.

«У рамках реалізації міжнародних грантових проектів ми прагнемо першочергово вирішити для своїх земляків проблему постійного житла, – говорить голова «Сили майбутнього» Тетяна Гладкова. Мріємо разом довести справу до логічного кінця. І обовязково візьмемо участь в Парламенських слуханнях, на яких розглядатиметься наше питання. А нещодавно долучилися до нового проекту «Центр успішного громадянина», що націлений на проведення лідерських тренінгів, які обов’язково мотивуватимуть переселенців до нових успішних справ».

Харизматичні та активні жінки стимулюють та підштовхують до нового життя наповненого унікальними настроями й інших. Ті люди, які обєдналися навколо них  – не розгублені, не пасивні, а з чітко сформованими поглядами на своє майбутнє. Це, безумовно, приклад “позитивних” переселенців, сильних духом патріотів, котрі бажають змінити країну і своє життя на краще.

«Ми маємо дати людям надію, поштовх, якщо треба – вудку, аби тільки вони навчилися рибалити», – говорить Тетяна.  – Це спрацьовує.  Земляки йдуть до нас, і ми щасливі з того, що можемо змінити їхнє життя на краще».

«Йога в гамаках» полегшує життя не тільки переселенцям

З особливим настроєм і унікальною філософією живе на Дніпропетровщині ще одна переселенка з Луганська – 48-річна Ірина Давидова. Їй, як і іншим, було важковсе залишити в одну мить, але життя дорожче. До війни близько десяти років жінка-медик займалася практичною йогою, вела різноманітні тренінги, мала власний клуб. Та коли в місті почалися авіанальоти, мусила визначитись – як жити далі. «На одному із останніх занять я запропонувала учасникам своєї групи прожити в собі стан страху смерті, – говорить Ірина. – Це ніби зустріч з собою, після якої людина немов пережила ще одне життя». Щось подібне сталося й з самою героїнею. Бо коли події в місті загострились, вона вирішила поїхати з подругою на Тібет. То для неї було постійною практикою. Але, за іронією долі, квитки придбала в Донецькому аеропорті. Однак вилетіти їй не вдалося, адже в аеропорту почалися бої, його підірвали, а гроші, звісно, не повернули. «Інтуїтивно я розуміла, що з Луганська маю виїхати, –  розповідає жінка. – Через провідника, під вибухами, придбала квиток. Квиток –  в один кінець. І з того часу в мене почалося інше життя…»

  Придбавши квиток вдруге, півтора місяці Ірина з подругою пробули на Тібеті.  Але  зв’язку з домом не мали і розуміли, що повертатися нікуди. «Через поранення мій єдиний син поїхав до бабусі в Росію, а чоловік залишився в будинку, який кинути не зміг,  я ж тимчасово попросилася пожити в подруги в Дніпропетровську, – продовжує розповідь моя героїня.   – У кімнаті, куди вона мене поселила, був ще й папуга, який вміє говорити. І якось подруга мені каже: ти мене пробач, так не зручно, що він тебе щодня будить, може ми його якось накривати будемо. На що я їй відповіла: у порівнянні з вибухами снарядів – спів папуги  мені за щастя».

Ще місяць жінка жила в роздумах: що робити, повертатися чи ні. Та одного разу поїхала додому, щоб забрати найнеобхідніші речі і знову повернутися в Дніпропетровськ, але по дорозі потрапила під обстріли. Після цього вирішила більше не ризикувати.  І у Дніпропетровську почала займатися тим, що вміє. Спершу брала гамаки і ходила на заняття в міські парки. А потім її ідею допомогла втілити Датська рада, яка виділила кошти на реалізацію проекту.

Ірина вважає, що у кожного в житті трапляються ситуації, коли можна сидіти і плакати, але це ні до чого не приведе. І свою історію вважає як такою, що була провидінням Божим. За все погане і хороше вона безмірно вдячна долі і кожну ситуацію намагається сприйняти з розумінням.  «Ми маємо все те найкраще, що нам потрібно на даний момент. Сьогодні я ж не на вулиці живу», – акцентує переселенка, і водночас на фоні теперішньої скромності концентрує свою увагу на світлих моментах у житті. Нагородою за прийняття даної ситуації вважає той факт, що її проект «Йога в гамаках» підтримали спонсори і тепер переселенка продовжує займатися улюбленою справою. Та вірить, що її погляди на життя змінюють не лише тих, хто потрапив у скруту, а й тих, хто в ній не був.

Р.S

Ще низку різноманітних історій із життя осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, ми почули в коворкінг-центрі для переселенців «Український захист» та на зустрічі з кримськими татарами. На жаль, більшість негараздів, з якими стикаються тимчасові мігранти, виникають не лише через недосконалість українського  законодавства, а й вміння самих людей змінювати себе та світ навколо. Піднятися з колін вдається лише тим, хто не розраховує на щасливий збіг обставин, а вміє повернутися спиною у минуле, щоб автоматично стати обличчям до майбутнього. І  наші герої тому реальний приклад та підтвердження.

Наталія Луценко для Першої електронної


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*